Заступник шеф-редактора «Дзеркала тижня» про тягар аналітичної журналістики.

Тексти Сергія Рахманіна виходять не в кожному випуску «Дзеркала тижня». Але, коли виходять, стають подією для читачів. На його аргументи та висновки не просто зважають: із ними звіряються.  Журналіст каже, що аудиторія аналітики невелика, але впливова. Про якості, необхідні для писання аналітичних матеріалів, Сергій Рахманін говорив у Школі журналістики Українського католицького університету.

Створення аналітичного тексту складається з кількох обов’язкових етапів. Перший — збирання й накопичення матеріалу. Це різні речі: накопичення — це відсікання зайвого від зібраної інформації. Другий — систематизація: етап, який пропускають практично всі. Ви розкладаєте матеріал по умовних логічних полицях — так його буде легше аналізувати. Тільки після цього можна переходити до писання.

Логіка і послідовність важливі. Самі по собі зібрані факти не завжди приводять до висновку. Текст буде переконливішим і сприйматиметься легше, якщо ви побудуєте його за принципом ялинки: від тез переходите до проміжного висновку, від нього — до наступних тез. Так усі частини тексту будуть пов’язані, а думка розвиватиметься «від гілки до гілки». Якщо ж частини тексту розірвані, читач зробить певні висновки, але цілісної картини не складе.

Поширена думка, що аналітичний текст обов’язково занудний, — помилкова. На початку двотисячних я не міг писати відкрито про деякі речі, щоб не завдати шкоди своєму виданню. Тому почав викладати серйозний матеріал у формі сатирично-фарсових п’єс. Два такі тексти Федеральна служба безпеки Росії вивчала як аналітичний матеріал. Тож форма аналітичного тексту може бути якою завгодно. Якщо ви пишете так, що вас не хочеться читати, то вас не читатимуть. Якщо не полегшуєте свій текст настільки, наскільки можливо, то розумітимуть його важче.

Якісна ілюстрація не замінить аналітику, але може полегшити сприйняття складного матеріалу. Іноді, коли словами важко натякнути на щось, ілюстрація допомагає сказати без слів. Тоді я сам добираю фото до своїх матеріалів.

Цифри — це добре, але вони не самодостатні і самі по собі нічого не означають: їх сенс і значення треба поянювати словами. Цифри повинні ілюструвати тенденції чи логіку. Вони не можуть замінювати висновки. Матеріал, який рясніє цифрами, важко сприймати.

«Дзеркало тижня» опитало членів родин загиблих на Донбасі вояків. Досить великий відсоток погодився, що Донбас треба відвоювати. Це важлива інформація — за цифру можна вхопитися. Але інші, значно більші відсотки виявились готовими пробачити й співчували родинам загиблих ворогів. Тоді вже було про що замислитись. Ці цифри дали ефект лише у співставленні.

Поширена думка, що коментар потрібно брати у якогось формалізованого персонажа з конкретним ім’ям і посадою. Тому часто тему коментує людина, яка має до неї найменший стосунок чи не має жодного. Коментатор повинен бути передусім компетентним. Навіть якщо він висловлюється на умовах анонімності.

Якщо хочете стати аналітичним журналістом, варто почати з уміння працювати з публічними джерелами. Людина, яка не може читати довгі й нудні тексти, скоріш за все, аналітиком не стане. Та мало вміти читати: треба розуміти документи. Той, хто має хорошу пам’ять і цікавиться бекґраундом, українською та світовою історією, матиме перевагу. Адже все, що зараз відбувається, так чи інакше відбувалося раніше. Досвід і знання минулого допомагає розбирати, порівнювати, моделювати ситуації.

Аналітик повинен мати здоровий сумнів щодо всього, що бачить і чує. Перевіряти все по кілька разів. Навіть факт не є однозначним — він завжди має кілька вимірів. Якщо ви можете його підтвердити, спростувати чи доповнити, зробіть це.

Експертність у роботі аналітичного журналіста — і перевага, й недолік. Важливо розуміти й відчувати, в яких питань вам бракує знань, і мати необхідну кількість авторитетних і надійних експертів, щоб звернутись до них і заповнити ці проріхи. Завжди є велика спокуса підігнати висновки під власне бачення, але це непрофесійно й нечесно, якщо не знаєшся на темі. Бувало, що мої висновки змінювалися після розмови з експертом, бо я дізнавався те, чого не знав раніше. Цього не треба боятись.

Багато журналістів працюють однобоко, бо отримують інформацію з одних і тих самих джерел. Мережу контактів вони сформували, виходячи з власних симпатій і антипатій. Якщо людина симпатична й близька вам, ви автоматично починаєте більше довіряти її словам. Та хоч як ви їй довіряєте, завжди перевіряйте сказане. Навіть якщо воно цілком відповідає вашим уявленням.

Щоб побачити ситуацію «згори», я повинен поглянути на неї не лише очима своїх однодумців, а й очима тих, чия думка мені чужа. Аби носій неблизької мені думки зі мною говорив, я мушу вибудувати з ним історію стосунків: не підігравати йому, але й не сваритися. Маю бути з ним чесним, інакше наступного разу він не піде зі мною на контакт.

Із джерелами потрібно дотримуватися чотирьох правил: завжди тримати дистанцію, не намагатися бути друзями чи ворогами, вміти підлаштовуватись під співрозмовника та бути трохи психологом — аналізувати інтонацію, стиль розмови. Навчитися цього можна лише у процесі спілкування.

Бажані якості для аналітика — почуття гумору й легкий стиль. Я не погоджуюсь, що журналіст повинен бути відстороненим і байдужим до того, про що він пише. Емоція дуже важлива. Якщо її нема, текст програє. Але перш ніж описати проблему емоційно, її потрібно розглянути і проаналізувати неупереджено.  

Наприклад, про Майдан важко говорити навіть зараз, п’ять років потому. Це дуже емоційна подія. Майдан змінював формат і зміст тричі протягом Революції гідності й завжди був реакцією на дії влади та силовиків. Мені б хотілося, щоб хтось проаналізував усі обставини розвитку Революції гідності, не лише в Києві, і спробував змоделювати сценарії без вирішальних подій — розгону, «Водохреща» на Грушевського, розстрілу. Не фантазуючи, а саме аналізуючи. Знаючи ключових гравців, політичних суб’єктів та закономірності їх поведінки, факти, події, домовленості, це можна зробити. У цьому випадку емоції були б недоречні.

Майдан був неминучим через цілу низку обставин і причин, але формальним приводом, каталізатором стало надмірне застосування сили. Тому, аналізуючи сценарії, я б викреслював приводи й аналізував причини. Ми часто забуваємо коріння і згадуємо лише наслідки. Аналітика ж цікавлять, перш за все, причини.

Розслідувачі й аналітики багато в чому схожі. Але аналітикам часто не вистачає фактажу. Розслідувачам удається знайти інформацію, але важко систематизувати і проаналізувати знайдене. Журналістів, які вміють і те, й інше, небагато: це високий рівень.

Розслідувачі ризикують більше, бо працюють із небезпечними темами. Розслідування привертають більше уваги. Але аналітика здатна сильніше впливати, хоч на неї реагують спокійніше. Після того, як в Україні про політиків розповіли стільки всього, невідомо, що ще можна розкопати, щоб це зворушило і здивувало. Тому вплив розслідування може бути мінімальним: людина вкотре дізнається про щось, що суттєво не вплине ані на політику, ані на вибір громадянина, ні на репутацію політичних сил і діячів.  Аналітика ж може вплинути: люди, які її читають, часто мають вагу в суспільстві і сприймають її як поштовх до дії.

Робота аналітика — це добровільний тягар пояснення. Більшість аудиторії хоче все й одразу — вилікувати хвороби однією пігулкою. Ці люди читають лише заголовки й не заглиблюються в текст. Лише частина потребує більшого: інформації, підкріпленої поясненнями та коментарями. Саме для них працює аналітик, звертаючи їхню увагу на важливе.

Аналітика — цікава, але невдячна робота. Журналіст, який пише аналітику, приречений на те, що його читач ніколи не буде масовим. Аналітична журналістика не приносить популярності. Але цей читач найцінніший і найбільш удячний з усіх. Тому наше покликання — збільшити частку мислячої аудиторії від нинішніх 1-5% до хоча би 20%.

Головне зображення Nathan Anderson

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.