IMG_1969 FavoriteLoading 

Режисер фільму «Жива», кінематографіст і кліпмейкер Тарас Химич розповідає про секрети мілітарного документального кіно.

Тарас Химич радить не боятися знімати документальне кіно, адже у сучасному світі визначальними є ідеї, а кошти для їх реалізації обов’язково знайдуться. Навчався у Львівській академії мистецтв, а потім у Коледжі візуального мистецтва (College of Visual Arts) у Міннесоті (США). У 2001 році повернувся в Україну, заснував студію Invert Pictures та розпочав роботу над документальним проектами і відеокліпами. У 2016 році на екрани вийшов художній фільм «Жива», знятий за реальними подіями. У межах проекту «Відеоквест», організованого Школою журналістики Українського католицького університету, Тарас розповів про документальне мілітарне кіно і поділився секретами спілкування із очевидцями подій 1939–1950 років.


Починати завжди складно, але сучасний світ дає великі можливості. Ми зняли шість документальних фільмів і близько ста кліпів. Сучасна техніка дає можливість знімати красиві різнопланові кадри і не думати про експозицію та експокорекцію. У наш час є безліч літератури і роликів в інтернеті, щоб покращити свою обізнаність у сучасній техніці. Художники-імпресіоністи писали один і той самий собор за різного освітлення, і їхні картини користувались величезною популярністю. Потрібно не питати, що робити, а питати – як робити.

Зображення і звук повинні бути бездоганними. В документальному кіно аудіодоріжці варто приділяти особливу увагу, оскільки неякісний, нерівний і рипучий звук обов’язково зіпсує враження від перегляду. Сучасні технології дають можливість зняти якісну з технічної точки зору роботу. А те, наскільки вона буде цікавою глядачеві, залежить від ідеї і творчого задуму.

Глядачу потрібен якісно приготований продукт, який легко споживається. Коли працюєш над темою документального кіно, розробляєш деталі, заглиблюєшся в історію, мимоволі стаєш її фанатом. Проте глядач, який буде дивитись кіно – не фанат. Необхідно знайти у своїй темі родзинку, яка привабить людей так само, як і режисера фільму. Я цікавлюсь мілітарною історією двадцятого століття і моє завдання – захопити цією темою якомога ширшу аудиторію. Знімати нарізку архівної хроніки і запрошувати диктора читати закадровий текст – не мій спосіб роботи. Я ґрунтовно підходжу до вивчення теми: співпрацюю з істориками, розпитую учасників і свідків подій та шукаю локації для зйомок, які передадуть глядачеві настрій і атмосферу тих часів.

Зв’язок із сучасністю важливий для історичного документального кіно. Коли ми працювали над військовою тематикою 1939–1943 років, спілкувалися із очевидцями тих подій. Я умовно поділив людей за віковими категоріями: 75 років – це ще молодь, до них можна і пізніше зайти. Зрілі люди – від 85 років, а головні співрозмовники – з 95 років. З такими ми зустрічаємось одразу, як тільки приїжджаємо в село. Мені завжди цікаво, які спільні інтереси є у них і сучасної молоді. Я намагаюся спілкуватись із літніми людьми так, щоб вони себе почували максимум на тридцять років. Тоді вони не будуть розповідати історій, які можна прочитати в книжці, а поділяться особистим сприйняттям минулих років. Такі історії – наче іскорки, вони стали цікавими для мене і, звичайно, можуть бути цікавими для потенційного глядача.

Ми скрупульозно готувались до зустрічі з ветеранами УПА. Необхідно добре орієнтуватися в часовому просторі історії та ставити правильні запитання. Ви ж не прийдете до людини з проханням розповісти про своє перше кохання та усе життя загалом. Варто так розмовляти, щоб співрозмовник побачив, що ви розумієтеся на тому, про що запитуєте.

«Розмалювали» фотографію – отримали сюжет для історії. Про часи Української повстанської армії залишилось багато спогадів та архівних документів. На фотографіях бачимо відомі і не дуже постаті, згадки про значущі і не надто події. Для документаліста важливими є емоційні кадри, з повсякденного життя людей, а не хроніки засідань з дописаними на світлинах датами. Знаходимо, наприклад, фотографію повстанця з дівчиною, і уява одразу починає малювати сюжет. Ми ніби даємо нові кольори старій фотографії, думаємо, як би цей сюжет розвивався у наш час. Важливо, щоб історія була зрозумілою тепер, адаптована до сучасних реалій.

IMG_2052

 

Ландшафтні зйомки допомагають відтворити атмосферу минулих років. Жодна розповідь не покаже усієї глибини і краси природи. Зйомки на місці подій найкраще відтворять атмосферу і передадуть емоційну картину минувшини. Важливо приїхати на локацію, познайомитись з умовами: визначити, де найкраще освітлення, яка погода. Коли ми працювали над документальними фільмами, часто їздили в Карпати. В горах важко вгадати погоду, але навіть не прогнозований синоптиками сніг може створити не прописаний у сценарії, але цікавий і живий кадр. Ми знімаємо декілька дублів, акторам доводиться підніматись і спускатись по крутих гірських схилах. У такому випадку люди вже не грають роль, а просто нею живуть. Особливо важко знімати в туристичних місцях. Мандрівник із наплічником, який рухається траєкторією ваших зйомок – явище неминуче, яке необхідно якось перечекати. Навіть якщо чітко розпланувати знімальний день, погода може внести свої корективи, і з цілого дня зйомок вдалими будуть лише десять хвилин. Тому треба швидко приймати рішення і навчитися за них відповідати, якщо ви справді хороший режисер.

Важливо показати людину у її життєвому просторі. Гарного освітлення і цікавих речей навколо героя сюжету недостатньо, повинна бути ідея. Варто визначити, які речі та чому були цікавими для героя та що найкраще відобразить його історію. Наприклад, ми натрапили на закарпатського дядечка, одягненого у велетенський капелюх. У нього вдома висить портрет чеського президента Томаша Масарика – він тримається за минуле, не приймає сучасний світ.

Режисер повинен одразу визначити, що він хоче сказати своїм фільмом. Не потрібно писати двадцять сторінок сценарію. Слід визначити, що потрібно зробити, якими засобами реалізувати ідею та які є для цього можливості. Ви можете прийти до колекціонера, наприклад, і три години слухати оповідки про ґудзики. А можете поставити лише декілька влучних запитань і отримати вартісний сюжет.

Проте, коли ви знімаєте, важливо не зациклюватись на одному рішенні. Життя диктує інші умови і доводиться бути гнучким – на місці допрацьовувати сценарій і вносити корективи. Сценарій чітко структурований, але в межах окремих блоків виникають можливості зробити сюжет цікавішим, зняти кращі кадри. Рішення потрібно приймати швидко, і добре, коли є техніка, яка дозволить швидко реагувати на зміни. Це своєрідний імпресіонізм – дотримуватись змісту, але змінювати форму подачі сюжету.

Професійна вища освіта в наш час необхідна. Самому дуже легко застрягти в літературі, вчитись, і так нічого й не зробити. Вища освіта дає інструменти для самостійного навчання. Важливо вчитись на досвіді своїх попередників: багато читати, переглядати фільми – як документальні, так і художні. Потрібно бути відкритим до нових знайомств, помічати людей. Наприклад я недавно запросив на роль молодого Де Ґолля автомеханіка. Так, саме автомеханіка – коли ми ремонтували наші автомобілі, до нас підійшов хлопчина і все виправив буквально за декілька секунд. Я з ним познайомився, запросив зіграти роль – і так у нас з’явились красиві кадри з Де Ґоллем.

Багато речей краще зображати у блокноті, писати олівцем чи ручкою. В аеропорту я спостерігаю за тим, як люди з великою кількістю смартфонів все одно користуються записником. Блокнот і ручка дають можливість відпустити фантазію та створювати чудові речі, які ніколи не придумає комп’ютер.


Фото Катерини Москалюк