Чому важливо помічати деталі і як натренувати спостережливість.

«Спостережливим людям ніколи не нудно висіти на одній руці у забитій маршрутці в заторі чи стирчати в черзі в супермаркеті, коли штрихкод на пачці сиркової маси змок і не пробивається. Щоб перемкнути увагу і припинити нервуватися — бо ж рахування до десяти мало кого рятує — можна зосередитись на ситуації і спостерігати», — каже Наталя Вуйтік. За освітою Наталя філологиня, п’ять років займалася журналістикою, а нині працює в Національному музеї Тараса Шевченка. Одинадцять років тому на київській автостанції Наталине життя змінилося назавжди: вона нудьгувала, чекаючи на автобус, і захопилася спостереженнями за людьми. Відтоді звертає увагу на те, що люди говорять, як вони виглядають і як поводяться, а також описує ці історії у фейсбуку. Mи попросили Наталю розповісти, як, на її думку, можна розвинути увагу до деталей.  

Треба було один раз програти, щоб зрозуміти — навколо постійно щось відбувається, варто тільки звертати увагу.

Майже 11 років тому я чекала на автобус на станції «Видубичі» у Києві. Чекала без смартфона і ноутбука. А гра «Змійка» швидко набридла.

Щоб розважитися, я уважно роздивлялася людей довкола, слухала, про що вони говорять, і вгадувала, хто з них поїде в одному зі мною автобусі.

Я їхала до Кропивницького, тоді ще — Кіровограда. Поруч на платформі стояла жінка, яка тримала в руках пакет із логотипом кіровоградського м’ясокомбінату. На лавці сидів старший чоловік, який вписував слова у кросворд популярної регіональної газети. А жінка з двома біло-синіми картатими торбами в одній руці бігала і вигукувала у слухавку: «Вспіла! Вспіла!». Цей суржик вказував на те, що ми з тією пасажиркою — землячки.

Наталя Вуйтік. Фото Дарини Миронець.

Час на вокзалі минув швидко, а звичка звертати увагу на людей, ситуації, діалоги — залишилася. Десь зо два роки тому з’явилася ще одна — ділитися побаченим і почутим на фейсбуці. Щоб записи не губилися, я додаю до них гештеґ #kyivtalks, «Київ говорить».

Станція метро «Печальна»

Одного разу я їхала в метро поруч із парою. Була пекельна літня спека і година пік. На станції «Почайна» хлопець почав придумувати й озвучувати різні альтернативні варіанти назви: «Печальна», «Кричальна», «Вінчальна». Дівчину це спершу веселило, а потім сильно роздратувало. Вони говорили голосно, люди навколо слухали й усміхалися. Цю станцію, може, ще колись перейменують, але «Печальна» — в серці навіки.

Громадський транспорт — вдале місце для тренування пильності. Якось увечері у переповненому вагоні метро дівчина впустила телефон на підлогу, а інший пасажир у метушні обережно присів і поклав його собі в кишеню. Добре, що в ситуацію втрутився чоловік із густими сивими вусами, який вигуками «Курва, це ото гімно взяло!» одразу викрив крадія.

Іншим разом спостерігала, як чоловік у метро запитував дівчат, які стояли поруч із ним, чи вони виходять на наступній станції. Усі відповідали ствердно, думаючи, що чоловік цікавиться наперед, аби встигнути помінятися місцями і вийти з набитого вагона без травм і переломів. Але той, вислухавши всіх, кого по черзі опитав, ствердив: «А я не виходжу, я сьогодні до кінцевої поїду».

Втім тренуючи спостережливість щодо інших, важливо не забувати і про уважність до себе. Так! Кажу про це як людина, яка довгою спідницею застрягла в ескалаторі найглибшої станції київського метро.


Їжачок біжить

Спостережливість викликає звикання. Спочатку спостерігаєш, щоб згаяти час чи відволіктися, а потім починаєш звертати увагу на деталі завжди й втручатися,  навіть коли не просять.

Якось я їхала в рейсовому автобусі й спостерігала за жінкою, яка недбало тримала в руці великий масний пиріжок. Дорога була точно не для тих, у кого слабко розвинений вестибулярний апарат, і так хотілося сказати пасажирці: «Випаде зараз!». Коли водій різко загальмував, пиріжок ляпнув на килим у проході автобуса. На вигуки обурення, мовляв, чому так раптово спинився, водій повідомив, що дорогу перебігає їжачок.

Був випадок, коли довго вибирала продукти в супермаркеті й помітила охоронця, який бігав між рядів і щось постійно говорив у рацію. Навіщо він це робив, справа не моя, але продукти я почала вибирати ще повільніше, щоб довідатись про розвиток історії. Виявилося, що охоронець ходив за дівчиною, яка йому сподобалася, і хотів познайомитися, а по рації радився з колегою, як це краще зробити. Звуки з рації зливалися в одне «шпржжшрржшпр», розібрати нічого не виходило. Та й дівчина виявилася не сама.

Ця історія стала для мене відкриттям, бо показала, що ситуації можна описувати не тільки завдяки людям, котрі якось виглядають, щось роблять, говорять, виражають емоції мімікою, чи завдяки речам, які мають колір і властивості. Розповісти про епізод із життя можна й за допомогою звуконаслідування.

Як фітофтора любить помідори

Спостережлива людина може підтримати будь-яку розмову словами «от був колись такий випадок…» і переказувати ситуації, які колись зауважила. Але це не єдина перевага спостережливості. Ще одна — що в історіях із супермаркету чи метро наші співрозмовники часто впізнають себе і це допомагає зав’язати діалог. Інколи на описані мною ситуації реагують словами «це сюжет із книжки?» чи «не вірю», але частіше все ж — «і в мене так було / я теж / моя дитина так само робить».  

Нещодавно, виходячи на «Мінській», побачила таке: чоловік говорив комусь по телефону, що він на станції «Олімпійська». До нього підбігла жінка і почала кричати у слухавку, що він бреше і насправді перебуває на «Мінській».

Коли я розповіла про це на фейсбуці, хтось підтримав незнайомку і написав, що вона молодець, виявила жіночу солідарність і чесність. Але не менше людей сказали, що жінка полізла не в свою справу і порушила особисті кордони інших. Одна з коментаторок написала, що, якби їй хтось 8 років тому крикнув у слухавку те саме, вона б не змарнувала цей час на невірний шлюб.

Якщо чіплятися, мені теж можна закинути вторгнення в особистий простір, підслуховування і ще якісь звинувачення, які висувають шпигунам у гостросюжетних фільмах. Але я насправді не підслуховую, коли люди говорять тихо і винятково між собою, не втручаюсь у вирішення ситуації, якщо вона мене не стосується. Я дивлюсь, споглядаю, чую. Якимись спостереженнями ділюсь, а щось дозволяю собі забути. Але якщо люди говорять гучно, не намагаються приховати свою розмову, поводяться так, що пройти повз неможливо, — мій нотатник у телефоні завжди активний.

Діалоги — найкраще, що можна взяти із простих, вихоплених із життя, ситуацій. Тут важливо все: формулювання, порядок слів, вигуки, скорочення, жаргон і діалектизми, манера говорити в цілому.

Якщо людина розмовляє російською, я лишаю її репліки російською. Власні коментарі чи описи ситуацій пишу українською, своєю мовою спілкування. Коли хтось сказав «ой всьо», в тексті так і лишаю — «ой всьо».

Минулого літа я, чекаючи на друзів, почула, як хлопець знайомиться з дівчиною. Під час розмови юнак зрозумів, що вона набагато старша за нього, і почав випитувати, скільки їй років. У результаті виявилося, що в неї п’ятеро дітей. Але це не точно.

Взимку спостерігала, як хлопець хотів познайомитися з дівчиною: йшов за нею і вигукував імена, які спадали йому на думку, чекаючи, що вона почує своє та обернеться. Імен було багато, оберталися всі, крім тієї єдиної. Її звали Ілона.

Але історія, яка назавжди у моєму серці, як станція «Печальна», була більше моно-, а не діалогом, тому що в маршрутці я чула тільки одну сторону розмови. Юнак тримав слухавку, дуже нервувався, смикав вицвілі шторки на вікні у транспорті й видав: «… я тобі і вчора звонив, і позавчора, а ти тіпа не чула, да? Але я тебе люблю, хоть ти і така! Знаєш як? Як фітофтора любить помідори, отак!».

А Спайдермен добре вчився у школі?

Історії про родичів, друзів, колег я публікую в мережі рідко і зі згоди. Одна справа — незнайомці без конкретних імен та прізвищ: їх детально описую, але швидше як збірні образи, в яких читачі можуть впізнати себе. Інша річ — конкретні люди, на чиє життя асоціація з історією може вплинути як добре, так і погано.

Та між цих двох крайнощів є, схоже, третя. У мене є сусід років 6-7. Цього хлопця і його маму я час від часу зустрічаю у нашому під’їзді або або надворі біля будинку. Їхні кумедні діалоги описую на фейсбуці.

Уперше я зауважила цього хлопчика взимку: він їв сніг, доки мама чистила машину. Вона помітила це і попросила пояснити таку поведінку, а дитина відповіла, що треба на весь рік наїстися. Цей малий ховав бабусині ключі в морозилку, щоб та не шукала простих шляхів. Він казав «дякую» ліфту за те, що той приїхав, коли мама сварилася, що має невдячного сина. А минулого року хлопець вимагав, щоб тюльпани «вилупилися» першого березня, бо вже весна (а весна була сніжною, особливо березень).

Якось він, імовірно, схопив погану оцінку чи просто не виконав завдання, і спитав у мами: «А Спайдермен хорошо учился в школе?». Коли мама відповіла ствердно, запитував те саме про Івана Франка і свого родича, який вчився погано, але до якого всі добре ставляться. Врешті підсумував: «Видишь, не надо быть отличником, чтобы тебя любили».

А коли в грудні не склав слова з англійської, переживав, що Миколай подарунок не принесе. Мама сказала, що так може статися, якщо хлопчик не буде чемним. Малий їй відповів: «Хорошо, что ты не Николай».

Діти допомагають тренувати спостережливість: вони поводяться розкутіше, ніж дорослі, й говорять без страху, що хтось почує і щось про це почуте подумає.

Напишіть смс, я не чую

І от коли спостереження стали частиною життя, не дають нудьгувати, викликають бажання ділитися і провокують обговорення і в фейсбуці, і офлайн. Коли помічаєш, що от-от щось цікаве між людьми трапиться, а якщо не трапиться, то втрутиться дитина, яка усе невимушено й кумедно прокоментує. Розумієш, що для того, аби занотувати коротку історію, головне уважно розгледіти деталі й добре прописати діалог.

Коли стає ясно, що перед тобою душу вивертають навіть таксисти, обговорюючи, наприклад, особливості одностатевих стосунків, трапляється випадок, якого аж ніяк не чекаєш.

Маленька подія, яка, тепер уже без жартів, у пам’яті назавжди.  Якось я викликала таксі й отримала смс, що водій буде за 7 хвилин, можна виходити. І далі: «Напишите смс, я не слышу».

Звісно, немає нічого поганого, що чоловік із вадою слуху працює таксистом. Навпаки!

Історія про інше — про те, що в усіх попередніх ситуаціях, за якими я спостерігала, люди говорили — між собою, по телефону, зі мною врешті-решт.

У ситуації, коли людина не могла розповісти про себе словами, лишалося зважати на деталі. Водій мав на лівому зап’ясті червону нитку, носив її давно, бо вона розтягнулася і вицвіла. Блакитні очі, руде волосся, обручку. В машині висів хрестик на кермі, у гаманці всі купюри були складені рівненько.

Здогадалася, що він любить солодке, — на панелі лежали обгортки від цукерок. За допомогою побачених деталей можна було зробити висновки, а історія із простого переказування стала хай навіть трохи, але творчим процесом.

Бозна-скільки років тому на автовокзалі «Видубичі» я програла, тому що жінку, яка тримала пакет з логотипом кіровоградського м’ясокомбінату, чоловіка з місцевою газетою і пасажирку, яка вигукувала своє «вспіла», помітила не я, а мама. Тоді ми разом поверталися з Києва додому. Я поставила на дівчину з пірсингом у губі, але вона так і залишилася стояти  на платформі, коли наш автобус від’їжджав.

І варто було один раз програти, щоб зрозуміти — довкола постійно щось трапляється, «говорить Київ», тому треба слухати, вихоплювати дрібниці, придивлятися та ділитись.

Головне зображення A.L.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.