FavoriteLoading 

Чи є в літературі місце для пропаганди? З дискусії на Форумі видавців

Промивати мізки чи приносити естетичне задоволення? Письменник стає рупором ідей чи пропаганді немає місця у мистецтві? Про завдання літератури дискутували Андрій Бондар, Ростислав Семків і Олена Герасим’юк на Форумі видавців у Львові. MediaLab занотував найцікавіше.


 

Літературознавець Ростислав Семків:

 

Література має демонструвати вміння автора володіти словом. Проте для такої розкоші потрібно, щоби спільнота перебувала в урівноваженому стані, коли їй не потрібно пропаганди. Натомість у ситуації, де спільнота перебуває під загрозою, пропаганда потрібна. Інше питання – чи потрібна вона у літературі. Виглядає так, що процес відбувається природним чином. Література залишається поза пропагандою, поки це не стає першою необхідністю. Автори навіть художніх книжок не хочуть жити за межами громадянської відповідальності. Насамперед, звичайно, пропагандою займаються публіцисти.

Хоча давньогрецький лірик Архілох писав поезію лише про війну, де головними темами є пропаганда чи, зокрема, заклик до громадян єднатися. Зараз його зараховують до класиків. І в той час, коли Архілох писав, його знали буквально всі – не за нашими мірками. У наш час геть не кожен громадянин Києва читав чи чув про Кокотюху, наприклад. А тоді кожен мешканець Афін знав Архілоха.

Хтось опиняється на фронті. А інший почувається бійцем фронту ідеологічного. І вважає, що саме власними текстами  може воювати. Тобто, це питання про те, наскільки ангажована література. Наскільки письменник може ставити собі за мету щось змінювати. І це питання завжди залишається відкритим.

Насправді мета літератури у чомусь іншому. Але це не заперечує її спроможності містити пропагандистські речі.

 

Поетка Олена Герасим’юк:

 

На мій погляд, є три типи пропаганди. Перший спрямований на, так би мовити, зовнішнє середовище. Ми повинні пояснювати закордонним колегам позицію, яку вважаємо правильною. Другий за метою тип – не залишити військових самотніми. Письменник навіть може не писати тексти, які маркуються пропагандистськими, але намагається безпосередньо підтримувати військових своєю позицією: приїжджати на передову, читати тексти, підвищувати бойовий дух. А третій тип є для мене абсолютно незрозумілим. Ми зіткнулися з ним, намагаючись презентувати книгу “Майя та її мами” Лариси Денисенко. Є люди, які вважають, що те, що ми робимо, є недобре, що ми є поганими людьми. І що через це нам треба нашкодити, навіть фізично. І нічого, що ця “погана” позиція є абсолютно нормальною на Заході, адже цим людям ідеться про щось інше. Щось, про що навіть варто говорити не як про пропаганду, а як про авторитарну агресію. Про людей, які просто хочуть влади. Це не пропрацьований конфлікт усередині держави. Сподіваюся, він коли-небудь вирішиться.

 

 

Публіцист Андрій Бондар:

 

 Мені не подобається слово “пропаганда” саме в цьому контексті. Тому що пропаганда – це завжди дія, яка виходить з певного центру. Яка несе за собою певне стратегічне бачення якогось майбутнього, має свої політичні права.

Проблема нашої держави у тому, що вона не вміє комунікувати. Наша держава в особі президентської адміністрації, в особі прес-служби, в особі самого президента не здатна комунікувати з народом. Тому виникає велика лакуна. За цінності цієї держави дуже багато відповідальності на себе беруть люди. Переважно ті, які обертаються в медійному дискурсі, які якимось чином виходять назовні, пишуть тексти, дають інтерв’ю.

Це ще накладається на таку проблему, як брак довіри до інституцій. У нас немає інституцій Уся моральна відповідальність покладається на людей, яким ще довіряють. А це люди від релігії і від літератури. Кого у нас слухають? Главу Греко-Католицької Церкви, Філарета, Оксану Забужко, Сергія Жадана. Письменник собі вибрав роль – я б не хотів називати “морального авторитета” – людини, яка ніколи не боїться висловлюватися. Людини, що перетворила це на свою рутинну роботу. Наприклад, писати щотижневу колонку. У цих текстах письменники не можуть залишатись осторонь проблем, що їх зачіпають. Тому це така пропаганда мимоволі. Ти задіяний у справи, щодо яких не хотів би бути моральним авторитетом. Ти просто виконуєш функцію певної інстанції з певними поглядами. І описуєш це у своїх текстах. На скільки це добре? Мені здається, недобре. Це не час на загострення тем і різних обговорень, які завжди ділять аудиторію приблизно на дві групи.

І це завжди війна між своїми – на з’ясування стосунків. Так іноді гинуть здорові ідеї, псуються відносини між людьми. Це абсолютно гарячий процес. Добре, що він є, але погано, що є тільки він. Нам бракує артикульованої, чітко визначеної стратегії держави.

За відсутності державної пропаганди ми самі стаємо пропагандистами. Так, я пишу під час революції та війни. Напприклад, книжку, яка всуціль складається з громадянської лірики. Але для того, щоб не збожеволіти у цей час, а не щоби на когось вплинути чи щось довести. При цьому ти не завжди кажеш те, що хочеш сказати. І це є велика проблема беззахисних учасників процесу – письменників. Вони наражаються на осуд, остракізм, жорстку критику. Але ми нікуди від цього не подінемося. Загалом треба ставитися спокійніше до того, що говорять письменники.


Фото Анни Ільченко