FavoriteLoading 

Як розвивалася підпільна література, чим самвидав відрізняється від «саміздату» і що таке вільний формат«зін». 


Друк українських газет у Литві, часописи із порожніми розворотами, підпільні журнали про кактуси – так жила преса за радянського режиму. Суспільну думку і контркультуру творив і відображав самвидав. Чим це відрізняється від «саміздату», що означає для історії ХХ століття і чому новий самвидавний формат «зін» перетворюється на візуальне явище, під час Форуму Видавців розповіли історик Вахтанг Кіпіані і кураторка освітнього проекту NIICE education Варвара Перекрест.


 

Хто сам видав самвидав

 

Вахтанг Кіпіані: Чимало дослідників вважають, що самвидаву як явищу стільки років, скільки існує текст. Деякі навіть говорять про те, що слова Ісуса Христа які передавали з уст в уста, були самвидавом тієї доби, бо виконували його функцію.

Написи на стінах «Данилыч, вернись» деякою мірою є самвидавом нашого часу. Людина володіє лише таким інструментом для поширення своїх думок і використовує це. До XX століття існувало кілька десятків понять, пов’язаних  із самвидавом. Утім ототожнювати їх не зовсім правильно.

«Вписки», «рукописи», «воровские письма», «воровские послания», «захалявные издания», «Самсебеиздат», «Самиздат», «Самдруківські видання», «Проскрибовані видання», «Копії», «Підземна література», «Задротяна література» – усе це так чи інакше перегукується з історією підпільної літератури. Проте самвидав –продукт винятково XX століття.

Існує усталена думка, що цей термін придумав російський письменник Ніколай Глазков, підписавши одну зі своїх брошур терміном «Самиздат». Тепер можна почути критику цієї позиції. В українській культурі явище самвидаву з’являється на 15 років раніше – у 1929-му. Тоді Іван Багряний видав збірку «Поема». Замість видавництва він просто написав «Сам». Фактично, це і є відправною точкою українського самвидаву. Наприкінці 20-х система контролю над пресою ще не була тотальною, і Багряний встиг випустити кільканадцять примірників, один із яких зберігається у бібліотеці Харківського національного університету імені Каразіна.

Слово «саміздат» у більшості країн світу дійсно існує. Здебільшого – це порно та політика. Однак для України характерне поняття саме «самвидав». У Польщі це називається «Другий обіг», альтернативний офіційному ринку. Саміздат – це величезна маса текстів, документів, періодичних видань, творів мистецтва та платівок.

Дисидент Алєксандр Даніель,  колись написав, що «Самиздат» – це у специфічний спосіб побудований текст, притаманний радянському режиму із всеохопною системою цензури.

Спільне між Польщею і Радянським союзом

 

Польську народну республіку і Радянський союз поєднувало те, що у них існував репресивний цензурний апарат. Хоча це були два абсолютно несхожі типи цензури. В СРСР кожна редакція мала кабінет зі співробітником, який креслив і викидав те, що не відповідало ідеології партії. Після цього газету верстали наново.

У Польщі до 1939 року існувала інша система цензурування текстів: відповідальність за поширення антидержавних настроїв лежала на редакторі. У ринкових умовах, коли серед видань була потужна конкуренція, цензорували вже фактично готову газету. На місці тих матеріалів, які забраковували, виходила біла шпальта, бо редакція не мала часу переписати статті. Видання викидали шматки або й цілі розвороти. Траплялося, що газета виходила тільки із заголовком і рекламою на останній сторінці – через економічні зобов’язання перед рекламодавцем. Зважаючи на абсурдність ситуації, завжди були підпільні видання другого обігу, паралельні до комерційних видань.

 

Типологія самвидаву

 

Світ самвидаву можна поділити на дві складові. Перша – літературний самвидав. Це усі підпільні видання Солженіцина, Ахматової, Симоненка, Стуса та інших. Усього налічується близько 300 примірників, переважно, політичної літератури. Навіть Висоцький мав приблизно 20 випусків самвидавної книжки «Нерв», яка самого барда насправді ніяк не стосується. Дуже популярною була еротика. Масаж, урінотерапія, диво-голодування, біг підтюпцем – важко знайти тему, яка не побутувала б у радянському самвидаві. Навіть траплялися підпільні книжки про кактуси.

Друга складова – періодика самвидаву. Було багато текстів, які поширювалися як медіа: журнали, альманахи, інформаційні аркуші, брошури. Точне число не зможе назвати ніхто. У моїй колекції (Вахтанга Кіпіані – MediaLab) приблизно 830 найменувань. Загалом же української періодики існувало приблизно 1100-1200 одиниць, більша частина з якої друкувалася у Литві. 

Найцікавішою серед них є підпільна газета «Ластівки України». ЇЇ видавав ректор УКУ отець Богдан Прах під час свого студіювання у семінарії в Польщі. Характерна відмінність газети у тому, що обкладинка зроблена із фотопаперу. У Радянському союзі самвидавні газети із фотопаперу виходили лише у двох містах: у Шостці й Казані. Тільки там працювали фабрики з виробництва плівки, звідки люди крали матеріал і друкували на ньому заборонену літературу.

Заслуговує уваги і львівський «Поступ», який пережив 21 випуск. Зазвичай, самвидаву більш як на 5 не вистачало.

Було в УРСР і кілька журналів: «ЖОПА» (журнал обозрения поэтического андеграунда) та «ДУПА» (державницький український патріотичний альманах). Існувало харківське анархічне видання «Красное и черное», яке ілюстрували від руки. Нещодавня знахідка, якої ще нема в інтернеті – журнал «Львівські новини». Його друкували методом шовкографії. Дуже відомим став літературно-мистецький часопис «Кафедра», що видавав політв’язень Михайло Осадчий.

Щодо терміну «Зін», то на українському просторі він з’явився близько 15 років тому. Зараз це широко використовують ілюстратори. Коли я почав цільово шукати, виявилося, що існував величезний паралельний світ музичних, панківських і лівих політичних зінів.

 

Вільний формат

 

Варвара Перекрест: В Україні художники створювали більш літературний продукт. А в той час на Заході робили акцент на візуальній складовій. Після падіння залізної завіси в Україну приходять західні тенденції.

«Зін» у сучасному лексиконі має значення вільного формату. Так називають будь-яке аматорське малотиражне видання.

В Індії існує практика називати зінами періодичні видання.

Цей формат популярний серед ілюстраторів, тому що художникові видати власні ілюстрації важко через конкуренцію. А зін може зробити кожен. Найпопулярніший А5 формат, бо такий журнал можна надрукувати вдома на принтері, скласти навпіл і зшити скобами.

В Україні починає формуватися попит на зіни. Минулого року стартували ярмарки самвидаву і такі події як фестиваль «Зінергія» в Одесі чи бібліотека-галерея зінів «665Library».

Зін не дозволить охопити широку аудиторію. Такі видання переважно поширюють в обмеженій локації. Однак їх збирають у колекції. Вони легко створюються, губляться і псуються. Хоча, може, саме у цьому і полягає шарм їхнього існування.


Фото Анни Ютченко