FavoriteLoading 

Книжки польського репортажиста Вітольда Шабловського вже добре відомі українському читачеві. Аби уможливити свої тексти, журналіст мандрував Європою і Азією, Африкою і Латинською Америкою, і навіть подорожував у часі. MediaLab занотував публічне інтерв’ю Вітольда Шабловського із перекладачем Остапом Сливинським на 23-му Форумі видавців у Львові.


 

Про ідеї репортажів

Вони чатують на мене, переслідують, наче покемони. Я їх відганяю, як можу. Чекаю — може, зникнуть? Але ні. І ті, які виживають, стають потім книгами або принаймні окремими текстами. Я маю щастя робити приємні речі. Не більш як двічі у житті писав про те, чого не хотів.

Я пишу про речі, які мене справді цікавлять

Коли прокидаюсь зранку, то не можу дочекатися, коли почну працювати. Так тішуся з тих своїх ідей, що з нетерпінням чекаю, коли поїду до своїх героїв, а потім розмову перетворюватиму в текст. Усі інші життєві справи не такі важливі в той момент.

Facebook — велика сила

Коли був військовий переворот у Туреччині, я дізнався від друзів, що там відбувається. Зробив пост у Facebook. Для друзів, як я собі думав. А потім сидів до шостої ранку і відповідав на телефонні дзвінки, ніби я щойно з Туреччини з актуальною інформацією. Я усім казав, що нічого не знаю. Тоді ніхто достеменно не знав. Однак у цьому і полягає моя робота. Співставляєш аналіз попередніх подій із тим, що може бути зараз. Підкреслюєш, звісно, що не впевнений, але. Було би чудово, якби якийсь портал написав: «Шабловський: «Знаю,що нічого не знаю».

img_1684

Фото: Ярина Семчишин

Як наважитись поїхати до невідомої країни

Є дві школи. І я пройшов обидві. Перша: поїхати з «порожньою головою», бо тоді виходиш на вулицю і захоплюєшся усім: «О, мечеть!». Тож тобі доводиться багато спілкуватись із місцевими, розпитуючи:  «А чому тут купол, а тут вежа? А чому хтось виходить і співає?». Так і з’явилась моя книга («Вбивця з міста абрикосів», – MediaLab)  — після восьми років поїздок до Туреччини. Думаю, вдалася непогано, бо у ній, власне, є такий собі погляд новачка — людини, яка ще незнайома із тим світом. А друга школа — коли старанно готуєшся, вивчаєш мову, багато читаєш. Як от вважав Капустінський: на кожну написану сторінку має бути сто прочитаних. Мені здається, він трохи перебільшив. Однак в моїй книзі про Волинь усе ж на кожен розділ припадає кільканадцять пунктів бібліографії.

Я розкажу таку історію. Ми їздили у село Купичів на Волині вперше, а я вже міг сказати, хто де живе, де, скажімо, пожежна служба, де робили вечірки, хто їх організовував і навіть якими лампами освічували на тих гуляннях.

Насправді обидва шляхи є добрі, але спершу треба поставити собі запитання: «Чому я хочу писати книжку? навіщо? Чи стане світ від цього кращим, добрішим?»

Чи повернеться Туреччина у книжки Шабловського

Можливо. Я отримав пропозицію написати книжку про Ердогана, президента Туреччини — людину, яка в один момент перевернула країну догори дригом. У моїй книзі «Вбивця з міста абрикосів» є розділ, в якому я описую його політичне життя з перспективи його вусів. Бо у Туреччині за формою вусів можна визначити, хто до якої партії належить. У націоналістів вуса у формі місяця. І це не дивно, адже на прапорі Туреччини є місяць. Соціалісти носять вуса, як перинку над губами. А в ісламістів — короткі доглянуті вусики. Такі, власне, носив Ердоган. І через це у нього свого часу були проблеми. Його роботодавець наказав зголити вуса. І коли Ердоган відмовився, то позбувся роботи. А потім він став міським головою Стамбула. Тепер — президентом.

Про спробу моралізування у «Наша маленька ПНР»

О ні! Моралізування? Я не люблю, коли хтось чогось повчає і сам намагаюся цього не робити. Радше роздумую про зміни: щось стало краще, щось — гірше. І ставлю собі таке запитання: «Люди, що ми зробили з нашою свободою і життям?». Моралізування — це якщо б я сказав: «Люди, я знаю, як треба робити, як буде краще». Проте я ні з кого так не сміюся у цій книзі, як із себе самого.

img_1579

Фото: Ярина Семчишин

Яким повинен бути хороший репортаж

Цікавим. Добре написаним. Мати сюжет і, звісно, містити у собі цікаву історію. Фільму не буде без цікавої історії. Так можна сказати і про репортаж. Перед написанням якогось більшого тексту завше задумуюсь: чи можна було би зняти хороший фільм за його мотивами. Якщо відповідь позитивна, то, зазвичай, і репортаж вдається.

Можна ,звісно, додати, що репортаж має опиратися на правду і бути написаним з повагою до людини. Однак це очевидно.

Репортаж не може бути нудним. Краще написати тоненьку книжку, але живу, аніж лити водичку.

Про нереалізовану геніальну ідею

У книзі про Волинь («Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia», – MediaLab) є Мирослав Гармашевський — перший польський космонавт. Його мама після Волинської трагедії залишилась сама із сімома дітьми. Тоді добра сусідка-українка, хоча сама була бідною, але мала дві кози, прийшла і прив’язала одну зі своїх кіз до воріт Гармашевської і пішла далі. Та коза насправді врятувала дітей. І ми вирішили відшукати родину тієї сусідки, щоб подарувати козу чи корову, щоб таким чином віддячити. Я так загорівся цією ідеєю, що вже шукав в інтернеті, скільки коштує корова на Волині. 

Про вплив репортажиста на події

На щастя, репортаж — такий жанр, де ти можеш собі дозволити трохи більше. Не можна вигадувати і не треба обманювати, а все інше, думаю, дозволено. Репортаж не має таких чітких правил, як, скажімо, пральна машина. Кожен сам собі відповідає на запитання, можна чи ні.

Репортаж і емоції

Звісно, я переживаю певні емоції, бо інакше не був би людиною. Коли більше, коли менше — в залежності від теми. Скажімо, під час роботи над книгою «Sprawiedliwi zdrajcy» я зрозумів, що  вимкнув емоції, бо масштаб драматизму подій настільки великий, що в один момент я просто відключився. Аж тоді, коли віддав книжку видавцям, повернувся до реальності.