Як помиляються журналісти, коли пишуть про екологію.

Наталя Шевченко навчалася у Могилянці й отримала диплом бакалавра з екології, а магістра — із журналістики. Ці професії вона поєднала, пишучи про природу для українського і російського National Geographic, texty.org.ua, журналу «Куншт» та інших видань. Наталя знає, як дерева, що впали, рятують ліс, і де місцями зберігся дикий степ. Вона досліджувала рідкісні орхідеї Київщини, Карпат та Криму (так-так, орхідеї ростуть не тільки в горщиках на підвіконні!) і боролася за те, щоб заплави Десни біля Троєщини нікуди не поділися. Для MediaLab Наталя розповіла про типові навколоекологічні теми у журналістиці та помилки, яких припускаються журналісти.

Є дві фрази, які журналістам треба забути назавжди: «погана екологія» й «екологічно чистий»:

Дослідники опублікували сумну статистику від ранньої смерті через погану екологію

Вчені з’ясували, що погана екологія змушує людські клітини прискорено старіти

В Україні презентували перший екологічно чистий цукор

Екологія — це наука про взаємозв’язки. Чи може наука бути поганою, а взаємозв’язки — чистими? Вживаючи слово «екологія» в будь-якому контексті, завжди замінюйте його словосполученням «наука про…»: «Дослідники опублікували сумну статистику від ранньої смерті через погану науку про взаємозв’язки». Або — «вчені з’ясували, що погана наука про взаємозв’язки змушує людські клітини прискорено старіти». Так усе стає на свої місця.  

В екологічній науці є два величезні напрямки: environmental science, або сіра екологія, та ecology, або зелена екологія. Перша вивчає взаємодію людської діяльності і природи через використання ресурсів, друга — взаємозв’язки в дикій природі. Беручись до підготовки матеріалу, визначіться, який із напрямків вас цікавить. Від цього залежатиме, до яких установ та експертів краще звертатися.

За моїми спостереженнями, в Україні журналісти здебільшого пишуть про стихійні явища, політичну заангажованість людей, які використовують природні ресурси, та, умовно кажучи, «диких звірів, що наступають». А одна із найбільш поширених помилок — неправильно вжиті терміни. Наприклад, те, що журналісти часто називають «глобальним потеплінням», насправді коректно називати змінами клімату. Хоч середньорічна температура й підвищується, на різних територіях це призводить до різних наслідків: десь стає вологіше, десь — посушливіше, десь клімат м’якшає, а десь — навпаки.

Ходити тільки по стежках

Читати, як журналісти  називають будь-яку природоохоронну територію заповідником, так само важко, як чути скрегіт нігтя по вікну. Пишете про екологію, пам’ятайте: заповідник і природний парк — не єдині типи природоохоронних територій. Типів є багато: національні природні парки, біосферні резервати, біосферні заповідники, природні заповідники, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища тощо. Деякі з них створили люди: наприклад, ботанічні сади, дендропарки, зоопарки.

Національний природний парк «Джарилгацький». Фото Михайла Богомаза

Природоохоронними території стають, коли/якщо науковці досліджують, описують та обґрунтовують їхню цінність, а Президент у підсумку підписує відповідний указ. Різні території відрізняються за своїми функціями, призначенням та способом охорони, не кажучи вже про особливості створення. Наприклад, у національних парках є різні зони: господарська, зона регульованої та стаціонарної рекреації, а також заповідна. В господарську зону можуть входити цілі міста (як Кам’янець-Подільський є частиною нацпарку «Подільські Товтри»). У зоні регульованої рекреації можна ходити в походи, ставати з наметами тощо, а  в зоні стаціонарної — відпочивати на спеціально створених базах. Натомість до заповідної зони вхід обмежений; на нього, принаймні де-юре, мають право лише наукові працівники. Природні заповідники ж охороняються значно суворіше. Вільно пересуватися територією можуть тільки представники адміністрації та науковці, а для відвідувачів є екостежки — недовгі маршрути, якими можна пройтися і ознайомитися з місцевістю. А ще природоохоронні території бувають міжнародного, державного та місцевого значення. Щоб розібратися, що це значить на практиці, читайте Закон України «Про природно-заповідний фонд».           

Що не так із проліском  

«Екологічна інспекція провела рейд столичними ринками в пошуку торговців пролісками», — ідеться у відео на tsn.ua.

Якби квіти вміли говорити, вони би подивилися це відео й обурились: «Я не пролісок, я — підсніжник!». Білі першоцвіти із переважно трьома пелюстками, які у казці «12 місяців» за наказом злої мачухи шукала Марушка, називаються підсніжниками. І плутати їх із пролісками — все одно що називати диню кавуном. А слова пролісок в українській мові не існує взагалі. Правильно говорити — проліска. Проліска — синя. Підсніжник — білий. Не переплутаєш.

Проліска дволиста. Фото Михайла Богомаза

Щоб переконатися, чи є квіти рідкісними, як правильно вони називаються і як виглядають, дивіться Червону книгу України. Якщо не допомагає, зверніться до фахівців із  Інституту ботаніки імені Холодного Національної академії наук.

Я — не гадюка

Від неправильного вживання слів у журналістських матеріалах потерпають також рептилії. В Україні, порівняно із тропічними країнами, їх небагато, але запам’ятати, хто є хто, все одно складно. Найбільше перепадає вужеві. Вуж звичайний — це неотруйна для людини змія, яка має виразні жовті плями на голові. Мешкає біля води і добре плаває.

Вуж звичайний. Фото Михайла Богомаза

Вужа часто плутають із єдиним отруйним для людини українським плазуном — гадюкою, хоча вони зовсім не схожі. В гадюки — ромбічний малюнок на спині і ніяких жовтих плям на голові.  Щовесни та на початку осені у пресі з’являються новини про «навалу змій». Зазвичай цю «навалу» помічають біля озер, де відпочивають люди. Це стається щороку майже в той самий час, але замість шукати причину, журналісти вигадують клікбейтні заголовки про нашестя змій. Що ж, коли інших інфоприводів катма… Насправді ж середина весни і початок осені — це піки міграції плазунів: навесні вони вилазять зі своїх нірок, щоб розмножуватися, а восени прямують назад, рятуючись від холоду. Якщо змію побачили біля озера, це, найімовірніше, вуж. Гадюка любить більш сухі умови. І взагалі вона дуже лінива, як на мене, найлінивіша з усіх гадів, які живуть у нашій країні. До речі, вчені, які вивчають рептилій, називаються герпетологами. Не лінуйтеся звертатися по коментарі щодо змій саме до них. Герпетологи водяться в наукових інститутах. Наприклад, Інституті зоології імені Шмальгаузена Національної академії наук України.

Мін-, держ-, -госп

Складна і об’ємна тема для журналістів, які пишуть про екологію, — використання ресурсів та пов’язані з тим корупційні схеми. Щоб розібратися, хто і де ненавмисно чи свідомо порушує закони, варто розуміти функції органів виконавчої влади. Допомогти їх з’ясувати можуть різні екоорганізації та активісти, на яких, втім, не можна покладатися сліпо: іноді вони заангажовані, але замовчують це.

В Україні є Міністерство екології та природних ресурсів, скорочено — Мінприроди. Йому підпорядковуються агентство водних ресурсів, служба геології та надр, а також Державна екологічна інспекція України. Якщо ж ви пишете про ліси, маєте передовсім цікавитися Держлісагенцію, яка підпорядковується Міністерству аграрної політики та продовольства. Це ж міністерство опікується рибним господарством, картографією та питанням безпечності харчових продуктів.   

Писати про довкілля непросто, бо для цього доводиться копирсатися в багатьох галузях: від біології до державознавства та міжнародної політики. Я мрію про те, що в Україні розвиватимуться нішеві видання про екологію — на кшталт Mongabay, де автори зможуть зосередитися на темах, які люблять і в яких тямлять, а не стрибатимуть, як блохи, між різними галузями та стилями. Тоді від клікбейтних заголовків і скопіпащених новин ми доростемо до хорошої аналітики й глибинного вивчення та висвітлення процесів, які відбуваються з нами та навколо нас.

Головне зображення Freepik

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.