FavoriteLoading 

 Репортер Нолан Петерсон, фотограф Деніс Чемберлін, тревел-блогер Богдан Логвиненко займаються різними видами журналістики, але об’єднує їх одне — бажання розповідати історії. Про власний підхід до сторітелінгу вони розповіли під час V Lviv Media Forum. 

 


 

Нолан Петерсон

The Daily Signal, США

 

Часом пошуки правди можуть бути противагою журналістському бажанню лишатися об’єктивним. Я це продемонструю на одній з власних історій. Фальшиві новини, гібридна війна, яку Україна переживає зараз, пропаганда — за таки умов вкрай важливу роль грає саме сторітелінг.

У серпні 2014 року я був у Слов’янську на сході Україні. Всюди було видно ознаки боротьби, війни. Однак найгірше — у Семенівці. Селище фактично зрівняли із землею. Все виглядало, як наслідки Другої світової війни: сліди важкої артилерії, голі дерева, кожна вертикальна поверхня світилася дірами і тріщинами. Більшість мешканців утекли ще перед тим, як розпочалися бої. Утім дехто вирішив залишитись і перечекати. Того дня я мав можливість поговорити з цими людьми. Вони працювали на подвір’ях, прибирали те, що колись було їхніми домівками.

І я питав їх через перекладача про те, хто, на їхню думку, несе відповідальність за ці руйнування. Відповіді були дуже різними. Один чоловік нарікав на українську артилерію. Старша пані сказала, що це були сепаратисти та росіяни. Одна сім’я була впевненою, що це американське ЦРУ прислало танки. Я, колишній американській пілот, запитав їх, чому вони вважають, що це саме американські винищувачі. Мені відповіли, що це інформація з теленовин. У цьому полягає сила пропаганди і фальшивих новин — люди їм беззаперечно вірять.

Частина громадян на тій території має доступ лише до російського телебачення. Тому вони впевнені, що за ці вчинки несе відповідальність Обама. Хоча мешканці селищ були там під час військових дій — відчули війну на собі. І все одно вірять телебаченню. Звичайно, спогади можуть бути травматичними та викривленими, але я не розумію, чому люди обирають спротив правді та здоровому глузду.

Це дуже важливий урок про те, яку потужність мають медіа. ЗМІ не лише впливають на точку зору людини — вони викривлюють її спогади. Журналіст — це потужна зброя на кшталт бомби чи кулі. Як кореспондент я будую свою історію, відштовхуючись від спогадів інших людей. Отже, яке я маю право, у прагненні до справедливості, відразу відкидати свідчення очевидця, скажімо, про американську техніку? Навіть, якщо ця історія виглядає абсурдною. Відтак, я мушу включити це інтерв’ю у матеріал як окрему версію того, що відбувається.

З іншого боку, поза сумнівами, я знав, що ця історія є симптомом російської пропаганди на сході України. Це частина інструменту російської гібридної війни. Тому, аби мати змогу розповісти правдиву історію, я мусив зробити свій репортаж менш об’єктивним. Відповідно, був менш справедливим. Я ретельно вибирав і відкидав первинні свідчення цієї сім’ї.

У цьому є певний урок. У час фальшивих новин і гібридної війни журналісти мусять більше покладатись на здоровий глузд. Ми маємо бути вкрай ретельніими і дуже вибірково підходити до того, звідки беремо інформацію. Мусимо перевіряти і піддавати сумніву кожне джерело. І понад усе визнавати: для того, аби залишитись правдивими у своїх текстах, іноді потрібно забути про об’єктивність.

Пропаганда — це зброя. Ще Александр Македонський, Гай Юлій Цезар та Наполеон маніпулювали інформацією. Путін не вигадав чогось нового. Стародавні військові стратеги з Китаю, зокрема, Сунь-цзи писав: «Ведення війни базується на обмані». І сьогодні ми є свідками того, як Росія потужно цим користується. Правда постійно змінюється від масивів інформації, доступної в інтернеті. Ніколи не було так легко брехати, як зараз. Ми, журналісти, не маємо ставати слугами об’єктивності, якщо свідомо публікуватимемо брехню. Ми не маємо також доводити, що хтось бреше. Але журналізм — це декларування правди.

Війна тут, в Україні, є надскладною для висвітлення темою. Нещодавно я був у маленькому селі на Донбасі. Відвідав сховище, де перебували 75 людей. Вони жили на території колишнього дитячого садка. І майже три роки після початку війни вони все ще мали доступ лише до російського телебачення. Жодний український канал не працював. Тоді я запитав одну пані, яка втратила всю свою сім’ю за час війни, чи хоче вона переїхати до Києва чи Львова. Жінка подивилася на мене перестрашеними очима, бо бачила у телевізорі, як «бандерівці» стріляють у російськомовних.

Узимку я був біля Донецька, де українські солдати сиділи і сміялися з російських телесюжетів. Зокрема, через новину про штурм з українського боку, тоді як насправді ці військові сиділи і весь день курили цигарки.

Щодо війни в Україні популяризують багато дезінформації і брехні. А на передовій немає достатньо журналістів, які б могли розповісти про це світові. Ньюзруми по всьому світу не мають грошей, щоб утримувати воєнкорів за кордоном. У 2011 році висвітлення закордонних справ в Америці знизилося на 53% за останні декілька років. У Британії така ситуація дорівнює 40%, якщо порівнювати з 1979 до 2009 року.

Відповідно, велика частка висвітлення української війни у світі походить від журналістів, які насправді сидять у ньюзрумах в Парижі, Берліні чи Вашингтоні. Або від журналістів, пов’язаних із московськими бюро. Ці журналісти часто мусять використовувати інформацію з інтернету, зокрема, російські джерела. Вони це роблять, аби бути об’єктивними і справедливими. І це дозволяє пропаганді Кремля мати вплив на те, як західні журналісти висвітлюють російське бачення війни.

Кожен журналіст — це наче сліпець, який тримає руку на слоні. Ми не знаємо, чого торкаємось. Маємо неповне відчуття реальності. І колективно сподіваємось зібрати наші враження і намалювати правдиву картину. Тому що більше журналістів поїдуть на передову самостійно, то правдивіше вони скажуть світові про те, що відбувається в Україні.

 

Деніс Чемберлін

Університет Айови, США

 

Щодня ми переглядаємо таку кількість зображень, що, якщо спробуємо їх запам’ятати, просто втратимо розум. Ми, візуальні журналісти, маємо велику проблему. Доводиться постійно продиратися крізь туман знімків. Однак, щоби достукатися до глядачів, потрібно, аби наш контент мав для них вагу.

Якщо ми відкриємо найбільшу газету штату Айова, то побачимо, що для події, вартої двох фотографій, завантажують 45. Я дивлюся на перші знімки — і далі не гортаю. Така ситуація повторюється знову і знову. Пам’ятаймо про це, коли створюємо власні видання, редагуємо текст або кудись надсилаємо свої портфоліо.

Колись, до цифрової доби, люди покладалися або на радіо, або на друковані ЗМІ. Вибору у них було набагато менше. Тоді ми відкушували великий шматок пирога. Тепер кожен бореться за крихти, бо не може виділитися ціннішим контентом. Частково нинішня ситуація виникла і через розвиток технологій. Будь-яка людина може завантажити необмежену кількість фотографій. У мене є друзі на Facebook, яких я видалятиму, бо замість одного фото вони завантажують цілу колекцію.

Інша проблема — ми часто не пропрацьовуємо зв’язок між текстом і візуальною інформацією. Таким чином, ви робите погану послугу своїй аудиторії. Щодня ми дедалі швидше рухаємось у цьому напрямку. Хапаємо увагу читача гарним беззмістовним зображенням. Це декоративна функція ілюстрації, і вона у журналістиці ні до чого позитивного не приводить.

Звичайний портрет покаже те, як людина виглядає. А журналістський — розповість щось більше. Ми можемо використати фото з паспорту, щоб проілюструвати зовнішність героя, але краще одразу робити промовистий кадр. Іноді для цього потрібні години. На жаль, сьогодні редакції відправляють журналістів на завдання, обмежене темою та часом. У героя може бути на вас лише 30 хвилин. Однак із досвідом ми вчимося максимально використовувати навіть такі стислі обмеження. Наприклад, один мій студент зробив цей кадр. Знимок точно зупинить читача, він захоче прочитати текст. Заголовок іде через усю картинку.

Авторка: Марія Цигилик

Іншу фотографію теж підготували мої студенти. Вона трішечки краща, бо вже дає додаткову інформацію — пояснює масштаб теплиці краще, аніж ви описали би це у тексті. Читач точно захоче прочитати цю статтю.

Авторки: Ірина Роговик, Дар’я Проказа

Викладач журналістики у City University London Джордж Брок сказав, що текст іноді важливіший. Особисто я вважаю, що текст завжди важливий. Я працюю як редактор прибуткової організації, що пише про довкілля та їжу. І матеріали з фотографіями, але без тексту просто не мають цінності. Ми не знаємо, що з ними робити — у них нема контексту.

Фотографії складаються із символів і знаків. І кожна культура буде по-іншому їх інтерпретувати. Символ Ку-клукс-клану інтернаціональний, але у Штатах, або в Україні його прочитають по-різному. Іноді символи мають таке велике значення, що ви можете додумати історію. Але, якщо ви будете робити це як журналісти, то пам’ятайте: інформація має бути точною. Зображення — це липучка. Я часто цим користуюсь, але перед журналістом завжди постає вибір: обрати гарну картинку чи правдиву.

Те, що я вважаю важливим сфотографувати, має бути якомога правдивішим. І до цього слід долучити історію. Я зафіксував цю подію, виклав в Instagram і додав підпис. Люди мене питали, чи це ілюстрація з Донбасу. Довелося ще раз пояснювати, що це було тренування для студентів з Українського католицького університету.

Автор: Деніс Чемберлін

А це інший приклад. Це частина серії людей, які їли на роботі. Вони були дуже зайняті і не мали часу ходити додому на перерві. Можливо, якісь італійці чи іспанці будуть шоковані, що ви не відпочиваєте 2-3 години у середині дня. У цих фотографіях є багато чого. Вони всі різні і кожна з них розповідає якусь історію. Ми розуміємо щось про людей, про культуру. Але це додатково треба пояснити у тексті, адже без підготовки зрозуміти контекст буде складніше.

Авторка: Катерина Москалюк

Ми відкриваємо не всі карти фотографією, а ніби змушуємо читача трошки попрацювати — обов’язково прочитати текст. Ми хочемо, щоб він звернув увагу і подумав, встановив зв’язки між речима і встановив контакт з нами.

Урок, до якого я веду, полягає у тому, що аудиторія сьогодні настільки фрагментована, бо переповнена візуальними джерелами. Тому треба пропонувати щось таке, за чим людина хотіла б повернутися. Скажімо, якщо це ваш Instagram, і користувачі знають, що ви регулярно публікуєте цікавий контент, то, звичайно, вашу сторінку відкриватимуть знову і знову.

Я люблю фотографувати за гарного освітлення і з доброю композицією, але це не журналістика. У ній важливе повідомлення. І на цьому треба зосередитись передусім, а по дорозі можна залучити естетику. Але, будь ласка, не треба витрачати зайвий час своєї аудиторії.

 

Богдан Логвиненко

Ukraїner, Україна

 

Я довго подорожував світом і писав особливі історії пересічних людей на своїй сторінці у Facebook. Почалося все з того, як я поїхав автостопом із Києва до Лісабона. Спочатку це не було якимось проектом — прості дописи. За чотири з половиною тижні вийшло 40 таких історій. Для мене як для Facebook-блогера нічого не вартує написати невеличку історію про когось — на це треба до години. Однак у результаті можна щось змінити, бо дуже часто я зустрічаю людей, яким потрібна допомога. І ця допомога може бути дуже простою.

Була, наприклад, історія про дівчину із Братислави, яка придумала зробити невеличку кафедру української мови в університеті. Утім у неї не було українських книжок. Я написав коротеньку історію про неї. Допис дуже швидко розлетівся, і дівчинці почали надсилати книжки сумками з Україні. Бо хотіли підтримати таку невеличку справу.

Я намагався написати про кожну людину. Це можна назвати сторітелінгом прямої дії. Із цього, насправді, розпочався проект Ukraїner. Близько п’яти років я не жив в Україні. І, коли повернувся, фактично почав відкривати для себе країну по-новому. Я зрозумів, що більшість регіонів, особливо віддалених від Києва, Львова, Одеси і Харкова, абсолютно не висвітлені медійно. Вони невідомі.

Наприклад, коли я був в Одесі з лекцією, то запитав, чи хтось був у Національному парку «Тузловські лимани». Жодна людина, присутня на зустрічі, не відповіла ствердно. У парку я побачив численну кількість рідкісних птахів: дуже швидко нарахував понад 20 видів. І це все в одному місці. Я зрозумів, що, на противагу Асканії-Нові, «Тузловські лимани» абсолютно не висвітлені в медіа. І це, фактично, те, заради чого з’явився проект Ukraїner.

Коли я був у В’єтнамі, то нас возили у традиційні села. Однак мені спадало на думку, що українські села часто значно автентичніші. Насправді, у нас нема цієї бутафорної модифікації, спеціально створеної для туристів. І про ці українські села теж треба розповідати країні.

Спочатку Ukraїner зібрав невеличку команду. Зараз до нас долучилися більше 150 волонтерів. Ми намагаємося привернути увагу читачів зовсім до інших речей. Бо символами у медіа чомусь часто стають не ті люди. Скажімо, не так багато з вас знають, що в Україні є буйволи, але всі знають, що є Олег Ляшко. Проте є історія про Мішеля, німецького еколога, який приїхав до Закарпаття для того, аби доглядати буйволів. Ми зробили історію про нього, зняли відео. І саме після цього до нього почали більше приїжджати волонтери, у тому числі з-за кордону.

Коли під час подорожей мене часто питали, чим є Україна, що у нас є такого, що можна було б показати, то, скажу чесно, якийсь час я показував відео про вінок, який впав на Януковича. Це було смішно і весело. Репрезентувало Україну того часу. Проте, коли я повернувся, то зрозумів, що у нас є  вартісніші історії, на які слід звернути увагу.

Ми спланували 16 експедицій. Спочатку мали за півтора роки проїхати всю Україну і записати по п’ять історій з кожного регіону. Коли почали збирати матеріал, зрозуміли — цього замало. Із кожної області у нас виходить по 25 таких історій. Тому проект розтягнувся вже на три роки.

Ми намагаємось знайти історії там, де цього ніхто не шукає. Скажімо, є такий невеличкий приклад. Тривала наша перша поїздка Закарпаттям. Ми приїхали в одне село Тячівського району. Вирішили просто промоніторити у місцевих новинах, що такого цікавого сталося у селі за останні 5 років. У списку головними подіями були втоплена від нерозділеного кохання дівчина, повішений чоловік та збита автомобілем «Нива» корова.

А потім ми знайшли старшого чоловіка, який був радянським розвідником, відвідав більше 70 країн і побудував у своєму селі етнографічний музей. Він перевіз до себе млин, що досі працює, стару хижу 18 століття. Окремо зібрав колекцію стародавнього одягу, зброю, трембіти тощо. Це дивовижний чоловік. Коли знаходиш таких людей, складається враження, що ти першопроходець. Бо їх нема у Google. І ти не розумієш, чому людина, яка створила музей, менш цікава, ніж дівчина, яка повісилась. Ми відкриваємо цих людей.

Перед кожною поїздкою ми просимо людей з регіону заповнити анкету і надіслати пропозиції цікавих історій. Звичайно, вже маємо серйозно заточений фільтр, бо дуже часто вказують своїх дядька та тітку. Ми шукаємо інше. Коли ми їдемо з експедицією, то плануємо маршрут так, щоби у нас ще трошки часу залишалося на абсолютно несподівані історії. Дуже часто ми самі не знаємо наперед, що саме будемо писати.

Наприклад, була історія про пасічника Івана. Чоловік тримає 140 вуликів у селі, у якого навіть нема своєї позначки. Він єдиний, хто там працює, має транспорт. І, якщо комусь кудись треба поїхати, то він це забезпечує. Пасічників в Україні багато, але нема такої історії про людину, яка живе у селі, де всього 16 людей. У населеному пункті, якого не існує на мапі.

У нас на сторінці є шість мов, якими перекладається Ukraїner. Основна — українська. Відео про Мішеля, який доглядає за буйволами, з’явилося кількома мовами. Саме тому до нього стали приїжджати волонтери з-за кордону. Сторітелінг прямої дії полягає у тому, що нікого ні до чого не закликає. Ми не ЗМІ, яке займається пропагандою. Проте ми робимо те, чим у багатьох країнах займається міністерство туризму, якого у нас його нема.

Ці прості історії зазвичай настільки зачіпають, що ви хочете якось долучитись. Відчуваєте, що участь необхідна, що можете стати тим, хто допоможе тій чи іншій людині. Ми не пишемо про тих, хто вже чогось досяг — це не історії про видатних українців. Ukraїner розповідає про людей, які все ще тільки починають, бо саме таким потрібна допомога. Насамперед — медійна. І ви можете приєднуватись до нас. Власне, ви маєте до нас приєднуватись.


ФОТО: Ірина Середа

V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.