SM1A2762 FavoriteLoading 

Британський журналіст Шон Уокер понад 10 років мешкає в Росії і висвітлює пострадянські реалії. В інтерв’ю MediaLab кореспондент The Guardian розповів про те, хто творить російські еліти, як пропаганда змінює суспільство і чому опозиційні медіа в Росії не мають впливу. 

Я зацікавився Росією ще до того, як почав займатися журналістикою. В університеті вивчав історію, зокрема Радянського Союзу. Спершу я поїхав в Росію вивчити мову. Тоді почав фрілансити, упродовж шести років писав для The Independent, а тоді для The Guardian. Наприкінці літа я вирушаю у подорож із Риги до Ташкенту, колишнім кордоном СРСР, аби порівняти те, якими ці місця стали через 25 років. Це будуть спогади про те, як Радянський Союз вплинув на людські голови.

Оця ностальгія за совком, яку просто розіграли в Криму й на Донбасі, походить і від того, що у певних регіонах рівень життя, умови не змінилися.

На Донбасі є місця, де ідеш і бачиш, що від Союзу тут мало що робили — нічого не працює, все руйнується.

Росію я вважаю вражаючою. Хоч це й інший менталітет, інші принципи суспільства, її можна зрозуміти. Це все ж не Японія чи Китай, де люди живуть у цілком іншій реальності.

Росія достатньо інакша, аби збивати з пателику і дивувати. Я живу у Москві доволі довго, з 2003 року спостерігаю за змінами. Середмістя і центр дуже нагадують європейські міста, де багато затишних кафе і коворкінгів. Та я досі не можу звикнути до двох речей. Перша — якщо говорити про буденне житя — це посвюдна невихованість, хамство, якась агресія. Ось я можу елементарно сказати «привіт» сусіду у під’їзді, і він не відповість. А друга — це те, що Москва кардинально відрізняється від решти Росії. І не треба їхати далеко, аби у цьому пересвідчитись.

Щодо цензури, то як іноземному журналісту, мене це не особливо стосувалося. Реальною складністю є доступ до людей у політиці, які приймають рішення. Тому одним із найскладніших для мене був матеріал про колишніх російських шпигунів. Російські еліти творить петербурзька тусовка, кооператив «Озеро».
Рамзан Кадиров у цьому контексті  є цікавим персонажем, бо він присягнув на вірність Путіну, але його оточення дуже локальне, з місцевих. У них складні стосунки. І вбивства журналістів, й усі ті божевільні речі, які відбуваються, цим спричинені. Іноді Рамзан Кадиров звучить так, наче вони у Чеченській республіці вже незалежні.

Щодалі людей у незалежних медіапроектах, і самих проектів стає менше. Власником Эхо Москвы є «Газпром». РБК належить Михайлу Прохорову.

У Великобританії ситуація із медіа не така, проте Brexit здобув популярність через популізм певних політиків, які маніпулюють страхом людей через наплив мігрантів й економічні виклики.

Люди дивляться Первый канал, і можуть не вірити, що реальність є такою, що це правда. Річ у тім, що вони не вірять у правду як таку.
Пропаганда є сильним інструментом, який позбавляє потреби самотужки аналізувати. Це чудово видно на прикладі українського питання.

Опозиційні медіа не мають реального впливу. Вони виключно для освіченого середнього класу. І Болотна стала для таких людей спробою показати те, що їм некомфортно у такій системі. Проте через жорсткі заходи, відчуття неможливості змін, все швидко  повернулося.

Або ти емігруєш, або заробляєш гроші і не думаєш про політику

Складно знайти ліберального російського політика, який не буде імпералістом — чи це Олексій Навальний, чи Михайло Ходорковський. Це як постімерський націоналізм. Володимир Путін є, по суті, своєрідною колективною рефлексією Росії.

У цій системі думка про те, що протести непродуктивні, може мати сенс. Я не думаю, що Росію чекають зміни шляхом вуличних протестів, розбудови громадянського суспільства. Радше економічні проблеми можуть стати їх підгрунтям.


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»