FavoriteLoading 

Де закінчується журналістика і починається література? Особливості жанру обговорюють на тематичному форумі художнього репортажу у межах 23-го Форуму видавців у Львові. 


 

Про нон-фікшн, літературу факту, вперше почули у 60-х роках минулого століття в США. Появі жанру на межі журналістики та літератури сприяли соціально-політичні чинники: контркультура  хіппі, рух за мир, сексуальна революція. В Україні художній репортаж є порівняно новим явищем. Про появу українського нон-фікшну і світовий контекст літератури факту розповідають медіадослідниці Марія Титаренко та Лілія Шутяк і перекладач Андрій Бондар.


 

Марія Титаренко: «Майдан сколихнув одну з наймасштабніших нон-фікшн хвиль»

14310362_1131884586905250_3566450269400469867_o

Вперше про нон-фікшн я дізналася у 2008 році. Ця тема одразу мене захопила, тому я подалась в Америку, аби її дослідити. Я була дуже вражена тим, наскільки добре вивчена тут література факту. Працювали окремі інститути та школи. І все це тоді, коли у нас була повна тиша. Я зарядилася позитивною енергетикою, повернулась та почала викладати курс нон-фікшну в університеті імені Івана Франка. Моя мета полягала у тому, аби заразити, інфікувати цим позитивом інших. Щоправда, жанр і так розвивався, тому що суспільно-політичні зміни в країні приводили до пошуку нового стилю, який би влучно описав, скажімо, події Помаранчевої революції чи Майдану. Останній взагалі сколихнув одну з наймасштабніших нон-фікшн хвиль.

Жанр літератури факту зародився  в Америці у 1960-х роках. Появу художнього репортажу помітив журналіст Том Вулф. Він зібрав разом усі нетипові для того часу наративи і видав антологію, яку так і назвав «Нова журналістика». Щоправда, найцікавішим у збірці є не так першозразки нон-фікшну, як передмова. Репортер виклав у ній головні засади літератури факту, де з-поміж іншого є чотири базові правила: 1) синографічність — побудова сюжету картинка за картинкою, 2) деталізація, 3) голоси такі, якими ми їх чуємо 4) і, безумовно, факт.

Тому жанр і називається нон-фікшн, тобто не фікція. В американській журналістиці взагалі немає дискусій з приводу того, чи може журналіст собі дозволити вигадку. Не може, немає права. Лауреат Пулітцерівської премії Том Френч виробив метод полювання за інформацією для нон-фікшн тексту. Одне з його золотих правил звучить так: «Нічого не вигадуй, навіть вигадане стебло травинки  забагато».

Яскравим представником нон-фікшну є  письменниця Джоан Дідіон, праця якої потрапила до антології Тома Вулфа. Вона дуже ретельно працювала з деталями, хоча любила міняти їх місцями. У неї була така концепція: по 38 разів переписувати одні й ті ж самі речення. Джоан вважала, що лише інверсії допомагають краще показати героя. Пояснювала усе на простому прикладі: якщо ми дивимось на обличчя проти світла, то бачимо лише тінь. Те саме із словом  потрібно знайти певний кут, де б герой мав відповідний образ.

Не менш цікавим представником нон-фікшну був американський журналіст Хантер Томпсон, засновник ґонзо-журналістики  підвиду нон-фікшну, який полягає в описі емоцій і переживань автора. В ґонзо оповідь ведеться від першої особи. Перший текст, який він написав у цьому стилі  «Дербі в Кентуккі». Час від часу Томпсон вживав незрозумілу мову, деякі оповіді були написані на серветках чи пластянках. Згодом, коли він подав редактору текст у такому сирому вигляді, то очікував несхвальної оцінки. Натомість його працю назвали геніальною.

В Україні, як на мене, художній репортаж перебуває у площині немедійних текстів, тому матеріали нон-фікшн письменників переважно можна побачити лише на конкурсах чи в літературних проектах.  Сучасні художні репортажі мають кілька цікавих рис: пластичність текстів, в них добре вибудований ландшафт самої місцевості, яскраво презентовані голоси — справжні, із суржиком і діалектизмами. В репортажах є емоції,  характер, драма.

Чого направду не вистачає українському нон-фікшну, так це звукопису, метафорики, яка б увиразнювала паралельні речі, на кшталт  сьогодення-минуле, і експериментів. У нас чимало незаповнених ніш художнього репортажу. До прикладу, мені невідомі зразки спортивного нон-фікшну. Щоправда, великим подивом було знайти приклад екологічного нон-фікшну. Це текст журналістки Марії Мицьо «Полиновий ліс». Він дуже науковий, утім містить один цікавий момент, коли героїня стоїть перед вибором: взяти бінокль і працювати як дослідник, чи обрати диктофон і записувати. Зрештою, вона обирає бінокль.

Обличчя українського репортажу, як на мене, ще проявляється. Це як фотоплівка, занурена в реактиви. Вона поволі стає видимою, тож ми у процесі зачудування.  

Ліля Шутяк: «Ми чітко знаємо, що таке інтерв’ю чи замітка, проте не можемо розкласти по полицях художній репортаж»

14258252_1131884850238557_8608368740795884317_o

З темою нон-фікшн я почала працювати в 2011 році. Коли вдалась до пошуку наукових матеріалів, то зіштовхнулась з тим, що їх було вкрай мало. Мені навіть доводилось деякі жанри дещо притягувати за вуха, аби довести, що прояви нон-фікшну таки є в українській літературно-журналістській площині. Наприклад, я вважала, що література факту присутня у жанрі авторської колонки. Коли моя дисертація нарешті була готова, то якраз розпочинався справжній бум нон-фікшну, відтак мої приклади відійшли радше до теорії журналістики чи літератури.

Зараз можна спостерігати за тим, до чого привели хвилі революцій — до появи текстів у нетрадиційних жанрах. Це не просто репортаж, а метафоричність, емоції, образність. Наприклад, в текстах Наталки Гуменюк, Артема Чапая, який писав про Майдан, Леся Белея, і його  «Ліхіє дев’яності…». Варто згадати Мака Кідрука, хоча коли я сказала, що він пише у стилі нон-фікшн, то він радше здивувався.

Зараз головна проблема полягає в термінології і чітких рамках. Ми точно знаємо, що таке інтерв’ю чи  замітка, проте не можемо розкласти по полицях художній репортаж.

Андрій Бондар: «З польським репортажем все складно і просто водночас» 

Мій роман з польським репортажем розпочався у середині 2000-х років. До нон-фікшну мене привели дві книжки: журналіста Павла Смоленського «Похорон різуна» про польсько-українські взаємини 40-х років минулого століття  і праця журналіста Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» — про наслідки боснійсько-сербського конфлікту. Коли я їх читав, то розумів що ці зразки доволі нестандартні, проте глибше навіть не замислювався. Взагалі початки польського репортажу сягають 1950-60-х років. Тоді вийшли праці Ришарда Капусцінського. Як правило, він писав про інші країни. Капусцінський міг говорити про Іранську революцію, про війну Гондураса і Сальвадора. Про все, лише не про те, що насправді  відбувається в Польщі. Він використовував замасковану фігуру: часто, коли писав, наприклад, про Ефіопію, чітко натякав на Польську Народну Республіку. В Радянському Союзі такого не було, в Україні теж, а все тому, що правду говорити вдавалося лише дозовано. Правда мала гриф, перевірку, цензорів. Репортажі лише мали місце в радянських журналах на кшталт «Огонёк», але це все було не правдою, а лише прикрашанням дійсності. 

Не можу сказати, що польський художній репортаж  походить від класичного репортажу. В Польщі також присутня ґонзо-журналістика.  Яскравим прикладом є дві книжки панк-репортера Зємовіта Щерека: «Прийде Мордор і нас з’їсть» та «Сімка».  У цих працях одразу видно, що польський репортаж, порівняно з американським, більш художній. Найкласичніший зразок польського репортажу — «Імператор» Ришарда  Капусцінського. Коли його читаєш, то розумієш, що це ніякий не репортаж, а художня проза під маскою репортажу. Герої не могли так сказати. Це все вигадка, адже не може натовп людей говорити однаково. Він вигадав цей ритм мовлення. Це стилістична особливість Капусцінського.

Чому виникає потреба у ламанні канону, чому виникають нові нестандартні форми?  Відповідь проста: коли людина не може прилаштуватись до наявних канонів, вона їх руйнує і створює власні. Тому, щоб потрапити в літературу з чорного входу, щоби здивувати, варто спробувати себе в жанрі нон-фікшну. А чому б і ні? Людина має контакт з сирою реальністю, смачно про це пише — варто пробувати. Тим паче, нон-фікшн пропонує привабливі сторони: нема потреби у тому, щоби йти на компроміси з власною совістю і не потрібно вигадувати того, до чого в тебе немає схильності.

Фото: Конкурс художнього репортажу Самовидець