FavoriteLoading 

Якщо журналіст вміє робити звичайне інтерв’ю, подужає й політичне. На думку редакторки LB.ua та ведучої телеканалу 24 Соні Кошкіної, головне у цій справі – добре підготуватися. Від того, наскільки журналіст «у темі», залежить те, чи зможе він утримати співрозмовника і глядача. А от колишній журналіст, а нині народний депутат Сергій Лещенко переконаний: зараз політичне інтерв’ю робити набагато легше, ніж раніше – політики більше йдуть на контакт і загалом світ став прозорішим. І хоча він називає себе «рослиною політичною», натякаючи на те, що тепер частіше є героєм таких публікацій, аніж їхнім автором, сам не поспішає вичитувати власні інтерв’ю, залишаючи відповідальність журналістам.

Як готуватися до розмови з політиком, чи треба узгоджувати інтерв’ю зі співрозмовником, яких підводних каменів уникати і що робити, коли політики намагаються керувати розмовою, Соня і Сергій розповіли гостям і учасникам Львівського медіафоруму.


Будь готовий! Завжди готовий!

За словами шеф-редакторки lb.ua, на підготовку до великого, серйозного інтерв’ю у неї йде шість-сім днів. Попередня робота складається з таких етапів:

  1. Пошук інформації, зокрема в інтернеті. На цьому етапі важливо вміти диверсифікувати джерела.
  2. Найскладніший, але найцікавіший етап – спілкування з людьми «в темі». Готуючись до зустрічі, наприклад, із представниками аграрного сектору, потрібно зустрітися з лобістами, членами відповідного комітету тощо. Треба дуже добре розібратися в тонкощах і деталях, тоді співрозмовник відчуватиме, що вас не можна «намахати» і перейти до шаблонних відповідей на важливі питання. Більша частина інформації, яку ви отримаєте в ході підготовки до інтерв’ю, вам не знадобиться одразу, але ви почуватиметеся впевнено.
  3. Розробити «сценарний план» – продумати, що і як питати, послідовність тем, щоб не викласти на стіл одразу всі карти. Якщо це телебачення, важливо втримати увагу глядача, втримати його у напрузі. З текстовим інтерв’ю легше – текст потім можна редагувати, поміняти місцями блоки, а в телевізійному варіанті треба мати чітку схему. В розмові має бути рух «вгору – вниз», американські гірки.

На думку Соні, ефір має бути таким, щоб колегам хотілось вас процитувати. Добрим є те інтерв’ю, з якого можна зробити новини. Важливо розуміти, чого саме ти хочеш від розмови – новин, сенсації, озвучення концепції. Якщо журналіст недостатньо орієнтується в темі, можна залучитися підтримкою колег, що більш компетентні, брати інтерв’ю в парі.

>Сергій Лещенко, навпаки, радить не зосереджуватися на новинному аспекті:

З інтерв’ю може не бути новин, але може бути відверта розмова, якої з цією людиною, можливо, ще не було. Інтерв’ю має бути розповіддю, сторітеллінгом. Цікаво, коли герой починає цитувати інших. Сторітеллінг – це потрібно, корисно, намагайтеся людину до цього спонукнути

 Він також наголошує на необхідності готуватися до інтерв’ю. За його словами, на це може піти різний час: якщо це людина незнайома, це кілька днів, тиждень, якщо це людина, про яку всі говорять, то ви матимете запитання перед очима. Треба мати приблизно десяток запитань, у процесі розмови виникатимуть уточнення, запитання в розвиток, спонтанні питання тощо.

Саме інтерв’ю може бути спонтанним. Соня Кошкіна вважає, що, якщо ви добре орієнтуєтеся в темі, вам може не знадобитись готуватися, адже ви вже маєте оперативну пам’ять, інформацію, яку тільки треба в потрібний момент видобути:

На кожного в голові повинна бути маленька папка, яку ви при зустрічі можете видобути й пустити в хід

Важливо зробити інтерв’ю таким, аби воно відрізнялось від розмов інших журналістів із цим самим героєм.

Важливим елементом підготовки до інтерв’ю є домовленості про розмову. Соня Кошкіна зізнається, що часом попередньо зустрічається зі своїми співрозмовниками, це дозволяє налагодити людську комунікацію. На таких зустрічах можуть бути озвучені приблизні теми бесіди (але не конкретні запитання), співрозмовнику часто важливо озвучити, про що би він хотів поговорити. Вона радить домовлятися з політиками про розмову безпосередньо. Хоча у майже кожного депутата є прес-служба, журналістка намагається не мати з ними справи.

 

SM1A4352

Фото: Ірина Середа

Гра на чужому полі

«Журналісти не гвинтики, а радше відмички», – каже Соня Кошкіна. В першу чергу важливо бути щиро зацікавленим співрозмовником, «навіть якщо це остання сволота». Глядачі і читачі це відчувають.

Лещенко наголошує на потребі мати людський контакт зі співрозмовником, вивчати деталі його біографії: можливо, вони зроблять розмову комфортнішою, відразу побудують довіру. Початок розмови – це ключове. Не варто починати з агресії і конкретних запитань, краще з глобальних тем, що можуть наштовхнути героя на певні роздуми. Якщо розмова в кабінеті, можна почати з того, що вас оточує – фото, квіти, книги. Змусьте людину почуватись комфортно. Наприклад, інтерв’ю з Ігорем Коломойським Сергій із Мустафою Найємом почали з розпитувань про акваріум, що стояв в офісі його компанії. Це можна робити, якщо є запас часу. Але інтерв’ю ні в якому разі не має бути прохідним.

Говорити з політиком потрібно спокійно і на рівних; особливо це стосується публічних людей на кшталт Коломойського чи Ахметова, вважає Кошкіна:

Коли ви не боїтеся ставити питання, уточнювати, перебивати – ви отримуєте повнішу картину

Формулювати запитання потрібно так, щоб отримати конкретні відповіді. За спостереженнями Сергія Лещенка, співрозмовник може намагатися витягувати розмову на певні теми, щоб уникнути неприємних для себе моментів – тоді хід бесіди треба повертати на власну половину поля і змусити політика відповідати на ваші запитання. Часто політики, зокрема Рінат Ахметов, використовують такий прийом – замість відповіді на питання, переформульовують його на свою користь і відповідають так, як вважають за потрібне.

Часто політики намагаються вдатися до популізму. І Соня, і Сергій говорять про те, що в текстовому форматі простіше – можна викидати такі фрагменти, прибирати те, що не несе змістового навантаження. В телевізійному варіанті ситуація ускладнюється обмеженістю ефірного часу, тому потрібно перебивати, перформульовувати питання, якщо гість тікає від розмови.

На думку обох журналістів, не існує питань, які варто замовчувати. Втім, із деякими героями потрібно поводити себе підкреслено коректно. Лещенко вважає, що делікатні питання краще ставити наприкінці розмови, щоб не порушувати довіру. Питання може бути прямою агресією, а може бути і уточненням. Якщо герой не відповідає, інформацію можна закласти в саме питання, сформулювати його так, щоб читач розумів, про що мова.

Узгоджувати чи не узгоджувати?

Практика узгодження інтерв’ю в Україні закріплена законодавчо. Сергій Лещенко називає її шкідливою і вважає, що це апріорі вибудовує недовіру, посягає на свободу слова:

Я не проти домовленостей про це на особистісному рівні, наприклад, якщо тема складна. Я за скасування законодавчої норми. Ми внесли законопроект про скасування цієї норми, але він уже більше року не розглядається в парламенті, оскільки не стосується гарячих тем. Автором цієї ідеї стала Катерина Горчинська, нинішня шеф-редактока Громадського

Він не чув, щоб західні журналісти узгоджували інтерв’ю з українськими політиками чи чиновниками. Сам Сергій, ставши депутатом, не вичитує ті інтерв’ю, які беруть у нього.

Соня Кошкіна, як правило, наполягає на вичитці інтерв’ю, навіть якщо співрозмовник говорить, що довіряє і вичитувати не буде. У її практиці були випадки, коли співрозмовник відмовлявся від своїх слів. Вона говорила йому: «ти можеш це викреслити, але тоді я зроблю таку підводку до тексту, в якій все це зазначу, і тобі ж буде гірше». Якщо журналіст добре попрацював над інтерв’ю, правок може й не бути, але співрозмовник буде задоволений тим, що ви дали йому пас. Це також дозволяє зберегти комунікацію з героєм після розмови.

Що ж до оформлення самого тексту, то Соня Кошкіна наполягає: інтерв’ю треба писати, це не стенограма розмови. Важливо дотримуватися «золотої середини» між стилістичною обробкою і невтручанням в текст, але не дописувати нічого від себе. Якщо це не впливає на зміст, можна об’єднувати відповіді на питання.

На думку Сергія Лещенка, текстове інтерв’ю дозволяє розкрити історію, час від часу до неї повертатися, використовувати цитати. Іноді людина розповідає одну історію протягом шести-семи питань, їх можна об’єднувати. Короткі відповіді часом красномовні, але в більшості випадків вони свідчать про небажання говорити на певну тему.

При оформленні інтерв’ю в Україні найчастіше використовується формат «запитання-відповіді», який є доволі незвичним для європейських та американських медіа, де інтерв’ю виходять у форматі розповідей, замальовок, історій на кшталт «Обід з…». Працюють обидва формати. Початок має бути цікавим – те, що розповідаєте ви від свого імені, що є важливим для характеристики об’єкту чи ситуації. Наприклад, майор Микола Мельниченко колись приходив на інтерв’ю в Празі в жіночій сукні і перуці – це яскраво характеризує ситуацію, що тоді склалася, про такі речі варто писати.

Лещенко висловлюється і за використання певних маркерів, що розділяють слова героя і коментарі журналіста, наприклад, використання курсива. Якщо розмова стосується специфічних речей, варто робити авторський вріз-пояснення, оскільки читач може бути не в курсі всіх нюансів.

Працюючи над інтервю, журналісти часто віддають розшифрування розмови на аутсорсинг, що часом може призвести до неточностей, описок. Або не до кінця розбираються в ситуації, тому треба не боятися уточнювати, перепитувати тощо.

Не для друку

Формат off the record у політичній журналістиці – поширена практика, важлива для підтвердження та співставлення даних. Журналісти, як правило, дотримуються домовленостей і не публікують почутого на таких зустрічах, принаймні, з посиланням на джерело. Втім, трапляються й порушення цього принципу, коли стає відомо, хто «зливає» інформацію. Такі дії, за словами Лещенка, є порушенням робочого журналістського кодексу, яке підставляє і співрозмовника, і колег.

Соня і Сергій уважають формат непублічної розмови важливим для того, щоб розуміти ситуацію, те, що відбувається в країні. Втім, нема нічого такого, чого б вони, довідавшись, рано чи пізно не опублікували. Досвідом ділиться Сергій Лещенко:

Всі розуміють, із ким мають справу. Будь-яка озвучена інформація рано чи пізно переходить у публічний простір. Не можна вказувати джерело, але інформацію треба перевіряти й використовувати. Це може стати журналістською заготовкою, «консервою», яку ти використаєш пізніше»

Якщо не можна використати інформацію «в лоб», з посиланням на джерело, її треба легалізувати, підтвердити з інших джерел. Коли інформація стає публічною, можна проводити розслідування далі.


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»