FavoriteLoading 

 


Травмованість насильством не терпить повчань. Так само як і замовчування. Література і ЗМІ – червоний маркер для означення проблеми. Навіщо цю чутливу тему проговорювати вголос, пояснюють експертки.


 

Я не боюсь сказати

 

Авторка книжки «#яНеБоюсьСказати» Анастасія Мельниченко: Рік тому у соціальних мережах почалася акція проти насильства #яНеБоюсьСказати. Це було знаково, адже показало, наскільки тему замовчують у суспільстві. Люди почали говорити. І виявилося, що проблема сягає неймовірних масштабів. Одна справа – статистика. Інша – коли це реальні історії. Особистий досвід реальних людей. Статистика набуває обличчя, голосу і болю. Це відверті розмови про сексуальне насильство, яке вперше згадується вголос. Про особисті кордони й жахливі речі, які не потрібно чинити над іншими. Про вміння сказати «Ні».

Анастасія Мельниченко

Громадське обговорення домашнього насильства, зокрема сексуального, спрямоване на аудиторію підлітків. Ця тема є великою прогалиною в освіті. Як можна про «це» не говорити? «Це» ж трапляється тут. Постійно й за будь-яких умов. І потім дитяча травма перетворюється на реальну драму дорослої людини.

 

Розірвати ланцюг

 

Радниця з гендерних питань Олена Девіс: Свобода від насильства – основне право людини. Відтак, жертви сприймають насильство як невідворотне явище і просто замовчують. Часто тих, хто має мужність звертатися по допомогу до органів влади, ігнорують. Відповідно домогтися захисту майже неможливо.

Олена Девіс

На сьогодні існують мобільні групи, так звані індикатори для протидії домашнього насильства в Україні. До їх складу входять дільничні офіцери поліції, працівники ювенальної превенції, слідство карного розшуку та віддалено – екіпаж патрульної поліції. Підрозділ під назвою «Поліна» вже працює в окремих районах Києва, Одеси та Сєвєродонецька Луганської області. До середини 2018 року увся територія України буде забезпечена такими мобільними групами. Діє комплексний міжнародний акт – Стамбульська конвенція, спрямована на захист проти насильства. Є усі шанси розірвати цей болючий ланцюг й, здавалося б, замкнене коло.

 

Чути своїх героїв

 

Авторка книжки «ПРОти НАСильства» Лариса Денисенко: Це соціальна кампанія, що використовується як інструмент. Важливо сфокусувати увагу на проблемі тисячі живих голосів. І світ їх почув, продовжуючи говорити про психологічну експлуатацію і тиск в Польщі. Продовжуючи писати про фізіологічне насильство й насильство нелюбов’ю у Канаді. Акція започаткувала певний діалог: нарешті відбуваються палкі обговорення, дискусії, акції й вистави. Проект показав можливість протидії – люди стають сміливішими, їм вже не так тісно у цьому світі. Дуже багато чого зміниться. Закінчуються законсервовані історії й зникає «ефект кіно».

Лариса Денисенко

Ніхто не заслуговує насильства, проте воно проникає скрізь. Коли людина відкрито говорить про те, що з нею трапилось, то вона свідомо готова показати усьому світові, що така проблема не є смертельною. Можна створити певний матричний соціальний інструмент, для того аби показати людям, що вони не самі.  

Про це хочуть говорити і про це хочуть писати, хоча тема – «з больових точок».

Література і ЗМІ – червоний маркер для означення проблеми. Насильство – чутлива й потрібна тема. Тема – не для гонорарів.

Висвітлюючи насильство у будь-яких його проявах, журналіст, так само як і психолог чи психотерапевт, стає лікарем для душі. Кожна історія фокусується, не стосуючись безпосередньо нас. Проте емоційний чинник працює.

Найважливіше – уникати посягання на приватний простір й особисту свободу та не просто слухати героя, а й чути його. Шукати вихід. Консультуватися з фахівцями. Читати потрібну літературу.

Журналіст, маючи вплив на правосуддя, розставляє чіткі акцент. Не можна перетворювати цю проблему на секс-скандал, тему смерті чи грошей.

ЗМІ – джерело знань і ефективний захист, що будує комунікаційні моделі. Медійники повинні відмовитися від внутрішнього маркування, адже мовна похибка неабияк травмує. Час переходити у площину «Менше крові – більше любові».


Фото авторки