FavoriteLoading 

Здавалося б, вже усі зрозуміли, чому голі жінки на білбордах, іронічні згадки про інтуїцію і жарти про «Хвойдарню» — це сексизм. Однак деякі українські редакції досі не гребують говорити про жінок поблажливим тоном, а на ефіри запрошувати переважно експертів-чоловіків.

Про те, що не так в українських медіа, ми поговорили з Іриною Славінською — координаторкою кампанії проти сексизму в політиці і ЗМІ Повага. А ще — що змінилося за останні кілька років, чому флешмоб #Янебоюсьсказати увійде в історію і як привчити свою редакцію вживати фемінітиви.


Про точку відліку

Рубіконом можна вважати досвід Євромайдану. Активістки, присутні на Майдані під час Революції гідності, скористалися можливістю, щоб артикулювати жінок як половину Майдану. Тоді створили це гасло і Жіночу сотню. Ці речі  символічні і, здавалося б, незначні  дали потужні тектонічні рухи. Власне, початок цієї розмови про половину Майдану і став, мені здається, хорошим ґрунтом для розмови про подальші речі, як от Невидимий батальйон та інші.

Я вважаю час Революції гідності точкою відліку гіпотетичного покращення. Жінки були дуже видимими: як жива сила, що стояла на Майдані і брала масою, як люди, які багато працювали як волонтерки, волонтерки-медики, волонтерки на кухні. Ще було декілька цікавих, доволі публічних історій про те, як жінки приходили на барикади попри кимось придуману заборону.

І це теж виходить дискусія про те, у кого влада. Вона не артикулювалася так прямо, але рефлексія була присутня. І мені здається, що низка речей, які відбувалися після і поєдналися з демократизацією в суспільстві, поступом реформ, зростанням ролі соціальних медіа, допомогли краще будувати комунікацію проти сексизму в медіа і політиці.

“Воює, але фарбується”

В Україні зараз співіснують кілька паралельних світів. Поряд, причому на відстані одного кліка, є медіа, які пишуть сексистські речі, і медіа, які є гендерно чутливими. Просто хтось це робить, а хтось ні. Є медіа, які продовжують абсолютно дрімучу риторику на кшталт Попри свою тендітну статуру, Василина добре працює поліцейським. Хоча, здавалося б, у 21 столітті робота жінок у поліції нікого не мала би дивувати. Схожа історія з Невидимим батальйоном. Є медіа й окремі журналісти, які готові говорити про ці проблеми відповідально, зокрема про проблеми жінок на фронті з медичним забезпеченням, забезпеченням одягу. Зокрема, що речі, які везуть на фронт, є чоловічими. Якщо ти доброволець-жінка з розміром одягу S і 36-им розміром ноги, то берці ти собі навряд чи знайдеш.

І поруч є редакції, де так само, як і про поліцейських, пишуть Попри службу на фронті, в неї є час на макіяж або якісь такі речі.

Водночас суспільство не до кінця одностайно засуджує кейси сексизму. Хоча доля тих, хто засуджує публічно, поволі зростає. Це досі не вирішально велика частка, але те, з якою регулярністю скандали навколо сексистських публікацій і публічно сказаних слів виникають, вселяє в мене оптимізм.

Зараз проблема сексизму — це тема, яка принаймні може зацікавити. Вона стала популярнішою. Є народні депутатки з міжфраційного об`єднання За рівні можливості, які не соромляться говорити про сексистські кейси. Я, наприклад, пам`ятаю страшно смішний флешмоб народних депутаток після фрази Ляшка про згорблену бабу сорока років. Ірина Геращенко почала цей флешмоб із селфі зі своїми коліжанками в залі пленарного засідання. І підписом у фейсбуці: п`ять баб сорока років, не згорблені. Такі речі теж важливі і добре, коли впізнавані люди беруть на себе відповідальність. У цьому сенсі в Україні, мабуть, дуже корисно виявляти більше чоловіків, які висловлюються на підтримку жінок або просто вживають певні корпоративні чи управлінські практики, які дозволять посилити жіночу присутність.

Ми з кампанією Повага почали цю тему штовхати і залучати чоловіків-авторів, героїв інтерв`ю. Ця робота була б менш видимою без допомоги наших колег з онлайн-версії журналу L`Officiel, спільно з якими ми створили першу публікацію HeForShe. Там було п`ять чоловіків з різних галузей, які говорили про гендерну рівність і жінок. І це було дуже круто.

Що не так з гендерною коректністю в редакціях. І як зробити правильно 

Багато що залежить від практик у самих редакціях. Немає одного злого Карабаса-Барабаса, який говорить усім медіа: пишіть сексистські заголовки й жахливі статті про жінок. Є окремі редакції, де є здорові нетоксичні практики. Хай навіть на рівні одного-двох журналістів, які створюють здорові тренди. Це може поширюватись як вірус. Я переконана, що достатньо однієї буйної людини, яка здатна заразити своїх колег вживанням фемінітивів чи іншими коректними речами.

Насправді достатньо згадати стандарти журналістики, щоб побачити, що не потрібно бути якимось особливим журналістом, щоб не писати сексистських чи ксенофобських заголовків мовою ненависті. Це про певну парасольку.

Насправді якби цех уважніше стежив за стандартами, то цієї парасольки стандартів було би достатньо, щоб ми взагалі не мусили розбиратися, чому ці сексистські речі знову і знову з`являються в українських медіа

По-друге, є низка речей, які водяться в редакції як практики на рівні щоденного побутового вжитку. Для цього навіть не потрібно приймати якихось директив, наказів. Ми з колегами часто наводимо кейс Громадського радіо. Ми вже півтора року в унісон з кампанією Повага маємо такі гендерні півгодинки в нашому вечірньому ток-шоу щовівторка. Тема гендерної рівності все регулярніше з`являється в наших ефірах. І не лише в час, який для цього передбачений. Щоразу, коли виникає проблема або скандал, пов`язаний із ненавистю до жінок, ніхто з нас не чекає вівторка. Всі ведучі мають рефлекс, який каже: щось не в порядку і про це треба зробити сюжет.

Ще очевидно, що за півтора року ми в редакції почали вживати більше фемінітивів. Не було редакційної наради, де б нам наказали писати політологиня і експертка. Але якщо ти як медіа починаєш запрошувати більше жінок-експерток у студію, опиняєшся в ситуації, коли є жінки, яким потрібно, щоб їх називали докторка наук, професорка, очільниця. І прижилося дуже швидко. Це теж приклад того, як горизонтальні практики можуть добре спрацювати.

Не секрет, що матеріали часто читають редактори. Інколи вже після публікації, але проглядаються. Це нагода вжити те, що ми називаємо редакційною політикою. Редактор чи редакторка просто не допускає сексизму в публікаціях.

Фактично зробити менш токсичними редакційні практики можна трьома шляхами. І вони всі насправді не коштують нічого. Це речі, про які можна домовитись або легалізувати їх в уяві колег як нормальні власним прикладом. Іноді потрібен не редакційний статут, а одна неспокійна людина в редакції. Не йдеться про сварки чи агітацію. Ти просто починаєш запрошувати в ефір більше жінок. І раптом виявляється, що є жінки-політологи й жінки-економісти.

Про популізм…

Словосполучення «традиційні цінності» продається. Є електорат, який вірить у ці ідеї про нібито загрозу традиційним цінностям. Їх ще називають християнськими цінностями, консервативними цінностями. У цієї ідеї багато облич. А ідея полягає в тому, що хтось хоче зруйнувати старий затишний світ, де було, грубо кажучи, нормально. Коли говориш християнські цінності в небезпеці, це добре продається. Виходить, що політики, навіть молоде покоління, продовжують відтворювати ці старі патерни, бо політтехнологи їм не порадили нічого іншого.

У нас в принципі серед політиків дуже мало тих, які виступають з правозахисних позицій. Є хтось, хто говорить про права жінок. Є хтось, хто, імовірно, з думкою про мажоритарку, говорять про дискримінацію окремих етнічних меншин. Можливо, хтось говорить, але не дуже голосно, про релігійну дискримінацію в Україні. Але є низка тем, якими в принципі ніхто не займається, тому що це не круто. Не круто бути публічним політиком, народним депутатом або міністром, який вголос говорить про правозахисні проблеми. А їх в Україні насправді достатньо. Одна зі сторін — це сексизм, і проблема з мізогінною лексикою.

…і голих баб

Є світи, де видати календар з голими бабами — це нормально. І коли ти цим людям кажеш, що так не можна, то вони ображаються і дивуються. Тому що в їхній затишний світ, де можна публікувати голих жінок з метою кращого продажу якогось продукту, ти фактично вриваєшся, як інопланетянин.

Ясно, чому продається стереотипно красиве, особливо голе, жіноче тіло. Бо так працює стереотипне мислення. І наші рекламники не знають, що дослідження вже давно показали, що голе тіло не допомагає продавати товари. Тому що споживач запам’ятовує факт голих грудей, але не запам’ятовує назву товару. Але це не заважає нашим рекламникам, PR-никам і SMM-никам використовувати голі тіла, бо вони нічого не читають з професійної літератури. І продовжують жити в ілюзії.

Про суспільну солідарність

#Янебоюсьсказати — це був фантастичний досвід, звичайно. Це був дуже важливий флешмоб в історії сучасної України. Без перебільшення. Зараз це ще не зрозуміло, бо ми всі близько в соцмережах, але думаю, в майбутньому буде ясно, які тектонічні зсуви він приніс. Зокрема в розмові про дискримінацію жінок в Україні. Але навіть цей флешмоб виявив людей, які готові про це жартувати, насміхатись і знецінювати цей досвід. Були такі, що говорили: хіба це насильство? ось десь гинуть люди! Або: подумаєш, хтось когось облапав. Такого роду публікації і дописи траплялися часом і від доволі впізнаваних публічних людей, які не соромилися знецінити досвід жертв, які вперше за все своє життя наважились про це сказати і підняти цю тему.

Водночас тема домашнього насильства, сексуального насильства і особливо насильства проти дітей в суспільній уяві залишається такою, з якою не сперечаються. Жоден, навіть суперконсервативний політичний діяч не скаже, що жінок бити можна. Можливо, в поганому жарті, але в цілому ні. Тема сексизму і використання жіночого тіла в публічних просторах в суспільній уяві залишається такою, про яку можна сперечатися. Якщо ти приходиш до когось у публікацію і говориш: це неподобство, так не можна, це порушує якийсь закон про рекламу, то з тобою починають сперечатися. Це те, що я мала на увазі в своєму дописі про Хвойдарню, бо щодо таких кейсів бракує солідарності.

Там, де хтось говорить: це недоречні жарти про сексуальну експлуатацію жінок, знаходиться хтось, хто каже: припини, це просто жарт, нічого такого не малось на увазі. Виходить, навіть з експертної позиції виступити не можеш, бо навіть якщо гіпотетично ти соціологиня і наводиш купу пояснень, чому так робити не можна, знаходиться умовний хлопчик чи дівчинка, який каже: ви все це собі придумали.


Фото з Facebook