FavoriteLoading 

Інавгураційну промову на Lviv MediaForum 2017 виголосила професорка Єльського університету, дослідниця історії Східної Європи Марсі Шор. MediaLab законспектував виступ першої спікерки повністю. 


Мені завжди приємно повертатися до Львова. Напевно я вперше в житті так близько до футбольного стадіону.

Прохання відкрити Медіафорум надихаючою промовою мене трішки занепокоїло. Це профдеформація. Історикам дуже складно надихати людей. Ми вивчаємо минуле, щоб зрозуміти як за допомогою цих знань можна врятувати майбутнє. А для американки говорити про те, як врятувати світ – неоднозначно. Мої колеги стояли на Майдані, намагаючись наблизити Україну до ліберальної демократії в американському стилі. Натомість Америка у той самий час рухається до кумівської олігархії.

Насправді я завжди пам’ятаю про те, що чула від одного з авторів, який писав про Польщу у 1951 році: «Американці не розуміють того, що звички цивілізації є дуже крихкими». І зараз ця крихкість добре відчувається. 

Я подумала: чому б не взяти за основу цитату чеського письменника Вацлава Гавела, який говорив про силу безсилих? Гавел сприймав правду, як зброю проти тоталітаризму.

Як історик філософії я хочу трохи поговорити про історію правди. Одна з речей, який ми отримали внаслідок просвітлення і постмодернізму – епістемологія. Постали питання про знання. Про можливості знання. Центральним питанням, яке собі ставили філософи було таким: «Чи існує взагалі світ?». Що таке буття? Як я можу знати, що світ існує, що це не проекція моєї свідомості? Як мені зрозуміти, що чашка кави, що стоїть переді мною, дійсно існує, а не є лише в моїй голові? Як перейти від внутрішньої свідомості до зовнішньої? Як перейти від суб’єкту до об’єкту?

Власне, це проблема містка від «внутрішнього» до «зовнішнього». Просвітництво принесло цю проблему. Як модернізм – спочатку відсунув в бік, а потім убив Бога. Спочатку у 18 столітті Бог отримує все менш важливу роль. Його усувають зі сцени. А в 19 столітті взагалі убивають. Відповідно, Бог був містком від суб’єкта до об’єкта, від розуму до світу. Зараз ми мусимо самі знайти цей місток, використовуючи раціональне.

Оскільки ми зараз у Львові, я мушу сказати про Романа Інгардена. Це польський філософ зі Львова, який все своє життя присвятив тому, що пристрасно намагався довести існування буття світу, його емпіричну реальність. Фактично, він був Бараком Обамою свого часу. Він казав, що ми зможемо знайти цей місток від суб’єкта до об’єкта. Насправді це і привело Романа Інгардена до Німеччини. Я ще повернуся до нього пізніше.

Сталінський тоталітаризм з’явився у 20 столітті, як Франкенштейн просвітництва і модернізму, і претендував на те, що знайшов абсолютну істину. Не у значенні правди, а саме істини. Насправді вони керувалися певною діалектичною інверсією. За допомогою обману про те що таке трансцендентальна  істина і як її знайти. І якщо істину знайдуть, то реальність буде вимушена пристосуватися до цього і змиритися.

Існує певний взаємозв’язок між свідомістю і совістю. Адже, оскільки брехня деформує структуру свідомості, совість тікає зі світу. Дуже багато філософів намагалися зрозуміти суть тоталітаризму. І одна філософиня знаходить відмінність між двома словами, які можна порівняти з українськими «істина» і «правда». В англійській мові між цими словами немає відмінності. Вона говорить про так звану філософську істину. І має на увазі постійну трансцендентальну істину, яка існує апріорі. Вона відрізняє її від правди. По суті, визрізняє ту правду, яка говорить про існування Бога, душі.

Проте є ще інша правда – емпірична, фактична. Яка є дуже вразливою в сфері політики. Ця правда говорить що два плюс два обов’язково дорівнює чотири, але це не означає, що Німеччина обов’язково мала втрутитися в Бельгійський нейтралітет. Необов’язково мав відбутися аншлюс. Це є правдою, бо відбулося насправді. Але ці факти завжди несуть у собі вразливість, тому що все могло статися і по-іншому.

Відомий польський філософ Лешек Колаковський говорить про те, що саме ця умовність світу, той факт, що речі відбуваються не у заздалегідь визначений спосіб, забезпечує цю втечу, про яку ми говорили раніше. Цей вид правди зазнав трансформації і став особливо вразливим саме у добу тоталітаризму. Раніше була так звана старомодна брехня. Терор у полотні реальності. І це полотно розривалося. Уважний спостерігач шляхом розслідування міг визначити точку розриву реальності.  На противагу цій брехні, сучасна брехня стала певною реконструкцією реальності і по суті не мала швів. Вона була наскільки гладко зшита, що було важко розрізнити, де правда, а де брехня. Тоталітаризм постійно говорив про те, що це абсолютна істина. Відповідно був безперервною реконструкцією емпіричної реальності.

Що ж сталося потім? Як історик я можу визначити місце розриву сучасної і постмодерної ери. Це 1968 рік, вторгнення у Прагу і, фактично, завершення марксизму. Марксизм був останнім величним наративом модерності. І, якщо модерність була спробою замінити Бога, то постмодерність починається, коли ми вже не намагаємося заміняти Бога. Коли ми говоримо, що Бога немає, то не маємо нічого, що б його символізувало чи заміняло. Це було спробою вже ніколи не стати жертвою оцих величних наративів, які говорили про ідеальну, безшовну реконструкцію правди. Постмодернізм був до них критичним. І Жан Франсуа Ліотар ставив під сумнів довіру до цих наративів. І коли він почав говорити про реконструкцію, то мав на увазі, що насправді немає цілісної правди. Тому що значення слів, тексти самі себе перетворюють. Вони завжди містять насінини самозаперечення. Тексти є плинними, гнучкими і змінними. Насправді все по-іншому, аніж воно є. Сенс завжди є неповним. Завжди себе підриває, є більш комплексним, аніж нам здається. Зміст динамічний, ми не можемо його схопити. Він перебуває в постійному русі.

Ми завжди говоримо про гру слів. Говорячи про реконструкцію, Дерріда мав на увазі, що модернізм повинен принести нам не дефіцит змісту, а надлишок змісту. Проблема в тому, що існує забагато сенсів, забагато значень. Оця плинність, постійний рух, сповнений величезної креативності. Там є елемент гри, провокації. Але з іншого боку можливість плинності є неминучою. Це те, що Ханна Арендт називає станом безпідставності: якщо все є іншим, аніж за мить до цього, то, відповідно, немає твердого ґрунту під ногами. Реальність складається з сенсів, які є грою до певної міри. Виникає запитання: чи взагалі існує якась реальність? Чи ми повинні перейматися реальністю? Що є реальність? І Дерріда захищає сам себе, відстоює свої інтереси і твердження. Він говорить, що реконструкція представляє найбільш необхідну умову для боротьби із тоталітарними ризиками. І він був твердо переконаний, що відмова від будь-яких заяв про абсолютну правду захистить нас від тоталітаризму. Звичайно, що його теорія є реакцією.

Але була ще одна реакція на тоталітаризм. Вона виникла з тієї ж традиції, що й фемінологія. Ця реакція з’явилася у посткомуністичній Європі через порожнечу, яка виникла після закінчення марксизму. Тобто, був інший підхід – через страх заперечення усього. І тут йдеться про страх та відповідальність.

Ви напевно знаєте есей «Сила безсилих», яке надихнуло мене на промову. Він був написаний у 1978 році. Це історія про звичайного торговця, який щоранку приходить до себе в магазин. У вікні біля цибулі і моркви він ставить табличку «Трударі усього світу – єднайтеся». Гавел пояснює, навіщо він це робить. Чи це його справжнє бажання ознайомити перехожих зі своєю соціальною свідомістю? Гавел відповідає: «Ні». Тому що насправді сам торговець не вірить у цю табличку. Ба більше – люди, які йдуть повз його магазинчик, так само не вірять у цей меседж. Навіть самі представники режиму не вірять. Всі знають, що ніхто більше не сприймає цього лозунгу, але продовжують вдавати, ніби вірять.

Гавел запитує: «А що ще може зробити цей торговець»? Якщо одного дня він не виставить табличку, то до нього виникнуть певні питання. Йому відмовлять у відпустці або діти не матимуть можливості отримати освіту. Його можуть затримати і він опиниться у в’язниці. Чоловік не має вибору. Але чому можуть бути такі наслідки? Хіба це не говорить про те, що табличка, в яку ніхто не вірить, є дуже важливою для режиму?

Якщо в один день усі торговці приберуть свої таблички, то це стане початком революції. Тому насправді торговець не є вже таким і безсилим. Гавел говорить про те, що ця людина все-таки має певну владу і, відповідно, винна у тому, що й інші живуть життям брехні і самообману. Торговець бреше сам собі не про те, що вірить у комунізм, але він себе обманює щодо власної безсилості.

Передумова цього есе для Гавела полягає у тому, що існує стабільна, онтологічна відмінність між правдою та брехнею. Це не гра слів. Для Гавела реальність правди лише доводиться реальністю брехні. Онтологічна відмінність реальності залишається. Тому що жити життям правди означає говорити правду. Однак життя у брехні не означає, що правда зникає.

Ця філософська традиція бере початок у східно-європейській дисидентській філософії, якраз актуальній для цієї частини світу. Є такий відомий польський фільм «Відьма», де показують допит представниці «Солідарності» у 1981 році, яка потрапила до таборів. Це молода співачка, яку кинули в тюрму під час сталінського режиму. Її звинуватили у тому, що вона була коханкою західного, імперіалістського шпигуна. Жінка усе заперечує. Ми дві години сидимо разом з нею в тюремній камері. Її піддають тортурам, доки вона не зізнається у всіх деталях справи. У кінці фільму ми не дізнаємося, якою була правда. Ми не зрозуміємо, про кого з чоловіків вона зізналася. Чи був шпигун взагалі. Залишається епістемологічна невпевненість. Проте нам дають зрозуміти, що існує ще реальна версія подій. Ми не знаємо, якими були обставини, але нас змушують зрозуміти, що такі існують.

Реальність залишається і існує, навіть якщо ми її не бачимо. Постмодерністський світ, власне, починається тоді, коли ми відходимо від епістемологічної невизначеності до онтологічної невпевненості. Коли переходимо від браку певності про знання до браку віри.

Постмодернізм, який бере свій початок з критичної чуттєвості «лівих» і починається як спроба дати нам протиотруту до тоталітаризму, насправді є вірою у космополітизм, дружбу і прощення. Але зараз постмодернізм став зброєю «правих». Це як путінська Росія, де немає правди, і може трапитися все, що завгодно. Ми маємо велику кількість цих альтернативних реальностей. І жодна з них не є більш правдивою за інші. 

Український письменник Юрко Прохасько, після нашої дискусії у Києві, написав статтю про книжку Померанцева – чим емпірично є правда на противагу істині і де межа невизнання різниці між цими поняттями. Власне, це відбувається зараз в Америці. Коли Трамп відмовляється визнавати правду, це спроба сказати, що все дозволено.

Є певна іронія, коли ця постфактологічність переходить зі Сходу на Захід. але у руслі із твердженням Дерріди, що тут є місце для протиотрути. Що стосується Західної Європи і філософії – це може стати протиотрутою до кризи відповідальності у постфактологічному світі. Філософія відповідальності може усе врятувати.

Роман Інгарден наполягав на тому, що нам потрібна реальність світу як передумова для існування відповідальності. Іван Павло Другий у 1970-х роках хвалив Інгардена за героїчне мислення. У промові на його похороні Папа казав, що філософ йшов дорогою такого мислення, щоби насправді збагнути істину. Аби уміти осмислити реальність до кінця, треба вміти мислити героїчно.

Можливо, філософи ніколи не знайдуть цього чарівного містка від суб’єкта до об’єкта. Від абсолютної правди до істини. Але все одно потрібно продовжувати ці пошуки. Етично-моральне питання у тому, аби не зраджувати правді. 


V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.