Як розповідати українському читачеві про єзидів, гагаузів, біженців і чорниці.

Поїхати до далекої незнайомої країни, де живуть люди, мови яких ти майже не розумієш, та збирати їхні історії, щоб переказати своїм землякам. Так ідеальний репортаж уявляє Світлана Ославська. Любов до цього жанру зародилась у ній тоді, як вона навчалась на культурології у Києво-Могилянській академії та перечитувала всі польські репортажі, що виходили у видавництві «Темпора». Займаючись культурною журналістикою, Світлана почала вносити репортажні моменти до своїх рецензій і оглядів, а замість інтерв’ю в форматі «запитання-відповідь» робити розмови в репортажному форматі. Восени 2013 року вона писала подорожні нариси з Ірану для «Українського тижня». А першим її повноцінним репортажем був текст про вибори в Міловому на Луганщині 2015 року. Світлана розповіла про поїздку до Анкари в межах проекту «Випробування демократією», про те, звідки бере гроші на відрядження на Близький Схід, та поділилася своєю репортажною мрією.

Українці не надто цікавляться іншими, бо досі осмислюють себе

Деякі свої міжнародні репортажі в українських виданнях я сприймаю як фіаско. Мені здається, що те, що я писала про інші країни та публікувала тут, не знайшло сподіваного відгуку. Я хотіла зробити людей з інших країн, які говорять іншими мовами та мають іншу культуру, зрозумілими і близькими для української аудиторії. Хотіла показати універсальність цінностей, які сповідують курди або турки, і сподівалась, що тоді їх тут зрозуміють.

В Україні бракує інтересу до таких матеріалів, особливо в порівнянні з Польщею. Там у книгарнях я бачила величезні столи зі книжками репортажів про всі можливі країни. В поляків багато мандрівників і  репортажистів, які їздять світом і розповідають про це своїм землякам. Українці ж не надто цікавляться іншими країнами – можливо, через те, що досі осмислюють себе. Деколи мені видається, що в Україні репортажі читають тільки ті, хто їх пишуть. І це провал.

Натомість, коли я писала про Волинь, здається, читачам відгукнулося. Писала цей текст щиро, легко і швидко: два дні на розмови і день на писання в один захід. Але глухе село, про яке в ньому йдеться, я знаю все своє життя – звідти походить моя мама. Люди, про яких я писала, – мої знайомі. Однак на Волині я ніколи не жила, а тільки бувала час від часу, тому завжди мала погляд збоку. Тож попри те, що це мої близькі люди, думаю, мені вдалося показати універсальність, яку, можливо, не вдається показати в матеріалі про біженців-єзидів, які втекли з Іраку від Ісламської держави, осіли в Туреччині й прагнуть потрапити до Європи.

Раніше я їхала писати репортажі, розраховуючи на те, що домовлюся про публікацію згодом. Це була помилка: кілька текстів так і залишилися неопублікованими або вийшли у виданнях, де їх прочитало небагато людей. Зараз я намагаюся домовлятися, хоча на мої пропозиції не завжди реагують. Але я розумію: теми, які я пропонувала, не були для українських редакторів першочерговими. Єзидів було легше обґрунтувати, бо це тема, пов’язана з Ісламською державою. Якби не це, не знаю, чи переконала б я редактора.

Я мрію, щоб в Україні з’явилося щось на зразок репортажного додатку Duży Format до польської Gazety Wyborczej. Якби в якомусь із наших паперових журналів хоча б раз на місяць виходила вкладка з репортажами, це було б дуже круто. Не в якісному, але маргінальному онлайн-виданні, а в журналі, адресованому людям, які в принципі репортажів не читають. Дорогою на роботу купують журнал, відкривають, а там – гоп – якісь єзиди чи гагаузи. Таке читання могло би збагатити.

Репортаж як переклад із незнайомої мови

У проекті Black Sea Trust «Випробування демократією» я обрала Туреччину. Поїхала на два тижні в Анкару. Мене цікавила спроба державного перевороту влітку 2016 року й те, що сталося після. У в’язницях опинилися десятки тисяч людей, яких звинувачують у тероризмі. Закриті сотні медій та громадських організацій. Турецька влада робить усе, щоби зберегти себе і притлумити всі опозиційні голоси. З цими голосами я й спілкувалась 2017 року.

Репортаж «В цьому домі немає їжі» – це історія людей, яких позбавили роботи через спробу державного перевороту. Вони приїхали протестувати до Анкари. До протестів, які почалися в листопаді 2016 року, долучатися інші незадоволені. Їх ув’язнили, звинувативши в тероризмі. За ґратами мої герої почали голодування, яке триває понад дев’ять місяців.

Я прийшла до дружини ув’язненого викладача, яка також голодує на знак солідарності з ним. Вона не знала англійської, я – турецької, тому ми говорили через Google Translate. Це була не перша наша зустріч, і до того ми близько сорока хвилин говорили з нею через перекладачку. Тож головне, що хотіла, я вже встигла запитати. Зрештою, не завжди потрібно багато говорити, – є речі, які зрозумілі без слів. Звісно, це таке собі ерзац-спілкування: не маючи спільної мови, можна говорити тільки ключові речі. Коли я писала про людей із вадами слуху, вони теж не говорили, а знаками показували найважливіше. Так було й тут – ми говорили про найважливіше, мішури не було.

Під час розмови з цією жінкою я шукала, чим зможу зачепити читача. Такою деталлю став її денний раціон. Вона вживає щодня п’ять-шість літрів води, 500 міліграмів вітаміну В1, трав’яний чай, лимонад із сіллю, льодяники й жувальні цукерки. Це традиційний набір голодувальника в Туреччині. На книжковій полиці в квартирі, де вона мешкає, я побачила книжку Світлани Алексієвич. Ця деталь важлива для української аудиторії. Також я зауважила специфічний запах; виявилось, що це крем, яким ця жінка змащує свої м’язи, щоб вони не боліли. І ще один яскравий образ – її мама, яка постійно курить і наливає молока котам. Усі ці деталі я зауважила під час другої зустрічі.

В Анкарі я прийшла до офісу турецької партії АKP, щоби почути думку представника влади про голодування моїх героїв. П’ять годин чекала, поки потрібний мені політик звільниться. Зрештою, коли ми почали спілкуватись, він розповідав мені те, що було цікаво розповісти йому, й не давав змоги поставити запитання. Говорив про терористів, про ворогів, які оточили зусібіч турецьку державу, про Америку. Я кілька разів намагалась вивести його на тему голодувальників, і зрештою він таки висловився про це, хоч і не з першого разу. Я відчула, що мені бракує твердості й готовності ставити незручні запитання. Але водночас розуміла, що відчуття сорому, страху й ніяковості потрібно вимкнути, якщо хочу передати історії турецьких героїв українському читачеві.

Запитання до героїв і до самої себе

Писати про країну, мови якої ти зовсім не розумієш, можна, але матеріал не буде на сто відсотків добрим і не принесе задоволення. Але турецьку я вже почала розуміти – принаймні, на базовому рівні. Я дуже багато часу провела в Туреччині, бувала там у кількох репортажних поїздках, багато їздила автостопом і вчила під час поїздок нові слова. Тому не почуваюся там в інформаційному вакуумі. Та й не можна вивчити всі мови – хоч скільки їх знатимеш, все одно буде спокуса поїхати й написати про зовсім незнайому країну. Так було в Ірані: я не знаю тамтешніх мов, але за тиждень у цій країні змогла почути достатньо, щоб скомпонувати кілька сторінок адекватного, не стереотипного тексту.

Буває, що ти приїжджаєш до незнайомої країни і маєш гроші тільки на їжу та переліт. Водночас у цій країні постійно працює багато іноземних журналістів, які отримують великі добові й гонорари та можуть собі дозволити наймати фіксерів по сто-двісті доларів за добу. Можна, звісно, працювати й без перекладача, якщо знаєш англійську, але це створює ефект бульбашки: ти обмежуєшся колом освічених англомовних людей, які мають приблизно однакові позиції, й не бачиш розмаїття суспільства. З фіксерами таких проблем немає – вони пропонують різних героїв. Я завжди сама шукала собі героїв, перш за все, через соціальні мережі.

Готуючись до поїздки, я складаю великий список запитань, які мені не зрозумілі. Наприклад, що означає угода ЄС та Туреччини про повернення біженців? Чому біженці живуть у сквотах? Ці прості запитання важливо ставити і собі, і співрозмовникам. Собі через те, що це дає змогу побачити проблему, про яку ми пишемо, чіткіше і зрозуміліше. Співрозмовникам – щоб почути відповідь.

Коли планувала їхати до Афін, я знала, що писатиму про ситуацію з біженцями у Греції, тому читала всі новини на цю тему протягом чотирьох місяців. В Афінах я п’ять днів збирала матеріал, а потім писала текст для журналу «Фокус» іще стільки ж. Одного з героїв – хлопця, який приплив до Греції з Сирії, – я запитала, як йому було в перевантаженому човні. Його відповідь у тексті виглядає так: «Когда отчалили, Абдулазиз увидел на другом берегу едва заметные огоньки. “Как звёзды! — вспоминает он тот момент. — Мы вышли в море и были уже на полпути, я оглянулся и увидел такие же огни на турецком берегу. Смотрел на них и понимал: мы в море, и если что-то случится — всё, конец истории. А луна была такая огромная…»

Де взяти гроші на репортаж

Я люблю всі тексти, над якими працюю, і особливо людей, із якими говорю. Вони стають мені дуже близькими. Можливо, варто навчитись нейтрально ставитись до своїх співрозмовників і не занурюватись у них так глибоко.

За кілька днів роботи над репортажем я дуже стомлююсь. У Туреччині з людиною, яка казала, що має двадцять хвилин на розмову, можна проговорити дві з половиною години, а потім вона поведе тебе до свого знайомого, аби той розповів щось своє. Якось помітила, що на четвертому півторагодинному інтерв’ю за день просто припиняю запам’ятовувати те, що мені кажуть люди. Тому встановила собі правила: обов’язково відпочивати й намагатися спати довше, не брати зі собою в репортажну поїздку жодної іншої роботи.

Хоча без іншої роботи важко. На поїздки до Курдистану я мусила заробляти сама. За те, щоб працювати над темами, які мені цікаві, часто доводиться платити зі своєї кишені.

Другий варіант – можливість поїхати на міжнародну подію, організатори якої оплачують дорогу. Бажано, щоб можна було ще на кілька днів по завершенні події залишитись і збирати матеріал для репортажу. Наприклад, мій знайомий займається організацією двотижневих робочих таборів для волонтерів з усієї Європи. 2015 року такий табір був організований у Туреччині в місці, де живуть кілька тисяч біженців-єзидів, і він погодився, аби я приїхала, не сплативши внеску.

Третій варіант – ґранти, але він пов’язаний із можливими тематичними обмеженнями. Часто трапляються репортажі про якісь маленькі ініціативи, які пишуться лише тому, що на це є ґрантова підтримка. Й це мені не дуже подобається – в нашому інформаційному просторі висвітлюються саме ті теми, які фінансують. А на інші важливі теми немає грошей і вони випадають. Я вже стомилася читати про активістів та ініціативи, хоча сама колись про них писала.

Як перекласти курдів українцям

Якби я мала безлімітний бюджет на репортажні поїздки, поїхала б до Туреччини, Сирії, Ірану та Іраку. В ті регіони цих країн, де живуть курди. Хочу написати про них книжку.

Коли я вперше приїхала до Діярбакира – столиці турецького Курдистану, відчула атмосферу протесту: можливо, таку, яка була в Києві під час Майдану. Ґрафіті, плакати, банери, приховані елементи національної символіки. В мене виникла асоціація з утисками українців у минулому,  тож думаю, що зможу розповісти цю історію українському читачу.

В перші рази, коли туди приїжджала, спілкувалася здебільшого з однією стороною конфлікту, й це не було правильно. Адже й редактори вимагають балансу думок. Зараз я вже вмію дистанціюватись і бачу, коли займаються пропагандою, перебільшують чи кажуть неправду. Поза тим мені цікавий курдський національний рух, – він дуже емансипативний. Це рух не просто за державність, а від традиційних норм суспільства до чогось інакшого. Це дуже симпатичні революціонери. Але зараз журналісти-міжнародники лівих поглядів співають дифірамби курдам із півночі Сирії, які будуть кооперативи. І я думаю: чи те саме писали про Радянський Союз, коли він щойно починався?

Мені цікаво писати про Близький Схід саме для української аудиторії. Мене часто питають: чому ти не пишеш англійською для закордонних медіа? Та ж тому, що вони мають своїх кореспондентів, які краще за мене розуміються на ситуації. Я часто користуюся їхніми матеріалами як джерелами інформації. Натомість, у тому, щоб розповідати про світ українцям, є більше сенсу. Як і про українців – світу.

Фото надала Світлана Ославська

Головне зображення Michael Podger

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.