15304460_1869264736641387_5566788540962828099_o FavoriteLoading 

Польська журналістка Катажина Квятковська-Москалевич про психотерапію та пошук коренів, повагу до героя і право провалити інтерв’ю.


2017 року Школа журналістики УКУ спільно із видавництвом Львівського медіафоруму презентують український переклад книги репортажів Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона. Українські революції». Катажина — представниця третього покоління школи польського репортажу, її наставником був відомий репортажист Маріуш Щиґєл, а за своє перше інтерв’ю вона отримала нагороду Amnesty International. На майстер-класі у Школі журналістики УКУ Катажина Квятковська-Москалевич розповіла про якісний репортаж та його межі.


Зверніться до самоаналізу. Межі репортажу залежать від внутрішніх меж журналіста. Хоч про що ми пишемо, ми завжди пишемо про себе. Тому кожному журналісту, перші ніж писати про героя, треба розібратися в собі й у темах. Найкращі польські репортажисти радять починати з візиту до психотерапевта.  

Я народилася у невеликому місті на краю Польщі, яке до війни належало Німеччині. У ньому немає корінних жителів, лише завезені із різних частин країни поляки, українці, білоруси. У моїй сім’ї ніхто не говорив про минуле, тому я почала шукати інформацію про свої корені. Це допомогло мені стати репо ртажисткою.

Не налаштовуйте себе на «добре» чи «погано» ще до розмови з героєм. Своє перше інтерв’ю з колишнім начальником в’язниці у Мінську я зробила шість років тому. Тоді отримала за нього нагороду «Перо надії», але сьогодні я б написала його інакше. Ще перед інтерв’ю я уявила свого героя як темну сторону мого матеріалу, оскільки він бачив страту в’язнів на власні очі. Себе ж я зробила світлою частиною статті й ставила надто наївні питання. Але цей досвід змінив мене і як особистість, і як професіонала.

Теми для репортажів — навколо нас. Молоді журналісти намагаються починати свою кар’єру із грандіозних тем, розслідувань та сенсацій. Проте дійсно важливі теми, які ще ніхто не розкривав, лежать просто перед очима. Через трагічні обставини, які сьогодні склалися в Україні, українським журналістам випала можливість створити власну школу репортажу, адже відкрилися багато нових тем, які потрібно правильно використати.

Репортажист за замовчуванням любить спілкуватися. Репортер як шахтар — має постійно щось шукати. Рідко вам вдасться швидко знайти цікавого персонажа. Треба бути терплячим, багато шукати та багато говорити з різними людьми. Коли я працювала над матеріалом про колишнього політтехнолога, то довго шукала свого героя, бо він мав бути водночас незвичайним і типовим. Із майже п’ятдесяти розмов із матерями, діти яких загинули на війні, до книги увійшли лише два, але це не означає, що решта 48 були неважливими. За 12 років, які я провела в Україні, я чула багато історій. Звісно, не всі вони потрапили у книгу «Вбити дракона», але вони створили мене як її автора.

Якщо розмова не вдалася — не пишіть про неї. Найгірше інтерв’ю я зробила з Леонідом Кучмою. Він мені нічого нового не сказав, інтерв’ю було нудним, а я ледве знайшла якихось два речення, щоб вставити в текст. Але такі поразки у роботі будуть завжди. Я раджу змиритися, якщо цей текст не вдався. Якщо ж додумувати слова героя, переписувати з інших інтерв’ю — це обман свого читача. Врешті-решт, такі ігри можуть скінчитися скандалом.  

Межі правди. Репортаж — це гра, творча свобода для журналіста. Яку обирати форму, які межі правди визначати, як підкреслити своє «я» у тексті, або навпаки, додумати деталі, щоб зробити матеріал «смачнішим», або навмисне змінити дані про героя задля його безпеки, — автор обирає сам. Головне, щоб від зміни дрібних деталей не постраждала головна метаправда героя.

У чужій країні з вами говоритимуть як із чужоземцем. Коли я почала писати книгу про українські революції, я намагалася відсторонитися від того, що я полька, адже люди мені розповідали свої історії не так, як би вони розповідали їх українським журналістам. Я не хотіла розуміти Україну з польської точки зору, деякою мірою мені це вдалося. Польські читачі хочуть, щоб я пояснювала, що я думаю про українські реалії з польської точки зору. Але я писала щось на грані, я не хотіла чіпати заїжджені теми про польсько-українські відносини.

Тікайте від стереотипів. 2012 року я робила матеріал про працівниць комерційного сексу в Україні. Коли я принесла матеріал редактору, він його розкритикував, бо чекав легкої звичайної історії про проституток, які чекають на Євро 2012 і гостей із ЄС. Проте моя історія розповідала про складне життя дівчат, які насправді були досить освіченими і мали свої особливі історії життя. Я, навпаки, хотіла уникнути стереотипів про людей цієї професії. Цей текст увійшов до книжки «Вбити дракона», і я описала в цьому розділі передісторію та реакцію редактора.

Налаштовуйте героя на розмову. Коли писала про сім’ї загиблих, то інколи доводилося довго мовчати, інколи навпаки — говорити спершу на нейтральні теми, звертати увагу на дрібниці, щоб створити простір для розмови. Коли починаєш відчувати, що герой готовий до складних питань, можна поступово вводити його в тему. Буває, що герой сам просить одразу почати розмову.

Успішний репортаж — це форма. Треба поважати читача так само, як і героя. Хороший репортаж — це не надто довгий репортаж. Жодне слово і фраза не мають бути пустими. Потрібно ретельно перечитувати його і викидати все зайве. Інколи текст варто лишити, щоб повернутися до нього пізніше.  Важливо не тільки те, що ти пишеш, а й те, що викидаєш із нього. Ми у Польщі таку ретельну вичитку тексту називаємо «Вірувка Ганни Краль».

Будьте на зв’язку із героями та читачами. Часто після закінчення вашої історії, у житті її героя трапляються події, варті продовження. Тому після розмови із героєм я можу подружитись із ним або тримати контакт. Будуть і неоднозначні герої, яким ваш матеріал не сподобається і вони не захочуть більше спілкуватися. Але найбільша нагорода за репортаж, який відбирає багато сил і часу, — це схвальні коментарі читачів. Звісно, є й такі, які, прочитавши лише заголовок, обурюються його змістом. Але це означає, що ваш репортаж спрацював, викликав реакцію суспільства.


Фото Влада Машкіна