10848842_798552953550176_8621718722542627281_o FavoriteLoading 

 

Які запитання потрібно ставити під час інтерв’ю? Де краще зустрітися із героєм? Чи потрібно надсилати готовий текст на вичитку? І що таке метод бурундуків? Журналістка Анна Гін розповідає, як не стати підставкою для мікрофона.


 

Як готуватися до інтерв’ю

Ніколи не слухайте вражень інших людей про вашого героя. Особливо, якщо робите інтерв’ю-портрет, де потрібно зрозуміти і розкрити людину. Це мають бути лише ваші враження і відчуття. Одного разу я прийшла на інтерв’ю до керівника пенітенціарного закладу. Мої колеги казали, що це рідкісний негідник. Коли я зайшла до його кабінету, то побачила, що уся кімната завішана картинами з різних речей: ґудзиків, ложок, мушель. Виявилося, що він створює їх сам. Я була здивована, оскільки йшла на інтерв’ю упередженою через думки колег і власні стереотипи, а людина виявилася зовсім іншою, творчою.

До інтерв’ю ви не зобов’язані нічого знати про свого героя. Підготуватися — це непогано, але доволі часто ви можете йти абсолютно неготовими. І це не привід не зробити крутий матеріал. Колись мене відправили робити інтерв’ю з Сергієм Жаданом, який на той час не був таким популярним як зараз, але вже мав три видані книжки, про які я навіть не чула. Я була зовсім не готова до інтерв’ю, але в результаті це був один із найкращих моїх матеріалів. Журналіст повинен розуміти, що іде до людини — окремого світу, який потрібно розкрити, незалежно від того, чи знає наперед щось про героя, чи дізнається лише під час розмови.

До вибору місця для інтерв’ю треба ставитися індивідуально. З Сергієм Жаданом ми говорили неформально, на лавці. Однак якщо у вас заплановане інтерв’ю з чиновником, напевно доведеться іти у кабінет із портретом президента. Якщо ж ваш герой — лікар, і ви хочете написати історію про унікальну пересадку органів, то ліпше говорити безпосередньо в лікарні. Людину якнайкраще можна побачити там, де вона працює або живе. Інколи дім може сказати про героя більше, аніж він сам.

Записуйте тези майбутньої розмови. Я не люблю списків запитань, але тези за окремими підтемами інтерв’ю можуть бути корисними. Крім того, якщо ваш герой попросить надіслати запитання перед інтерв’ю, можна перерахувати у листі теми, на які ви плануєте спілкуватися. Інколи герою потрібно підготуватися до інтерв’ю,згадати дати, цифри, знайти якісь фотографії. Якщо ж ви надсилаєте конкретний список, то одразу даєте зрозуміти, що ставитимете саме ці запитання і жодних інших. У цьому випадку ви стаєте підставкою під мікрофон, оскільки це вже буде не розмова з людиною, а автоматичне озвучування питань.

Не складайте списку запитань взагалі. Тез буде повністю достатньо. Ви самі себе обмежуєте, оскільки постійно зупинятиметеся і повертатиметеся до заздалегідь прописаних запитань. Під час інтерв’ю-портрета це неприємно героєві. Так вбивається розмова, оскільки після запитання ви не слухаєте людину, а чекаєте, поки вона замовкне, щоби поставити наступне. Відсутність чіткого списку дає вам можливість глибше зануритися у світ героя через живу розмову.

Не бійтеся. Невелике хвилювання перед дійсно великою людиною — це нормально. Одного разу я прийшла на інтерв’ю до чоловіка, який пише науково-популярні книжки про фізику. Він дуже розумний, у нього вся квартира — бібліотека. А я навіть Законів Ома не пам’ятала до кінця. Ми ж боїмося не тому, що нам страшно, а тому, що не хочемо зганьбитися. Звичайно, круто, коли ви з героєм на одній хвилі, але так буде не завжди, бо усі люди різні. Журналісти пишуть на безліч тем і досить часто не знаються на жодній з них так, як герої. Однак читачі такі самі, як ми. Завдання журналіста — розповісти історію героя простою мовою. Інколи варто чесно зізнатися, що Законів Ома ви не пам’ятаєте, але дати зрозуміти, що вам дуже цікаво, і ви б хотіли про це дізнатися. Головне — не брехати і не показувати себе таким, яким ви не є.

Про що питати у героя

Не ставте таких запитань, на які може відповісти і кухар, і лікар, і каменяр. «Чим ви надихаєтесь?», «Які у вас плани на майбутнє?», «Що ви можете побажати читачам?» — це запитання-шаблони. Вони передбачають такі самі шаблонні відповіді. І читачам, і героєві це нецікаво. Хороше запитання демонструє ваш щирий інтерес до теми, професії і людини загалом.

Запитання, які передбачають коротку відповідь — погані. На них можна відповісти «так» або «ні». Такого краще уникати. Особливо це стосується інтерв’ю зі спортсменами, оскільки вони і так не дуже люблять розлогі відповіді, а ви ще й надаєте їм можливість відповідати одним словом. Крім того, ви можете опинитися у ситуації, коли після годинного інтерв’ю ви не матимете матеріалу для публікації.

Нам потрібні цікаві відповіді. Завдання журналіста — сформулювати кожне запитання так, щоби отримати історію. Старайтеся це робити для того, аби отримати більше фактів, аніж оціночних суджень. «Згадайте, будь ласка…», «Наведіть приклад…» — формулювання, які допоможуть видряпати з людини фактаж, або хоча б розгорнуту відповідь.

Зустріч з героєм

Дві основні риси журналіста — це увага і уважність. Герой не зобов’язаний з вами розмовляти, він на вас не працює і фактично марнує час. Людина хвилюється і не довіряє вам. Тому ніколи не можна починати розмову одразу із запитань. Так не вдасться розкрити героя. Варто почати розмову так, як би ви говорили з другом. Зверніть увагу на людину — може, у неї оригінальна зачіска або цікавий аксесуар, або ж вам подобаються картини у неї вдома. Це не означає, що ви маєте лестити герою, але все ж варто продемонструвати чесний інтерес до його особистості. Таким чином ви допоможете людині до вас звикнути.

Людина, до якої ви прийшли, має розуміти, що вона вас цікавить. Якщо ви забігли до героя між двома іншими подіями, то він швидше за все не розкриється і не відчує щирого інтересу до себе. Навіть якщо у вас є лише година на інтерв’ю, завжди можна знайти дві хвилини, щоб зблизитися з людиною. Потім у ліді ви можете використати опис вашої зустрічі — так ви вводите читача одразу у світ героя. 

Попереджайте героя, що увімкнули диктофон. Багато журналістів-початківців забувають про це. З одного боку, фраза «Я вмикаю диктофон», може спантеличити героя, з яким ви вже налагодили контакт. Тому краще формулювати по-іншому. Наприклад, згадати про диктофон мимохіть, заговорити людину, але по-чесному, не акцентуючи особливої уваги на записі. Це вбереже вас від жахливої ситуації, коли на другій годині розмови герой запитає: «А ви що, це записуєте?». Також варто наголосити на тому, що людина може часом говорити не під запис, хоча б для того, аб игерой не почав чогось уникати.

Герой просить взагалі вимкнути диктофон — писати диктант? У мене був такий випадок, і перше, про що я запитала: «Чого ви боїтеся? Ви будете говорити неправду чи відмовлятися від власних слів?» Можливо, герой просто не любить свого голосу у записі — це треба з’ясувати. Наприклад, можна сказати, що вам хотілося б давати прямі цитати, а не інтерпретувати його слів, або що ви не хочете помилитися у фактах. Також додайте, що ви видаляєте запис після того, як розшифруєте інтерв’ю — а раптом людина боїться компромату. Якщо герой категорично відмовляється працювати на диктофон, але хоче з вами говорити — це оксюморон.

Skype — це не погано. Я не прихильниця проводити інтерв’ю по Skype чи телефоном, але з географічних причин це інколи необхідно. Колись я так поспілкувалася з Борисом Нємцовим, що нелегко було зробити без технічних засобів. Ще два роки тому я відмовлялася писати телефонні інтерв’ю. Однак коли почалися бойові дії на Донбасі, то складно було отримати безпосередній доступ до людини звідти. Ми брали інтерв’ю телефоном, і тексти виходили дуже живими. Зрештою, це така ж розмова, як і при зустрічі. А письмові відповіді на питання — це мертвонароджене дитя. Я відмовляюся від таких інтерв’ю, оскільки це нечитабельно і нецікаво.

Метод бурундуків дійсно працює. Інколи ваш герой може дуже сильно затягувати інтерв’ю. Ви запитали людину про одне, а вона розповідає про щось зовсім нецікаве. У цей момент може спрацювати запитання на кшталт: «А якого кольору бурундуки?». Таким незвичним, неочікуваним, вирваним з контексту запитанням, ви можете збити героя зі шляху і повернути у потрібне русло. Людина, яка дійсно хоче з вами розмовляти, ніколи за це не образиться.

Ви вже поговорили і пішли, а у вас ще залишилися запитання? Це дуже погано і непрофесійно. Намагайтеся поставити усі запитання безпосередньо під час інтерв’ю.

Після розмови: як підготувати матеріал

Це окремий жанр. Тут ви залишаєтеся наодинці зі своїм талантом. Режисура самого тексту, те як ви розставите питання чи взагалі їх приберете — ваша справа. Інтерпретація — погане слово у професії журналіста, але у цьому випадку це радше історія героя, яку смачно розповіли ви. Однак фактаж додавати самостійно не можна. Це вже буде вигадка і брехня.

Готовий матеріал — це не просто розшифрована розмова. Колись мені сказали, що інтерв’ю — це розписати з диктофона і одразу дати на публікацію. Так може бути, коли ваш герой — неймовірно чіткий співрозмовник, або, як кажуть, людина-синхрон. У таких героїв дійсно кожне речення — готовий заголовок. Утім це дуже рідкісний випадок. Часом журналіст має вміти сказати за людину. Це не означає, що потрібно переписувати слова героя. Просто ми маємо знати, де можна сказати те саме, що і герой, але читабельніше. Люди рідко бувають настільки красномовними, щоб давати їх цитати у матеріал прямим текстом.

Пряму мову героя можна зберегти, якщо у ній дійсно є колорит. Мова людини має кардинально відрізнятися від того, що ми чули раніше, аби лишити її у готовому матеріалі. У такому випадку можна попередити читача, що текст поданий оригінальною говіркою, оскільки це частина образу героя. Проте зберігати у тексті слова-паразити, такі як «ну» або «е-е-е», не варто. 

Я ніколи не надсилаю інтерв’ю на вичитку. Якщо віддати текст герою до публікації, то, найімовірніше, він викине звідти усе, що вам здалося цікавим. Після вичитки в інтерв’ю залишаються лише загальні фрази. Наприклад, у вас в тексті є цитата про вісім пляшок пива, які герой випиває одна за одною, а він просить написати, що вечорами вони з друзями культурно проводять час. Ніхто не буде читати інтерв’ю, у якому не видно живої людини.

Фото з Facebook


 

*З майстер-класу Анни Гін у Школі журналістики УКУ в межах проекту «Школа мультимедійного інтерв’ю»