13497553_1044113642335447_6541500884918581791_o (1) FavoriteLoading 

Автор понад 30 стрічок, режисер-документаліст Віталій Манський вважає себе львів’янином, хоча і прожив у Росії більшу частину життя. Ступінь щирості — саме це, за словами Манського, і визначає хорошого документаліста. В своїй новій стрічці «Рідні» режисер намагається дослідити глибокі корені конфлікту між Росією та Україною на прикладі власних родичів. Після чого у 2015 році він вирішує покинути Москву й переїхати до Латвії. 

«Я ніколи не думав, що буду знімати це кіно», – каже Манський під час презентації «Рідних» на Сьомому Одеському Міжнародному Кінофестивалі.


 

Як бути цікавим аудиторії

 

Тест для будь-якої людини, яка прагне знімати документальне кіно — спробувати зафільмувати розмову з самим собою у дзеркалі. Причому так, щоб потім самому не було неприємно на це дивитися. Якщо не вдасться, то ти не готовий до професії документаліста. Зараз я розумію, що за свою довгу кар’єру і кількість побаченого документального кіно, я жодного разу не бачив чесного автопортрету. Бо насправді це доволі важко, навіть неможливо.

Наприклад, геніальний режисер Герц Франк робив картину про себе перед операцією на відкритому серці. Я мав шанс з ним дружити протягом 20 років і доволі добре його знаю. Але навіть автопортрет Герца Франка страждає художністю, яка відводить від правди.

У фільмі «Наша Батьківщина» я присвятив по новелі кожному своєму однокласникові. І собі, відповідно, теж. Як мені тоді здавалось, це було достатньо щиро та чесно, але з роками мені перестало подобатися новела про себе. Я не розповів в ній того, що було більш важливим для картини — не зміг зважитися на це. Отже, ступінь власної відкритості та щирості — інструментарій будь-якого документаліста. Якщо ти не будеш цікавим герою своєї картини, то герой ніколи не буде цікавим аудиторії. Між автором та героєм має бути взаємний контакт, який базується на щирості. Якщо автор кіно прагне просто висмоктати з людини те, що йому треба й піти, то він отримає тільки вершки. А вершки, як ми знаємо, їсти можна, але зовсім недовго.

Путін мені не менш цікавий, ніж дівчина з гурту ТАТУ й навпаки (у 2001 році вийшов фільм Віталія Манського, присвячений Володимиру Путіну, а у 2003-му — стрічка «Анатомія ТАТУ» – MediaLab). Я не симпатизую всім своїм героям, але вони мені цікаві. Якщо немає інтересу, то навіщо взагалі робити кіно?

Як привернути увагу мільйонів

 

Один зі спогадів про Майдан у мене пов’язаний з поверненням з Північної Кореї. Перше, що я зробив, коли прилетів в Росію — зайшов в інтернет. Північна Корея — дуже закрита країна, там немає можливості зайти у мережу, тому у мене був інтернет-голод. Новина, яку я побачив у стрічці, була такою: «Януковича оголошено у міжнародний розшук». Я почав читати стрічку новин в зворотньому напрямку і це дуже дивний досвід. Ти отримуєш інформацію зовсім іншим чином. Я навіть думаю, що колись треба зробити стрічку, в якій розкласти відому історичну подію в зворотній хронології. Коли я прочитав ці новини, то зрозумів, що саме зараз необхідно зняти про це фільм. Я фактично змінив свої плани, зупинив монтаж «У променях сонця» і вирушив до Львова на зйомки.

Я раджу вам бути уважними до того, що відбувається навколо. Не треба постійно триматися свого плану. Я бачив багато фільмів, коли автор заздалегідь придумував картину й потім силував реальність, аби не відійти від концепції. В такому кіно все може бути чудово: операторська робота, монтаж, музика. Буде все, окрім бажання його дивитися. Не буде глядацького контакту. Якщо ж ви отримаєте хоча б одного глядача, то будуть і мільйони.

Що таке «безжалісність документаліста»

 

Насправді мені не дуже подобається твердження, що документалісти — безжалісні люди. Лікар, який робить операцію на відкритому серці — безжалісний? Якщо ти знаєш, що лікуєш, то можеш бути безжалісним. А якщо ріжеш черевну порожнину, щоб подивитися, як виглядає стравохід, то це інша справа.

Документаліст не може бути порядною людиною в загальноприйнятих категоріях. Адже ми створюємо художній витвір з реальних людей. А будь-яке кіно починається з монтажу. Монтаж — це вбивство. Наприклад, ти береш в цікавої людини інтерв’ю. Ця людина розповідає про своє життя. Про те, як вона це життя уявляє. А ти береш ножиці й відрізаєш те, що не потрібно для кіно. Відрізаєш перше кохання, осмислення себе. Хіба порядна людина так вчинить? Звісно ж ні, але якщо цього не зробиш, то ти поганий документаліст.

Колись в закритій групі документалістів ми зробили опитування. Його тема звучала, як більшість питань, які журналісти зазвичай ставлять авторам документальних фільмів — «Якщо ви побачите пожежу, будете її знімати чи гасити?». Думки розділилися навпіл. Тоді ще не було фейсбука, тому голосування було неперсоніфіковане. Але я й без цієї персоніфікації можу сказати, хто хороший документаліст, а хто поганий. Ті, хто гасили б пожежу — погані, ті, хто б знімали — хороші.

Чому документалістика далека від журналістики

 

Журналістика, на відміну від документалістики, закриває весь комплекс проблем. Це як підручник з математики, де наприкінці є відповіді на запитання. Функція аудиторії у цьому випадку — спожити цей продукт. Журналістика — як комплексний обід. В документалістиці принципова участь глядача. Він має пускати в себе атмосферу кіно та виробляти власне сприйняття. Діапазон його свободи значно більший, ніж людини, яка споживає журналістську інформацію.

В цьому ж відмінність телевізійного документального кіно від класичного. Телебачення до нашої справи немає жодного стосунку. Якщо раніше воно хоч ретранслювало наші результати, то зараз воно й цього не робить. В телевізійному кіно глядач має повністю зрозуміти, що відбувається на екрані без картинки. В класичному кіно навпаки — все має бути зрозуміло по візуальних образах. Я не розділяю кіно на документальне й художнє, я ділю його на ігрове та неігрове.  

В ігровому кіно ти завжди маєш віддавати — зі всього навколо себе маєш створити життя, вкласти власні емоції. А коли приходиш на документальну картину, то завжди збагачуєшся. Наприклад, жодний досвід, який я отримував, не можна порівняти з досвідом у Північній Кореї. Там я зрозумів, що якщо ти починаєш йти шляхом втрати свободи, то доходиш до божевілля. В Північній Кореї є ця межа божевілля. Звичайний смертний не побачить цього, а мені цю можливість дає документальне кіно.

Документальне кіно – це художнє осмислення реальності. А я – художник, який заломлює реальність.

Фото: Alexey Salomatov 


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»