Попаснянська редакція звикла до звуку вибухів і не має конкурентів.

Лінія розмежування проходить неподалік від краю міста. В кількох кілометрах від Попасної вже позиції бойовиків. Двадцятитисячний райцентр на Луганщині вже п’ятий рік живе на краю війни. І живе, судячи з публікацій «Попаснянського вісника» і «Попасная. City», не лише війною. Видання переважно виходять російською. Наталя Патрікєєва спершу передплатила цифрову версію газети, а згодом вирішила поїхати й подивитись, як ведеться колишній районці та її онлайн-продовженню. І для чого в редакції фотографують гроші біля дверей.

Чотири кімнати в приміщенні міської ради. Восьмеро співробітників, дві фейсбук-сторінки, сайт, який оновлюється навіть у вихідні. Репортаж про відлюдника у контейнері і тест «Вгадай місце в Попасній по знімку з супутника». Усе це реалії життя колишньої районної газети.  

Чотири роки тому «Попаснянський вісник» був типовою районкою. Отримував від місцевої влади гроші на папір та мізерну платню за «висвітлення діяльності». Тому друкував десятки фотографій чиновників і місцевих депутатів, які висаджують дерева, вручають подарунки чи просто сидять за столом.

Робота триває 🙂 Фото Наталії Патрікєєвої.

2015 року редакція приєдналась до проекту навчання регіональних медіа від «Інтерньюз-Україна». Після дванадцяти тренінгів із журналістських стандартів, верстки, дизайну та фотографії «Попаснянський вісник» пішов шляхом перетворення з паркетного ЗМІ на регіональне видання здорової людини.

Крок перший: роздержавлення

За законом, до 1 січня 2019 року в Україні не повинно залишитись друкованих видань, засновниками яких є органи влади чи місцевого самоврядування. Комунальні й державні газети стають самостійними. Редакція «Попаснянського вісника» вирішила, що засновником видання стане трудовий колектив. І відмовилась від дотацій, аби спробувати, чи вийде працювати без допомоги влади. Раніше за матеріали від районної ради та райдержадміністрації брали втричі дешевше, ніж за звичайну рекламу. Тепер ціна стала ринковою.

Фото Наталії Патрікєєвої.

— Районна рада намагалась загальмувати процес роздержавлення. Депутати довго не голосували за те, щоб вийти зі складу співзасновників. Казали, що ми без них не зможемо. Ми й справді без їхнього рішення не могли закрити одне підприємство й відкрити нове, — розповідає головний редактор газети Ярослав Нестеренко.

Депутати не хотіли втрачати контроль над газетою, яка приділяла дедалі менше уваги піару місцевої влади. За словами Нестеренка, вони боялись, що журналісти взагалі перестануть відвідувати офіційні заходи. Звільнитись від райради та райдержадміністрації газеті вдалося восени 2017 року.

Тепер газета публікує новини органів влади за угодою. А ті, за словами Ярослава Нестеренка, намагаються розвивати свої сайти як альтернативу «Попаснянському віснику». Часом навіть не кличуть журналістів на події, аби мати на сайті ексклюзив. Адже інших видань у районі немає.  

Газета на прилавку поруч із ковбасою

Ярослав Нестеренко працював у «Попаснянському віснику» з 1999 року верстальником. Коли у 2015 році він очолив видання, відразу вирішив створювати онлайн-версію газети. Сайт змайстрував на платформі WordPress брат однієї з журналісток.

Спершу на сайті публікували всі матеріали одразу після виходу газети. Тоді з’ясували, що тепер люди не хочуть купувати паперове видання, бо можна прочитати все онлайн. Стали викладати тільки анонси матеріалів — заголовок і вріз.

У редакції працюють четверо журналістів, коректор, бухгалтер, верстальник, рекламний агент та водій, який раз на тиждень займається доставкою газети. Середня зарплата — 6-7 тисяч гривень. З «Укрпоштою» видання майже не працює — невигідно. 80% тиражу продають у роздріб у тридцяти точках у різних містах і селах району. Газета лежить на прилавках поруч із ковбасою і хлібом, в аптеках поруч із ліками. Рекламу «Попаснянського вісника» можна побачити на білбордах і на дверях продуктової крамниці.

Газета виходить на шістнадцяти шпальтах і коштує сім гривень. Це лише половина її собівартості.

Різницю компенсуємо за рахунок реклами та висвітлення діяльності влади, — розповідає Нестеренко. — Це проблема: люди не готові платити за інформацію, й часто журналіст залежний від рекламодавця, а не від читача. Якби газета продавалась за собівартістю, нам не потрібно було б гнатись за рекламою і ми ще якісніше працювали б для читачів.

А поки що в редакції намагаються оптимізувати витрати. Наприклад, самі фотографують: аби проілюструвати матеріал про гроші на житло для переселенців, двоє співробітників редакції стають на тлі дверей і передають одне одному гроші.

Крок другий: «Або» і нові дедлайни

У редакції «Попаснянського вісника» розуміли, що потрібно розвивати представництво в інтернеті: статичного сайту газети не досить.

— Ми бачили, що іноді молодь у соціальних мережах ставить запитання, на які ми не раз відповідали в газеті. Люди часто взагалі не розуміють, що відбувається, хто за що відповідає. Наприклад, перевізник купив автобус, а люди думають, що це міська рада організувала, — розповідає Ярослав Нестеренко. Потрібні були нові способи донесення контенту до аудиторії.

Тому «Попаснянський вісник» долучився до проекту Агенції розвитку локальних медіа «Або»: з’явився сайт «Попасная. City». Роботи в редакції побільшало.

— Рік тому дівчата писали по 13-17 матеріалів щомісяця, а тепер утричі більше, — розповідає головний редактор. Щодня на сайт заходить близько тисячі людей. Приблизно стільки ж підписників у фейсбук-сторінки. Коли бракує новин, редакція робить тести або розважальні матеріали.

— Коли я їздив на тренінги, постійно тільки й думав, як роздержавитись, де взяти гроші, відпустить нас райрада чи ні… Коли нарешті настане час, коли ми зможемо розвивати наше медіа. Зараз я розумію, що це відбувається, — радіє Нестеренко.

Поки ми говоримо, до редакції вривається місцева бабуся. Вона має претензії до журналістки: мовляв, та написала, що ремонт завершили, а насправді ні. Журналістка й читачка разом ідуть до міської ради з’ясовувати, хто винен.

Шибки не тремтять

Попасну багато обстрілювали у 2014-15 роках. Зараз місто живе порівняно спокійно.

— Стріляють у чотирьох-п’яти кілометрах від нас, звідси чути вибухи. Але шибки не тремтять, отже, можна не боятися: далеко, — розповідає Ярослав Нестеренко. — Ми спілкуємося з військовими. На передову їздили торік, а тепер нас туди не пускають — вимоги стали суворішими.

Коли почалась війна, читачів у газети поменшало: частина району опинилась на території, контрольованій бойовиками. Згодом до Попаснянського району приєднали частини Перевальського, а також Первомайської та Кіровської міських рад. Тепер мешканці цих територій звикають, що про них пише газета з Попасної.

Їздити районом у пошуках тем і героїв журналістам незручно. «Попаснянський вісник» не має автомобіля, а автобуси припиняють ходити переважно до третьої години дня. Тому попаснянська редакція має в містах і селах району контакти людей, які можуть оперативно дати коментарі, коли щось стається.

Лише один журналіст у редакції має профільну освіту. Решта — самоуки. В однієї з журналісток робота в газеті була першою після закінчення школи, інша працювала в дитячому будинку творчості.

— Усі вміють писати і працювати з відео. Звісно, кожен особливий, хтось краще напише історію, а хтось аналітику. Але для цієї роботи потрібне бажання. Звісно, приходили й такі, що робили по п’ять помилок в одному слові. Але ми їх не брали — надто довго вчити, — розповідає Нестеренко.

Ярослав Нестеренко. Фото Наталії Патрікєєвої.

У відповідь на запитання, чого виданню бракує найбільше, головний редактор говорить про гроші:

Для мене важливо, щоб працівники отримували гідну зарплатню й мали мотивацію добре працювати щодня. Не хотілося б, аби люди, в яких ми вклали стільки ресурсів, пішли працювати кудись, де більше платять.

Головне зображення Victoria Alexander

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.