Про шкоду прикрашання, тортури та синоніми, які не зовсім синоніми.

Мовити, балакати, гомоніти, балабонити, теревенити, пащекувати, гутарити… Словник пропонує сотню синонімів до слів «говорити» й «казати». Чи варто обмежуватись цими двома найбанальнішими словами з синонімічного ряду? Якщо ви пишете новини — варто. Є маса випадків, коли недоречно дібране слово впливає на сприйняття інформації. Це особливо небезпечно тоді, коли ви не пишете свій текст, а копіюєте чи злегка змінюєте чужий.

Хоч би що казали в ТСН, завдання новин — не вражати, а інформувати. Якщо новина адекватна, емоції в читача/глядача/слухача може викликáти зміст, але не форма викладу. Тому мова новин повинна бути нейтральною.

Іноді від нейтральності відходять свідомо — щоб нав’язати свою оцінку. Наприклад: «міськрада вигадала виправдання зволіканню з електронним квитком». Аргументи міськради можуть бути якими завгодно поважними, але їх апріорі ставлять під сумнів.

Часто — для того, щоб прикрасити текст, який, на чиюсь (авторки чи редакторки) думку, звучатиме сухо й нецікаво. Тоді нейтральні слова замінюють барвистими, рідковживаними, діалектними, жаргонними абощо. «Молодиця напідпитку втелющила жевжикові попідтинню» — вам добре знайомий цей, будьмо щирі, низькопробний стиль.

Третій і найпоширеніший тип відходу від нейтральності — несвідомий. Ми просто повторюємо слова за іншими людьми, переписуємо їх із чужих текстів або вживаємо, не замислюючись. Тим часом навіть відтінки значення можуть змінювати сприйняття.  

Спростування vs заперечення

Якщо ви поглянете на новини з заголовками «хтось щось спростував», побачите, що значна їх частина описує ситуацію на зразок:

Журналісти: Пане Президенте, а чи правда, що ваш син замішаний у відмиванні бюджетних грошей, як написано в оцих і цих документах?

Президент: Ніт.

Це не спростування, а заперечення. Зеленський заперечив інформацію «Схем» про те, що він володіє бізнесом у Росії. А потім передумав — і підтвердив. Спростувати цю інформацію він не міг, бо спростування — це заперечення з аргументами й доказами, які наочно доводять неправдивість. Наприклад:

Журналісти: Пане Президенте, а чи правда, що ваш син замішаний у відмиванні бюджетних грошей, як написано в оцих і цих документах, а ваша дочка повія?

Президент: Мій син ходить у третій клас, а дочки я не маю.

Звісно, тим, кого в чомусь звинувачують, завжди вигідно, щоб їхні заперечення журналісти називали спростуваннями. Наприклад: «Янукович спростував твердження про присвоєння коштів з українського держбюджету і приховування цих грошей на закордонних банківських рахунках» (УНІАН). Іноді вони самі вживають це слово: «Я хотів би категорично спростувати чутки і плітки про неготовність України до зими. Це на сьогоднішній день не відповідає дійсності». Тоді воно частіше потрапляє до заголовків. Але справжні спростування, підкріплені доказами, трапляються рідко. До того ж, правдиве твердження не можна спростувати — лише заперечити.

Заявив vs просто сказав

З новин може скластися враження, що звичайні люди говорять, а ось політики чи посадовці завжди лише заявляють. Це неправда. Якщо ви зателефонуєте о третій ночі прем’єр-міністрові, розбудите його й мовчатимете у слухавку, він скаже вам усе, що про вас думає — і це не буде заявою.

Є дві умови, за яких слова спікера є заявою, і можна казати, що він щось «заявляє». По-перше, вони стосуються посадових обов’язків спікера [якщо він офіційна особа] або суспільно важливої теми, з якою він пов’язаний [якщо він, наприклад, потерпілий у резонансній справі]; по-друге, комунікацію ініціював сам спікер. Тобто:

Доброго дня! Я зібрав тут усіх вас, щоб повідомити, що не висуватиму свою кандидатуру на пост президента цього року

— це заява. Натомість:

Журналіст: Ви будете балотуватися цього року?

Співрозмовник: Ну-у…

Журналіст: Так чи ні?

Співрозмовник: Е-е-е…

Журналіст: (загрозливо) Так чи ні???

Співрозмовник: Ну, ні.  

— це не заява. І писати «такий-то заявив, що не балотуватиметься» не можна. А можна: «такий-то не балотуватиметься; про це він сказав, відповідаючи на запитання журналістів». До речі, відповіді знаменитостей на запитання «чий Крим?» також не є заявами.

Чому важливо відрізняти заяви від не-заяв? По-перше, заява — це те, що людина сама хоче сповістити публіці, а отже, має для цього якісь підстави. По-друге, за зміст заяв більша відповідальність — не юридична, а моральна й іміджева. Мовляв, ти це сам заявив, ніхто тебе за язик не тягнув.

Говорити/казати vs інші дієслова

Українська мова славна синонімічним багатством. Це багатство доречно використовувати в художній літературі й публіцистиці. В новинах — не завжди. Проте і журналістам, і багатьом редакторам видається, що повторювати багато разів одне й те саме нейтральне дієслово «каже» чи «говорить» — некрасиво. Тому вони замінюють його іншими словами — емоційно забарвленими або з іншим значенням. Наприклад:

Президент: Україна буде в ЄС і НАТО.

Журналіст: «Президент обіцяє, що Україна буде в ЄС і НАТО»

Стоп-стоп-стоп. Він не може цього обіцяти, адже це залежить не лише від нього. Якби він сказав «я зроблю все, що від мене залежить, щоб Україна була в ЄС і НАТО», це була б обіцянка.  

Журналіст: «Президент переконаний/впевнений/вважає/вірить, що Україна буде в ЄС і НАТО»

Якщо це новини, а не «Битва екстрасенсів», то журналісту не дано знати, що в душі у президента. Чи відчував він упевненість і віру, промовляючи ці слова? Навіть коли спікер говорить упевненим тоном, ми не знаємо, чи це він відчуває цю впевненість постійно, чи лише в цю мить. А ще він може казати не те, що відчуває й у що вірить. Тому варто дистанціюватись:

Президент: Я впевнений, що Україна буде в ЄС і НАТО.

Журналіст: «Президент каже, що впевнений: Україна буде в ЄС і НАТО».

Те саме стосується слів запевняти/переконувати і закликати. Якщо спікер не сказав «я вас запевняю», ви не можете знати, що він запевняв або переконував. Якщо він не сформулював заклик («ходімо їсти сніг!», «закликаю вас їсти сніг!», «їжмо сніг!»), а просто висловився про доцільність поїдання снігу, писати, що він до цього закликав, не слід. Це важливо, бо люди мають схильність відгукуватись на заклики, а потім, наївшись снігу, висловлювати претензії тому, хто до цього закликáв.

Ще одне дієслово, яким не варто зловживати — стверджує. Воно має відтінок сумніву — так, наче хтось дописав би до речення в дужках «але це не точно».

Президент: Мій син ходить до третього класу.

Журналіст: «Президент стверджує, що його син ходить до третього класу».

Можна перевірити, до якого класу ходить син. Якщо перевірити не можна, писати «президент стверджує, що не знав про причетність свого сина до корупційних схем» варто тоді, коли маєте  переконливі свідчення: таки знав.

Є ще низка слів, які вживають журналісти на заміну нейтральним «казати» і «говорити»:

  • Олег Ляшко повідомив про реальний випадок цензури у державних ЗМІ.
  • Юлія Тимошенко пояснює, що збільшити пенсії допоможе персоніфікована система.
  • Сьогоднішній день дуже символічний з огляду на те, як люди захищають свої права, — ділиться Яценюк з пресою.

Ці слова характеризують мету говоріння, яку журналісти, скоріш за все, самі й вигадали. А ще непомітненько підносять те, що «повідомляє» чи «пояснює» спікер, до статусу фактів. Якщо ви побачите:

  • Путін повідомив, що українці і росіяни — один народ.
  • Медведчук пояснює, що єдиний шанс України — капітулювати перед Росією.  

то, певно, відчуєте, що чиюсь суб’єктивну думку вам намагаються подати як факт. Тож для не перевірених (а отже, сумнівних) тверджень і оцінок ці слова не підходять.

Ти признайся мені

Тортури заборонені конвенцією ООН, але на героїв новин це, певно, не поширюється: вони весь час у чомусь зізнаються:

  • Олег Ляшко зізнався, що їде на ефіри до Василя Голованова з хорошим настроєм.
  • Юлія Тимошенко зізналася, що дуже любить бельгійський шоколад.
  • Володимир Зеленський зізнається, що вони з колегами свідомо хотіли відійти од помпезного формату партійних форумів.
  • Арсеній Яценюк зізнався, що ніколи не скаже «гострих речей» про колишніх колег.

Усі наведені приклади та взагалі більшість випадків, коли в новинах вживають це слово, — роздмухування емоцій на порожньому місці. Те саме стосується дієслова визнавати, тільки «зізнаються» зазвичай у невинних грішках, а «визнають» щось серйозніше:

  • Ляшко визнав, що літній відпочинок проводить в Італії.
  • Тимошенко визнала, що Україна сама не подолає російську агресію.
  • Зеленський визнав, що є співвласником кінокомпанії в РФ.
  • Яценюк визнав, що уряд зробив багато помилок.

Дієслово в цих випадках впливає на сприйняття фактів і людей, про які йдеться. Зізнався — отже, приховував. Визнав — отже, раніше заперечував. (А, чорт, Зеленський справді заперечував, що володіє бізнесом у Росії… Але це виняток, який підтверджує правило).

Як я неодноразово наголошував

Наголосити, акцентувати, підкреслити. Ці дієслова означають виокремлення певної деталі чи думки як найважливішої у висловлюванні. Це можна зробити інтонацією, підвищенням голосу, повторенням сказаного або спеціальними словами — «я наголошую», «зверніть увагу», «що найважливіше». У тексті теж можна на чомусь наголосити, виділивши слова жирним, КАПСЛОКОМ (але краще не треба) або буквально підкресливши їх.

Коли ми кажемо, що спікер на чомусь наголосив, ми фактично повідомляємо аудиторії, що він уважає саме це важливішим за все інше, що було сказано. Тому вигадувати за людей те, на чому вони наголошують, не можна. Писати, що спікер наголосив, акцентував чи щось підкреслив, можна, якщо ви точно чули, що він зробив саме це:

Президент: Наш рух до НАТО заблокований із різних причин, але головна з них (підвищує голос), ГОЛОВНА З НИХ — ФАКТОР РОСІЇ.

Журналіст: «Президент наголосив, що головна причина затримки євроатлантичної інтеграції — Росія»

Якщо якийсь момент у сказаному видається головним особисто вам, але ви не бачите чи не чуєте явних ознак наголошування, писати, що спікер на цьому наголосив, не можна. Якщо ви берете матеріал із іншого видання або інформаційної агенції та читаєте в ньому, що хтось на чому наголосив або акцентував:

УНІАН: «Юлія Тимошенко наголосила, що співпраця із МВФ є для України надзвичайно важливою»,

ви маєте два виходи. Або перевірити (якщо це можливо), чи справді так було, наприклад, прослухавши запис, або змінити «наголосила» на «сказала».  

А що ж робити, якщо ви працюєте на стрічці чи новинарем у полі, а душа просить поезії? Невже зовсім-зовсім не можна написати, що Тимошенко сокотить, Порошенко прорікає, а Ляшко ґаламаґає?  Вихід є: пишіть (базграйте, мажте, строчіть, вимережуйте) колонку.

Головне зображення Jakub Witos

Уся серія: Чому важливо добирати слова в новинах || Чому слід вертатись до старих тем || Яким завдовжки має бути текст || Як не стати плагіатором || Як зробити новину адекватною || Як писати новини || Як писати критичні тексти|| Що можна і чого не можна писати || Як знайти героя для тексту ||  Як порозумітись із піарниками || Як писати людською мовою || Як написати аналітичний текст || Як не боятись писати авторські колонки || Як підготуватись до інтерв’ю || Як порозумітися з редактором || Як почати текст і дописати його до кінця || Як редагувати пряму мову || Як вигадувати заголовки і зберігати спокій || Як (не) дати інтерв’ю на узгодження || Як редагувати свій текст

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.