Це щось цікавіше за «теорію і методику журналістської творчості».

Знаєте, що написано у 62-й статті Закону України про вищу освіту? Там написано, що обирати можна все на світі, навіть дисципліни й курси в університеті. В деяких українських вишах це працює, у деяких вибір є лиш на папері, а на практиці всі слухають те, що зручно викладачам чи адміністрації. Щоб розворушити фантазію і жагу відстоювати свої права, наводимо приклади вибіркових курсів для журналістів в американських університетах. Їх для MediaLab зібрала Наталя Стеблина. Вона вчить студентів писати новини, PR-тексти, тямити в міжнародній журналістиці, сучасній регіональній пресі та журналістській етиці в Одеському національному університеті імені Іллі Мечникова.

Пам’ятаю, як студентами ми стояли біля розкладу і здивовано кліпали очима. «Спецкурс за вибором» — було там написано. «Це що, нам дадуть щось обрати?» — наївно запитували ми одне одного. Але постсовкова дійсність швидко розставила все на свої місця. Обирали не ми. Обирав викладач. І читав те, що було цікаво йому.

У теорії українські виші мають давати своїм студентам дисципліни на вибір. Згідно із Законом України про вищу освіту, можна обрати не менше 25% від загальної кількості кредитів, і не тільки на своєму факультеті, а й на інших.

В українському законі обирати — це право, натомість в американських вишах прослухати вибіркові курси — обов’язок, без цього неможливо отримати диплом. Наприклад, на сайті Університету Південної Каліфорнії — 12 обов’язкових предметів та більше 70 вибіркових. Останніх у навчальному плані студента має бути приблизно третина.

Ось деякі з курсів, які студенти слухають у Колумбійській школі журналістики, Школі мистецтв та гуманітарних наук Університету Нью Йорка та Школі комунікацій та журналістики Анненберга Університету Південної Каліфорнії.

Як писати про армії та шпигунів (Колумбійська школа журналістики)

Автор курсу, лауреат Пулітцерівської премії Стів Колл пропонує студентам навчитися критично сприймати військових та розвідку, адже вони «…монополісти у застосуванні сили, арбітри війни та миру й, окрім того, із бюджету на їхні потреби дають безрозмірні суми». Викладач обіцяє, що студенти писатимуть про військових та розвідку як у США, так і за кордоном, використовуючи різні стратегії пошуку інформації. Наприкінці курсу кожен студент має створити репортаж на тему. А вся група разом братиме участь у розслідувальному проекті, можливо, навіть у співпраці із відомим американським ЗМІ.

«Міграція та гендер: інтенсивний курс про жінок та дівчат, що перетинають кордони» (Колумбійська школа журналістики); «Досвід міграції у ХХІ ст.» (Університет Нью Йорка)

Жінки — майже половина сучасних мігрантів, пишуть авторки курсу «Міграція та гендер» Сара Стіллман та Джинджер Томпсон. При цьому жінки та дівчата не тільки «переживають насилля, дискримінацію, сексуальну експлуатацію та певні ризики для здоров’я.., але й бояться говорити про те, що з ними сталося». Курс триває 15 тижнів, студенти вивчають глобальну міграцію, а також готують «амбітні проекти-розслідування про жінок та міграцію».

Курс в Університеті Нью Йорка зосереджений на американських мігрантах. Упродовж семестру студенти мають написати п’ять текстів від 500 до 1200 слів про життя певної спільноти на вибір. Щоб знайти героїв для матеріалів, майбутні журналісти пильніше вивчають місто та його околиці. Курс призначений не для всіх, а лише для «відданих справі журналістів, які готові до багатогодинних пошуків інформації, інтерв’ю та створення історій про те, якою Америка є сьогодні».

«Як писати про смерть та вмирання» (Колумбійська школа журналістики)

Автор курсу Ері Голдман 20 років працював у The New York Times. Він каже, що практично кожному журналістові доводиться писати про смерть. Тому за сім тижнів навчання викладач пропонує студентам повчитися висвітлювати кінцеві стадії життя, вбивства, суїциди, нещасні випадки. Запрошені експерти розкажуть слухачам курсу, як спілкуватися із постраждалими. В результаті студенти мають створити три публікації обсягом 1200 слів.

«Ньюзрум твого міста» (Університет Нью Йорка); «Пишемо про Лос Анджелес (Університет Південної Каліфорнії»)

В Університеті Нью Йорка цей курс розроблений для журналістів-початківців. Студенти працюють у лабораторії-ньюзрумі, навчаючись на практиці планувати та писати власні історії для місцевого ЗМІ, враховуючи настанови журналістської етики. Для тих, кому більше подобається телевізійна журналістика, є курс «Телебачення та околиці Нью Йорка». У межах предмету «Пишемо про Лос Анджелес» також пропонують інтенсивну роботу в полі»: у різних районах міста, з різними етнічними спільнотами та місцевими інституціями. Окрім курсів про місцеву журналістику, студенти можуть детально вивчати етнічні особливості своїх регіонів. Наприклад, в Університеті Південної Каліфорнії є дисципліни «Соціальний медіасторітелінг для Латиноамериканських аудиторій» або «Латиноамериканські медіа у США».

«Журналістика дедлайнів» (Колумбійська школа журналістики). Вміти висвітлювати конкретні теми — важливо, однак зі студентами американських вишів багато говорять також і про те, що таке творчість, як писати тексти, як, приміром, побороти психологічний бар’єр і врешті сісти за матеріал. Автор курсу Емі Сінгер зазначає, що писати, враховуючи дедлайни, — це не тільки техніка, але й образ мислення. І за допомогою величезної кількості практичних завдань обіцяє навчити студентів дотримуватися правил.

Окрім цього курсу, студентам пропонують опановувати техніки письма для різних цілей. Наприклад, писати для вуха (Storytelling for the Ear) або створювати тексти на 800 слів — це типовий розмір газетної колонки. Також є окремі дисципліни, призначені конкретним жанрам: кінорецензії, нарису, коротким документальним відео.

Як писати про їжу (Колумбійська школа журналістики, Університет Нью Йорка), «Медіа, кулінарія та культура» (Університет Південної Каліфорнії)

Food journalism — популярний напрям у США. Деякі коледжі навіть видають сертифікати із такої спеціальності. Це й не дивно, бо провідні американські видання, приміром, New York Times, мають цілу секцію про тенденції у кулінарії, приготуванні та споживанні їжі. І, звичайно, публікують там не передруковані з інтернету рецепти та поради про те, як лікуватися лушпинням цибулі.

Ось опис курсу з університету Нью Йорка: «Як журналісти, що пишуть про їжу, ми зберемо врожай захопливих щедрот міста Нью Йорк, світової столиці гурманів… Ви будете висвітлювати широкий спектр тем — від ресторанних оглядів та останніх тенденцій у харчуванні до політики та економіки того, як та що ми їмо. У нашому меню гості-спікери та робота на місці подій, а також завданнями, які розроблені для того, аби ви навчилися впевнено створювати тексти». В результаті курсу, за задумом інструктора Бетті Мінг Лю, студенти мають написати 4-5 текстів у стилі оповіді, пояснення чи розслідування.   

«Музика! Фільми! Телебачення! Як висвітлювати популярну культуру» (Університет Нью Йорка); «Журналістська етика в кіно» (Університет Південної Каліфорнії)

В Університеті Нью Йорка студентів обіцяють навчити писати про телебачення, блокбастери і сіткоми. Як зазначено в описі курсу, «коли пишеш про популярну культуру, потрапляєш на ігровий майданчик, де можна спіткати різноманітні, часом і зовсім радикальні ідеї про расу та суспільство». Курс допоможе слухачам відшліфувати критичні навички, а також опанувати різноманітні формати: від блогів чи оглядів до інтерв’ю та дослідницької журналістики. А в Університеті Південної Каліфорнії студенти разом із викладачами розглядають сцени із фільмів про роботу ЗМІ і аналізують їх через призму журналістських стандартів.

Чи можливі такі курси у нас?

Моя бабуся часто повторювала: «Що уміть, то за плечима не носить». Мовляв, учись, дитино, аж раптом тобі це в житті знадобиться, до того ж, знання торбу не переобтяжують. Такий самий підхід до формування навчальних планів сповідуємо й ми в Україні. Вважається, що про всяк випадок потрібно вичитати студенту всі можливі проблематики: політичну, економічну, спортивну та мистецьку, — або всі можливі жанри, при цьому орієнтуючись переважно на вітчизняну школу і адаптовані під сучасність жанри радянської журналістики. Таким чином, за часів новітніх технологій, коли навіть малюк вміє обрати на маминому планшеті бажаний мультик, ми продовжуємо ходити строєм під барабан.

Ще одна радянська традиція, яка лишилася нашим вишам у спадок, — ієрархія серед викладачів. Згідно з нею, в одних прав більше, ніж у інших. Як казав один завкаф: «Кандидат наук — це півлюдини, ну а доктор — чєловєк!» Якщо ж у тебе немає ступеня, ти взагалі не людина, тобто не маєш права розробляти власні курси, читати лекції, керувати дипломними роботами. Тим часом у США спецкурс може створити як теоретик із PhD, так і практик з дипломом бакалавра. Практики також можуть керувати факультетами (у нас — тільки доктори наук, якщо дуже треба, то, добре, кандидати зі званням доцента). Думаю, тому і самі курси в університетах США орієнтовані на ті проблеми, які входять до найбільш обговорюваних сьогодні: міграція, права жінок, відкриті дані, редагування для мультимедійних платформ, гендерне та сексуальне розмаїття.   

До того ж, якщо курс розробляв практик або теоретик із досвідом у журналістиці, то й оцінюють його в підсумку за реальними студентськими текстами. Прослухав курс —  доведи, що зрозумів його, написавши власний матеріал. У нас це не завжди так. Вважається, що передовсім потрібно перевіряти, як студент засвоїв теорію.

Тим не менш, удосконалити український підхід до формування навчальних планів і — відповідно — спецкурсів можна. Реформа вищої освіти ще триває, проте вже сьогодні не можна отримати науковий ступінь чи звання без англійської мови на рівні B2, публікацій у авторитетних міжнародних наукових збірниках та закордонного стажування. Із часом це має розширити уявлення нас, викладачів, про те, якою може бути вища освіта не тільки на пострадянському просторі, але й поза ним. Відповідно, оновлюватиметься і перелік курсів, і їхнє наповнення.

Також має змінитися підхід до того, як формується навантаження викладачів та розклад: викладачі мають пропонувати спецкурси, а студенти — обирати те, що їм цікаво. Ймовірно, для декого це звучить страшно: а якщо мій предмет нікого не зацікавить?! Однак, як вчить нас сучасна педагогіка: вища освіта — це послуга. Тож, розробляючи курси, варто орієнтуватися не на забаганки начальства, а на сучасну практику та на студентів, які цю послугу споживають. Від здорової конкуренції між викладачами виграють як студенти та університети, так і українська журналістика загалом.

Головне зображення Evie Shaffer

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.