…і знайшли себе в кіно, піарі, менеджменті щастя та живописі.

«Чому ми втрачаємо людей?» — питання, актуальне і для окремих проектів, учасникам яких періодично «треба рухатися далі», і для журналістики загалом. Чимало людей, здобувши досвід у журналістиці, йде працювати в інші сфери, не обов’язково суміжні. Як журналістові не піддатися спокусі інших професій — більш дохідних, менш виснажливих фізично й морально, а часом і більш перспективних? І чи треба стримуватись, якщо хочеться? MediaLab поговорив про це з чотирма колишніми журналістками: кінематографісткою Марією Старожицькою, менеджеркою зі щастя Юлією Менжуліною, художницею Світланою Леонтьєвою та піарницею Анастасією Федь-Тітовою.

Марія Старожицька почала працювати журналісткою в кінці 80-х. Однією з її перших редакцій була культова молодіжна газета «КоЗа» («Комсомольское знамя», згодом «Независимость»). Марія співпрацювала з багатьма українськими та зарубіжними редакціями, а кілька років тому пішла з професії. Тепер вона кінорежисерка й викладачка Інституту журналістики.

— Я щаслива, що мені вдалося практично безболісно піти з журналістики. Тоді почали один за одним закриватись проекти, де я працювала: журнали «Профиль» і Weekly.ua, програма «Справедливість» із Ганною Безулик на «Інтері». Для мене це стало знаком, що треба змінювати щось радикально.

Тим паче, мене перестала цікавити політична журналістика. Раніше було круто дістати інформацію з перших рук. Зараз високопосадовці самі розповідають новини на своїх фейсбук-сторінках, аби лише про них говорили. Так не цікаво. Вже немає кайфу, коли ти знаєш те, чого не знають інші. І, зрештою, як довели останні події в політиці, кінематограф може впливати на неї більше, ніж журналістика.

2012 року я зібрала всі творчі напрацювання (вірші, сценарії, прозу) та видала збірку під назвою «МашКіно». Також за моїм сценарієм Олег Борщевський зняв короткометражний фільм «Навчи мене літати», а старша донька Анастасія — свій дебютний, також короткометражний фільм Deadline. Мене не задовольняла роль сценаристки, дотичної до журналістики. Мені захотілось ще й бути режисеркою та організувати спільно з донькою Анастасією сімейний продакшн.

Коли ми створювали дебютну стрічку «Війна химер», став у пригоді мій досвід телевізійної документалістики.

Журналістські вміння знадобилися й після завершення виробництва фільму: сформулювати логлайн, синопсис, подати новину тощо. Ми могли би просто показати стрічку – і невдовзі всі б про неї забули. Але ми залучили ЗМІ, аби ті висвітлювали події, пов’язані зі стрічкою. Це багато в чому і визначило долю фільму.

Змінити професію виявилось важко. Держава повністю фінансує дебютну роботу кінорежисера, якщо він має фахову освіту. Але ні я, ані Анастасія не режисерки за освітою, тому «Війну химер», яка має успіх на фестивалях та подобається аудиторії, ми створили власним коштом. При цьому, я впевнена, освіта що в журналістиці, що в кіно — вторинне. На першому місці — самоосвіта.

Журналістику не можна узагальнювати. Це живий організм, який розвивається за своїми законами. Наприклад, учасники колективу громадянських журналістських розслідувань із різних країн сьогодні беруться за найгучніші справи, аби не залежати від редакційної політики якогось ЗМІ. Вони роблять розслідування, орієнтуючись на власні уявлення про справедливість, та підтримують одне одного. Це новий рівень журналістики, й кінематографісти першими його дослідили, створивши стрічку «Bellingcat: Правда у світі постправди». Думаю, ми йдемо до фактичної зміни ролей і журналістики, і кінематографу.

Марія Старожицька. Фото надане героїнею.

Я пояснюю своїм студентам: у журналіста, який бігає та добуває інформацію, є певна вікова межа. Умовно до 35 років вони мають зрозуміти, чи журналістика — це повністю їхнє. Якщо так, тоді варто вдосконалювати журналістські вміння та створювати власний проект. Якщо ні, то потрібно накопичувати багаж для переходу в іншу професію. Це може бути кінематограф, письменництво, драматургія, а може й політика чи громадська діяльність. Головне, що дає журналістика, — це можливість ставити запитання, які хвилюють тебе самого, найцікавішим людям і отримувати відповіді, які можуть бути корисними не тільки тобі, а ще й мільйонам. Цією можливістю треба скористатися сповна.

Перспективних журналістів не втримати. Якщо редакція є «сім’єю», то діти, подорослішавши, йдуть шукати кращої долі. Інколи розумний редактор пропонує іншим своїх найкращих співробітників, аби ті перейшли на наступний щабель кар’єри.

Коли я працювала в газеті «Комсомольское знамя», у нас теж була «сім’я». Редактор Володимир Кулеба казав нам: «Краще хороша людина, ніж хороший журналіст». Нас це дивувало, адже хороша людина — це не професія. Ставши старшою, я зрозуміла, що він, напевне, мав рацію. Будь-який текст можна відредагувати. Щирій та відвертій людині можна в усьому допомогти, і вона згодом стане професіоналом. Цілком реально виплекати найкращих журналістів із тих, хто спочатку не дотягував. А от «зірки» іноді можуть зашкодити своєму виданню, якщо їм бракує совісті й порядності.

Юлія Менжуліна кілька років працювала на «1+1»: спершу кастинг-редакторкою, потім — журналісткою в програмах «Міняю жінку» та «Одруження наосліп». У реаліті-шоу «100 в 1» на каналі ТЕТ Юлія була журналісткою «в полі». На телебаченні їй доводилось провокувати людей на емоції й робити їм боляче. Тепер робота Юлії — happiness manager в ІТ-компанії Genesis.

— Журналістці реаліті-шоу не потрібно збирати про учасників програми всю інформацію. Ти ставиш герою «правильні» запитання, щоб отримати потрібні тобі відповіді, спонукаєш його ділитися переживаннями, виражати емоції. На виході отримуєш цікаву для глядачів історію чи конфлікт. Потрібно мати специфічний характер, щоб не перейнятися почуттями героя. Людина просить: «Будь ласка, тільки не розповідайте про це, адже моя бабуся дивиться цю програму». Ти запевняєш: «Звісно, ми цього не покажемо». А насправді це покажуть, вирвуть слова із контексту, змонтують на свій розсуд. Я не могла вплинути на те, що потрапить в ефір, але саме мені у месенджері приходили повідомлення з претензіями: «Як ти могла?!»

Завдяки роботі на телебаченні я об’їздила чимало українських міст. Мені подобалась суперактивність, постійна зміна локацій і команда. Це мене й тримало. Але якоїсь миті мені стало нестерпно, що мушу постійно залізати людям у душу та провокувати їх на емоції. Мені не хотілось робити їм боляче. Навпаки — я прагнула приносити радість іншим.

Юлія Менжуліна. Фото надане героїнею.

Покинувши тележурналістику, я влаштувалась менеджеркою зі щастя в IT-компанію. Тепер я організовую тімбілдинги, майстер-класи, вечірки — все, що дає працівникам змогу відпочити від буднів та здружитися. Забезпечую офіс їжею: щоп’ятниці в нас суші чи піца. Працівники компанії можуть звернутися до мене по допомогу. Наприклад, одному хлопцю був потрібен інструмент, щоб прикрутити вдома карниз. І я знайшла.  

На телебаченні я почувалась людиною, яка творить; натомість у цій компанії продукт створюють айтішники. Я ж тим часом роблю все, щоб їм було комфортно. Але якщо стишити голос гордині, то розумію, що теж створюю продукт — людське щастя. Звісно, я не можу повністю ощасливити інших, але пригостити улюбленою цукеркою — так. І мені від цього добре.

Завдяки журналістиці я вмію спілкуватись із людьми. Коли береш інтерв’ю, вчишся шукати підхід до людей із різними характерами. На цій роботі мені теж доводиться ставити людям запитання. Певною мірою це інтерв’ю, яке я ніде не публікую. З матеріалом ознайомиться лише керівник компанії — знатиме, що є якась проблема і її треба розв’язати.      

На телебаченні часто затримують зарплати, закривають проекти. Людей тримають у жорстких рамках, бо вважають, що так вони краще працюють. Насправді ж, аби людина залишилась з тобою, потрібно показувати, що ти її цінуєш. Тоді плинність кадрів буде меншою.

Світлана Леонтьєва працювала на телебаченні з початку 90-х. Десять років вела новини на «Інтері», потім перейшла на державне телебачення. Реформа Суспільного, яку Світлана не сприйняла, змусила її знайти себе в новій професії. Тепер вона художниця.

— Торік я пішла з «UA: Першого», де я десять років вела новини й програми. Мою авторську програму «Театральні сезони» закрили. Журналістику я люблю, але працювати з новими очільниками Суспільного не змогла. Вони нахабно витискали людей, набагато професійніших, ніж вони самі, і я зрозуміла, що краще піти. Їм не соромно давати в ефір безкоштовний закордонний контент або саморобний ніякий продукт і за це отримувати шалені гроші. Руйнувати — не будувати! Старе знищили, а яскраве нове створити, виявилось, не здатні. Для якого суспільства таке Суспільне телебачення?

Живописом займаюся з грудня 2014 року. Центр дитячої кардіології та кардіохірургії запросив мене до участі у благодійній акції, де відомі люди разом із професійними художниками писали картини. На це давали сім годин — це середня тривалість операції на серці. Потім картини продали з аукціону, щоб зібрати кошти на нове обладнання для Центру. Я перфекціоністка і не могла поставити свій підпис на якійсь мазні, тож узяла урок живопису. Тоді ми з художницею Надією Онищенко створили кульбабки як символ крихкості дитячого життя, і картину придбало Посольство Казахстану в Україні.

Світлана Леонтьєва. Фото надане героїнею.

Відтоді живопис став вагомою частиною мого життя. Вже три роки раз на тиждень вчуся у художника Олександра Добродія. Переглядаю онлайн-уроки. Після звільнення з Суспільного маю більше часу, тож багато працюю за мольбертом вдома. Розумію, що потрібна «школа», бо справжній живопис, який мене захоплює, — це натхнення, помножене на майстерність та працю.

Я світла художниця: на всіх моїх роботах — простір, повітря, сонце. У сучасній українській журналістиці світла мало. Переважає чорнуха, замовні матеріали та кримінал. Побільшало недостовірної інформації. Немає балансу позитивних і негативних новин. У світі існують справжні цінності: культура, історія, наукові досягнення, врешті — любов, співчуття, милосердя. Цього мені завжди бракувало в українських медіа. Коли я працювала на телебаченні, то намагалась якось із цим боротись, користувалась своїм авторитетом, щоб більше говорити про вічне: театр, мистецтво.

Люди завжди шукатимуть, де краще. Редакторам та власникам медіа бажаю лише одного: мати засоби втримати хорошого журналіста. Добре платити, відправляти у цікаві відрядження, давати висвітлювати теми, які йому не байдужі. Та навіть у такій ситуації, якщо людині запропонують роботу на кращому майданчику, вона, звісно, піде туди.  

Журналістка Анастасія Федь-Тітова спробувала себе в різних типах медій у рідному Луцьку та в столиці, але не побачила для себе перспективи. Врешті знайшла її в PR. Тепер вона працює комунікаційною менеджеркою в Depositphotos.

— Я навчалася на факультеті журналістики у Луцьку. Регіональні медіа, тим паче десять років тому, були не надто розмаїті. Студенткою стажувалась на місцевому телебаченні й дописувала до газет. Але я не мала інтересу до суспільно-політичних тем, які переважали в цих ЗМІ. Мене завжди більше цікавив шоу-бізнес і культурні події. Тож деякий час працювала не за фахом. Повернулась до журналістики, коли влаштувалась на роботу в інтернет-видання «Таблоїд Волині»: відвідувала концерти, виставки, брала інтерв’ю у діячів культури.

Переїхала до Києва, коли потрапила до проекту «ТалантLive» – школи журналістики телеканалу СТБ. Після навчання декілька тижнів стажувалась у проекті «Слідство ведуть екстрасенси». Працювати там було дуже важко психологічно. Я побачила телевізійну «кухню» зсередини й не захотіла продовжувати в цьому напрямку. Тоді я не бачила можливостей професійного розвитку в журналістиці. Власне, взагалі не дуже розуміла, куди рухатись. Хотілося принципово нового досвіду.

Анастасія Федь-Тітова. Фото надане героїнею.

Пам’ятаю момент, коли відкрила фейсбук і побачила допис Ярослави Гресь про набір стажерів до агенції Gres Todorchuk PR. Довго вагалась, бо не мала досвіду в PR, але таки написала мотиваційного листа. Як результат — два з половиною роки роботи та кільканадцять проектів. Потім захотілося змін — я зацікавилась темами інновацій, технологій, бізнесу та вирішила спробувати свої сили в компанії. Так я прийшла в команду Depositphotos.

Здається, що PR — це легко і безтурботно, така собі робота мрії для тих, хто любить постійно бути у центрі подій, тусуватися і нічого не робити. Насправді ж це мистецтво комунікації: вміння знаходити підхід до журналістів, говорити з клієнтом або ж представляти позицію компанії, переконувати, зацікавлювати, домовлятися. Робота в PR потребує дипломатичних та аналітичних навичок, вміння швидко приймати рішення в непередбачуваній, часто кризовій ситуації, готовності брати на себе відповідальність за результат.

Спочатку мені дуже бракувало теоретичної бази, я всього вчилася відразу на практиці. Через це часто набивала ґулі. Також було ніяково писати незнайомим людям із проханнями чи пропозиціями, адже складно знайти тонку межу між наполегливістю й нав’язливістю. Особливо коли дізнаєшся, що журналісти популярних медій отримують до ста листів на день і десятки дзвінків.

Вважаю, що найважливіше у співпраці піарника та журналіста — цінувати час один одного. Приємно працювати з професійними журналістами, які чітко окреслюють вимоги до матеріалу, аудиторію, можуть сказати, який формат «зайде». Піарник, у свою чергу, також повинен аналізувати видання, пропонувати релевантні теми або цікавого редакції спікера, готувати якісний контент, розповідати про проект чи компанію, враховуючи аудиторію видання. У моєму ідеальному світі це співпраця формату win-win.

У PR я знайшла більше свободи та варіантів реалізації, ніж у журналістиці. Мене мотивує перспектива професійного зростання, можливість навчатися новому, працювати з різними проектами, напрямками, темами. Це практично необмежене поле для досліджень і розвитку.

Головне зображення Jack Catterall

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.