IMG_5923 FavoriteLoading 

Екс-кореспондентка РБК Світлана Рейтер про умови, за яких журналістика в Росії зможе кинути виклик системі та ініціювати зміни. 


Світлана Рейтер належить до середовища непідцензурної, не зараженої імерськими ідеями російської журналістики. Вона доволі довго жила за межами Росії, але повернулась, щоб писати про систему, яка не бачить і не враховує людини. Писала про затриманих під час мітингів на Болотній площі в Москві, розповідала про фонд «Право матері» та загиблих на Донбасі російських військових. Кілька років вона працювала у відносно незалежному виданні РБК, проте у травні заявила, що йде вслід за старим менеджментом. Нещодавно Світлана побувала в Україні, де провела тренінг для учасників репортажного проекту Школи журналістики УКУ.

Світлана Рейтер розповіла MediaLab про те, чого зараз хоче аудиторія від соціальних журналістів, за яких обставин потрібно звільнятися з роботи й чи можуть журналісти бути каталізаторами змін.

Мені здається, що в людей зараз змінилися запити. В Росії криза. Вона призвела до того, що суспільство більше переймається фінансовими питаннями, а не людьми, яким потрібна допомога. Для людей стали важливішими прикладні питання: скільки грошей виділіли на ту чи іншу соціальну програму, що відбуватиметься з системою житлово-комунального господарства. Раніше людей не цікавило, скільки вони будуть платити за квартиру, й вони були готові, наприклад, допомагати адресно хворим дітям. Зараз на першому місці власні проблеми й соціальна забезпеченість.

Тиждень тому була жахлива трагедія на Сямозері. Перше, на що дивились журналісти – це організація, яка керувала табором, де загинули діти. Медіа звернули увагу на те, як часто ця організація перемагала в тендерах на державні закупівлі. Я б на їхньому місці вчинила так само. Але в інші часи журналісти пішли б до батьків загиблих дітей. Зараз вони розбираються в питаннях дотримання техніки безпеки в таборі, проведення там державних перевірок – це досить характерний симптом. Раніше говорили про людей, тепер – про передумови, що призвели до трагедії. Це абсолютно правильно: люди стають розумнішими й усвідомлюють, що такі ситуації відбуваються через хиби устрою системи.

Для журналіста важливо не тільки описати ситуацію, що склалася: він повинен через свій матеріал, через розповідь запропонувати якусь схему та пояснити аудиторії, як мала би бути влаштована ідеальна система.

Журналіст не має описувати в матеріалах себе: мені здається, що це деформує особистість. Завжди є можливість донести щось до аудиторії, не висловлюючи власної думки. Для цього необхідно показувати фактуру як є – читач сам зрозуміє, хто правий, а хто винний.

Журналіст повинен горіти, підтримувати свій інтерес до проблеми. Буває, що ти займаєшся темою тижнями, але не можеш нічого знайти. Дуже хочеться відволіктися, зайнятися чимось іншим – потрібно себе підсмикувати в такі моменти. Якщо тобі самому тема цікава, ти неодмінно запалиш нею читача.

Щоб зробити хороший матеріал, насамперед необхідний хороший редактор. Це має бути людина, готова обговорювати з тобою тему, зупиняти тебе, якщо ти заглибоко закопалася. Це рятує у складних ситуаціях.

Я ніколи не працювала в редакціях, які б забороняли мені щось писати чи публікувати. Я вважаю, що це основа журналістики в принципі. Якщо тобі не дозволяють донести інформацію до своєї аудиторії, ти просто розвертаєшся та йдеш – іншого виходу немає. Може, саме тому в моїй біографії є дві редакції, які на моїх очах розганяли: Lenta.ru та РБК. Я завжди обираю редакції, де є свобода.

З часів реакції правоохоронних органів на серію моїх матеріалів про Болотну справу в мене не виникало проблем із владою. Може, я просто не встигла написати нічого такого, що могло стати причиною подібних конфліктів. Адже я не так давно – два з половиною роки – займаюся в РБК темами, що поєднують економіку та соціальні проблеми. Дуже хотілося би продовжити працювати з цією тематикою. Я писала про економіку Російської православної церкви, писала про Сколково. Ці та ще кілька матеріалів, зроблених у співавторстві з Іваном Голуновим, досить широко обговорювались у суспільстві.

Історія показує, що журналісти можуть змінити щось у суспільстві. Є сто разів згадуваний Вотерґейтський скандал, а зовсім нещодавно з’явився новий прекрасний приклад – Панамські документи. Але ні в російському, ні в українському суспільстві журналісти поки що не спроможні кардинально впливати на ситуацію.

Коли я прочитала інтерв’ю кореспондентки «Новой газеты» Олени Костюченко з російським танкістом, який воював на Донбасі проти України, я одразу їй зателефонувала і сказала, що в моїй реальності такі матеріали зупиняють війну. Але, мабуть, це стосується тільки моєї реальності.

Думаю, все зміниться, звичайно. Адже журналісти були рушіями змін у суспільстві в 1990-ті роки. Або зовсім нещодавно, коли на порядку денному були затримання й суди щодо мітингу на Болотній площі. Журналісти писали про це із пристрастю, залучаючи додаткову увагу суспільства. Проте зараз, на мій погляд, це не потрібно ні владі, ні суспільству. Все відбувається поступово – років за десять журналісти зможуть міняти реальність.

Фото Таїсії Кутузової


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»