Підміна фактів інтерпретаціями існувала завжди, але донедавна про це не говорили.


Гаразд, усі вже безліч разів чули, що у 2016 році Оксфордський словник… ну, якщо раптом не чули, то у 2016 році Оксфордський словник обрав словом року слово «постправдивий». Про постправду заговорили як про продукт сучасності: мовляв, щось у розвиткові світу пішло не так, і тепер, на відміну від давніших часів, ніхто не може сказати, де правда, а де брехня. Тепер факти впливають на формування громадської думки менше, ніж емоції та особисті погляди, а про одні й ті самі факти розповідають різні, подеколи протилежні історії.

Якщо правду вважати набором чітких і невикривлених фактів, то вона існує. Можна сказати, що якась подія відбулася, можна також з’ясувати, хто були її учасники, коли і де вона сталася. Інша річ, що фактів ніколи не достатньо для людського спілкування: вони є його основою, але є ще й надбудова. Фактична інформація відповідає на запитання «хто», «де», «коли» і «як», але не може пояснити «чому», «навіщо» і «як до цього ставитися», тобто сама по собі не пропонує жодних інтерпретацій. Якщо ж правду шукати в інтерпретаціях, то її не існує. Немає якоїсь більш чи менш правдивої інтерпретації, усі вони можливі. Постправда — це і є боротьба тлумачень, а не фактів.

Чому про постправду заговорили тільки тепер? Це аж ніяк не свідчить про те, що раніше люди спілкувалися за допомогою чистих фактів і ніхто не намагався нав’язати іншим єдиноправильний спосіб тлумачити реальність. Намагалися і нав’язували. Просто раніше було менше шансів на це вказати і з тим поборотися.

По-перше, викриття постправди тісно пов’язане із можливістю сумніватися. А сумніватися в отриманій інформації можна тоді, коли є й альтернативна. Коли ж хтось має монополію на знання і на його розповсюдження (наприклад, писати літописи могли обрані люди при князівських дворах; а коли з’явилися перші друкарські верстати, то монополію на розповсюдження друкованих текстів мали саме їхні власники), не лишається джерел, з яких би можна було дізнатися іншу версію того, що сталося. Знання ж про те, що інтерпретацій є більше, ніж одна, — це перша сходинка до сумніву. Наприклад, MediaLab нещодавно розповідав про перший в історії ЗМІ випадок фейкової новини: коли у 1835 році в американській газеті опублікували текст із описом життя на Місяці (мовляв, там живуть двоногі бобри і кажаноподібні люди, яких із Землі вчені побачили у мікроскоп). У читачів, які це прочитали, просто не було альтернативної історії, ніхто не мав достатньо фахової спроможності розвінчати безглузді — ми ж тепер знаємо, що безглузді, — описи життя на Місяці.

По-друге, викриття постправди донедавна коштувало надто дорого. У невеликих спільнотах мисливсько-збиральницьких та аграрних суспільств, де взаємодія між людьми була інтенсивна, а існування групи було можливе тоді, коли всі її учасники поділяли однакові погляди (і це було у першу чергу питанням спроможності вижити, а не ідеології), поставити під сумнів офіційну інтерпретацію, яка походила, наприклад, від вождя племені, означало наразитися на смертельну небезпеку. Смертельна небезпека — це не тільки бути безпосередньо вбитим, страченим або закатованим, але й бути виключеним із групи. Ще досить недавно одна людина, не залучена до ширшої мережі взаємодії, не могла би забезпечити своє виживання. Ну, спробуйте самотужки вполювати велику тварину чи зорати поле.

Вказати на постправду було небезпечно і зовсім недавно. Саме тому на життя в Радянському Союзі нарікали на кухнях, а не в публічному просторі чи ЗМІ: поставити під сумнів офіційну інтерпретацію радянського життя, продиктовану компартією, означало би заробити собі неприємностей, менших, більших чи дуже великих.

Те, що на постправду змогли нарешті вказати, пов’язане зі свободою вираження поглядів і модою на захист прав людини. Сказати «чекайте, ви просуваєте свою інтерпретацію, апелюючи до емоцій, дегуманізації чи упереджень» і «ні, існує й інший спосіб поглянути на це» у більшості демократичних країн тепер безпечно. Ну, майже. Як нещодавно розповідав MediaLab, за нелояльні до владних погляди письменників і журналістів у Туреччині досі позбавляють свободи. Та й хіба лише у Туреччині.

По-третє, можливість говорити про постправду значно зросла із поширенням технологій. Смартфон у вашій кишені неймовірно наближає до розуміння, що світ навколо є постправдивий, а інтернет у цьому смартфоні й поготів. Гуглите — і знаходите десять різних поглядів на те, чому фільм «Смерть Сталіна» мав би чи не мав би вийти у прокат у Росії. Як сказав російський депутат Владімір Бортко, у фільмі «вождь Иосиф Виссарионович Сталин, который остается им всегда, просто оболган». Із цим би можна було погодитися, якби не умовні десять інших думок із цього ж приводу.

Якщо нині нам здається, що постправда є патологічним продуктом сучасної епохи, ми, напевно, все ж не маємо рації. Так само як і не маємо рації, коли гадаємо, що можна якимось чином повернутися до золотих часів, коли постправди не існувало. Таких часів не було.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.