Zashko__bereza FavoriteLoading 

Менш як за півроку з моменту заснування в онлайн-виданні «Karabas live» з’явилися сотні текстів і новин, десятки музичних добірок, рейтингів і голосувань. Працюють над цим ті, хто  не з чуток знає як це – якісно писати про музику.

Юрій Береза, редактор «Сцени» і «Підбірок» у «Karabas live», ділитиметься досвідом у ролі спікера Lviv Media Forum 2017 вже у травні. В інтерв’ю MediaLab журналіст розповів, чому квоти на радіо не діють, як відрізнятися від інших, коли пишеш про музику, і що слухають сучасні українці.


Ти доволі довго працював у мережі міських сайтів «Vgorode». Спочатку це був Донецьк, потім  Київ. Тепер ти у редакції «Karabas live». Чому перейшов саме у це видання?

Команда зібралася так, як це зазвичай буває у фільмах – коли до тебе приходить одна людина і говорить: «У мене є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися». Приблизно так і трапилося. Я працював на сайті «Vgorode», але це вже була робота на автоматі. Мені набридло, і я тримався там винятково через гроші. На «Vgorode» я часто писав про музику для того, щоб відволіктися. Робив це безкоштовно, адже мені хотілося донести людям щось нове, бо ті, хто мене оточував, слухали жахливу музику. І я прагнув це змінити – писав різні рецензії, добірки, які збирали досить велику кількість переглядів як для музичних текстів на такому сайті.

Так мене помітив Ігор Панасов. В один момент він зателефонував і сказав: «Нам треба зустрітися». Я тоді подумав, що Ігор хоче попросити мене написати щось для «Cultprostir», де він на той час був головредом. Ми зустрілися. Панасов розповів, що йде з «Культпростору», і є варіант створити нову команду для сайту про музику. Я почав працювати з Мілою Кравчук, яка тримала один із найперших сайтів про українську музику «music.com.ua», засновником «Muzmapa» Філом Пухаревим і дизайнеркою Анною Соловей. Ми усі спокійні, безконфліктні, сперечаємося часто, але робимо це як нормальні люди – з аргументацією і варіантами вирішення тієї чи іншої проблеми.

Ви позиціонуєте себе як інтернет-журнал про сучасну музику в Україні і світі. Чим відрізняєтеся від інших українських сайтів, які пишуть на цю тематику? Наприклад, від «Comma» і «LiRoom»?

«Comma» і «LiRoom» не є нашими конкурентами. Ми пливемо з ними в одному човні, адже у нас один інвестор – засновник квиткового агентства «karabas.сom» Максим Плахтій.

Чим ми відрізняємося? Мабуть тим, що «Karabas Live» пише про всіх. У нас є сучасна українська, зарубіжна музика, тексти про старих артистів, яких забувають. Ми зосереджуємося як на попсі, на кшталт Олі Полякової і гурту «Тік», так і на різних крутих сучасних українських групах, як «Latexfauna» чи «Tik TU». Такою була позиція журналістів, ніяких настанов щодо тем нам не робили.

«Comma» – це ресурс, де журналісти роблять тексти відповідно до своїх музичних уподобань, тобто тільки про те, що їм подобається. «LiRoom» зосереджений на українській музиці, хоча з 2014 року там почали з’являтися статті і про зарубіжних виконавців. У нашого головного редактора Ігора Панасова був такий план: зробити розважальний ресурс, де б читачі, зокрема, могли відкривати для себе щось нове у музиці. Як на мене, це нам вдається.

А чи є між вами конкуренція у тому сенсі, щоби першими написати на ту чи іншу тему чи про якусь подію?

Я б сказав, що між нами скоріше співпраця. Однак, звісно, є такі моменти, де нам хотілося б бути першими. Наприклад, у нас виходило інтерв’ю із Сашою Чемеровим з «Димної суміші», який тепер живе в Лос-Анджелесі, і його група «The Gitas» випустила другий альбом. На сайті є рубрика «Live Band» – тут зібрані експерти з різних музичних кіл, які час від часу коментують тексти. Ми подумали, що треба дати коментар експерта по Чемерову, щоб він розповів, чим саме цей артист крутий. А потім зрозуміли, що серед експертів є Сергій Кейн і Олексій Бондаренко – головні редактори цих інтернет-видань. Якщо ми скажемо, що треба їхня думка, то вони зрозуміють, над яким матеріалом працюємо, а нам треба видати такий текст першими. Тому редакція вирішила публікувати інтерв’ю без коментарів експертів. Я б назвав це конкуренцією жартома. Нічого серйозного. Ми усі пишемо про музику, але працюємо зовсім у різних полях.

Як у редакції обговорюєте теми?

Буває по-різному. Наприклад, матеріал про репетицію гурту «ДахаБраха» був моїм редакційним завданням, але при цьому я і сам хотів його зробити. Звісно, буває і навпаки. Утім так, мабуть, у кожній роботі.

Більшість текстів – це ініціатива журналістів. Панасов, зазвичай, на це погоджується. Він пропонував мені лише дві теми для добірок. Решту топ-10 вигадував я. От, наприклад, приїжджає Том Оделл. Усі його знають як білявого хлопця, який грає на роялі і співає. А я дізнався про те, що він насправді захоплюється дуже серйозною музикою і є багато співаків, які його надихають. Я зробив добірку про цих людей і таким чином дізнався про Оделла з іншого боку. Панасов у цей матеріал повірив, і я працював над ним із задоволенням. Інша справа – як це читають люди. Тут усе важко насправді.

Для того, щоб написати хороший текст, який сподобається людям, треба розуміти для кого ти це робиш. Хто є вашою аудиторією?

Ми усе ще намагаємося це зрозуміти і намацати свого читача. Максим Плахтій говорив, що нам варто брати курс на молодь. Ми погодилися, але потім подумали: «А як до неї достукатися?». Половина з них не надто відрізняється особливими музичними смаками, а решта – закриті, і зовсім не зрозуміло як з цією аудиторією працювати. Ми можемо писати про «Imagine Dragons», Івана Дорна, гурт «Курган та Агрегат». Однак це все – різна аудиторія. Щодо останніх, то, як на мене, це офігенний стьоб, адже в Україні дуже багато людей, яких зображають «Курган і агрегат». Вони слухають, вважають, що це дуже класно і не задумуються над тим, що це усе – про них самих. Ми досі думаємо над тим, як такій
аудиторії показати, що є багато крутої музики.

Ти вже сказав, що «Karabas Live» пише про різну музику і виконавців. Які тексти йдуть найкраще?  

Добре читали про Євробачення. Люди люблять, коли артистам перемивають кістки. Також непогано йдуть тексти про різні музичні премії: «The Best Ukrainian Metal Act», «M1 Music Awards», «Yuna». Навіть замітки про те, хто переміг, дуже добре йшли. Розбір польотів теж люди читають і обговорюють. Виникає, на диво, доволі цивілізована дискусія. Добірки добре заходять. Ми будемо повертатися до цього формату. Першою нашою добіркою був матеріал «10 українських виконавців для дівчат», який вийшов у день запуску сайту. Одразу ж у соцмережах з’явилися різні відгуки. Мене називали і сексистом, і шовіністом. Писали, що я страждаю на мізогінію. Однак цей матеріал дуже добре пішов як для тексту, який вийшов на старті. Сьогодні у нього більше чотирьох тисяч переглядів.

zashko_bereza

 

У вас на сайті є різноманітні голосування: за найкращого виконавця чи найкращий концерт. Як їхні результати свідчать про музику, яку слухають в Україні?

Я вважаю, що це демонструє певний зріз. Такі голосування більше спрямовані на змагання між артистами. От ми робимо опитування і прекрасно розуміємо, кого ми туди додамо. У нас є зв’язки із піарниками артистів. Ми повідомляємо, що їх додали до голосування, і, за бажанням, це можна розшейрити. Відповідно, з’являється елемент змагання. Фанатів закликають голосувати за того чи іншого артиста. Це для них важливо, хоча ми жодних премій ми не даємо. Відвідувачам таке подобається, вони відчувають себе причетними. Люди скрізь різні, і не можна сказати, що за результатом якогось голосування саме це слухає вся Україна. Багато хто зі сходу думає, що Львів – це культурна столиця. А ти їдеш на Сихів і у кожному другому телефоні знаходиш альбом гурту «Грибы».

Ти багато пишеш про музику, спілкуєшся з людьми для того, щоб написати той чи інший матеріал. Як сьогодні виглядає портрет середньостатистичного українського слухача?  

Ми жодного разу про це не думали. Редакція працювала на те, аби залучити більше аудиторії. Журналісти створювали різноманітні рубрики, щоби люди знали про існування різної музики, а не тільки того, що показують на телебаченні і крутять на радіо. Ми хочемо показати, що варто заглиблюватися: залізти на «YouTube», подивитися на інших порталах. Якщо говорити про портрет, то його мабуть можна скласти з того, що є достатньо популярним серед людей, зважаючи на кількість переглядів різних матеріалів. Звісно, що усе також вимірюється цими злощасними лайками у фейсбуці. Якщо судити з того, що було популярним у лютому, то це рецензія на новий альбом «5’nizza», Євробачення, матеріал про Христину Соловій.

Восени на радіо ввели квоти на українські пісні. Як кількість пісень державною мовою в ефірі вплинула на реальні шанси для розвитку українських гуртів? 

Скажу, мабуть, погану річ: я радіо взагалі не слухаю. З одного боку, мені здається, квоти ніби і потрібні. Однак з іншого – це обмежує свободу вибору тієї чи іншої станції. Квоти потрібні для того, щоб просувати дійсно хороші гурти. Однак таких пісень на радіо не крутять.

У нас є  Music Hub, де час від часу проводять різні лекції. Була дискусія щодо квот. Гендиректор «Просто Раді.о» Андрій Шабанов сказав, що музикантам хоча би треба дивитися, куди вони надсилають свою музику і, відповідно, стежити за її якістю. У нас артисти чомусь думають, що їх повинні відразу полюбити, прийняти. Що вони відразу мають збирати повні зали. Треба багато працювати над собою, щоб досягнути результату.

Коли ввели квоти, почали більше ставити «Океан Ельзи», «Тартак», «Скрябін». Той, хто робив законопроект про квоти, мабуть розраховував, що молоді гурти надсилатимуть свої пісні на радіо, і української музики буде більше. Однак радіостанції, особливо великі мережі, розраховані на отримання прибутку. Для них важливо, щоб звучали ті пісні, на яких люди не перемкнуть частоту. Вакарчук, наприклад, сказав, що квоти не діють, бо в ефірі просто збільшили кількість «Океану Ельзи», а їх і так всі знають.

У вас є рубрика про 10 думок у пісні певного виконавця. Хто над цим працює? Чи не ображаються артисти на те, що ви там пишете, адже це переважно доволі стьобні тексти?

Це ідея Ігоря Панасова. Він працює над цим форматом разом з Мілою Кравчук. Від артистів ніякого фідбеку не було. Ми думаємо, що сподобалося, наприклад, Олі Поляковій. Вона точно не ображалася. Це людина, яка може над собою пожартувати, інакше вона б не сиділа в журі «Ліги сміху». Ми спілкуємося із піарниками Макса Барських, «Время и стекло». Вони це все бачать і кажуть, що формат класний. Від самих артистів нічого не було. Можливо, до них це просто не доходить.

Чи є якась надмісія сайту? Ви ставите собі за мету підвищити рівень обізнаності українців у музиці?

Ми хочемо, щоби люди більше слухали різної музики і знали, що є не тільки рок, наприклад. У грудні минулого року зрозумів, скільки усього є навколо мене і скільки проходить повз. Банально не вистачає часу послухати. Люди дуже зашорені, їх важко змусити слухати щось нове. Це як реформи – боляче, є опір, але якщо цього не зробити, то загальна ситуація не зміниться на краще. До війни у нас знали тільки великі гурти, ходили на «Muse», «Depeche Mode», «Red Hot Chili Peppers». А  коли почалася війна, то рік взагалі не було іноземних артистів. Люди побачили, що необов’язково ходити на стадіони, щоб почути хорошу музику. Можна, наприклад, слухати джаз, який, як виявилося, в Україні доволі непогано роблять. Люди відчули різноманіття, побачили, що, окрім гігантів, є інша музика. З’явилася нарешті конкуренція між великими артистами і нішевими музикантами – самобутніми, помірно популярними, однак з великою кількістю альбомів і виступами у залах на тисячу людей. Для мене це було «Вау!».

Сьогодні молодому українському гурту дуже важко зібрати навіть невеликий клуб на 100-200 людей. Для мене яскравим прикладом якісної української музики є феномен «Latexfauna» – гурту, який збирає хоча і невеликі, але повні київські клуби. Їм вдалося зробити так, щоби на них масово ходили при тому, що їхня музика не є найпростішою для розуміння.

Ти говориш, що писати про музику – це те, чим ти хотів займатися. Які трудноші трапляються навіть в улюбленій роботі?

Іноді буває, що ти не знаєш що написати. Наприклад, слухаєш музику і не уявляєш, що з цим робити. Тебе не вставляє. Найважчого тексту на «Карабасі» у мене не було. Щодо спілкування з людьми, то найскладнішим став матеріал про караоке – люди дуже часто не погоджувалися говорити. До цього найважчим текстом щодо збору інформації був матеріал про музику у Донецьку, який я писав у 2013 році. Тепер найважче – коли піарник вчить тебе, як варто писати. Це дуже дратує. Щойно на мене починають тиснути, я відмовляюся від тексту. Це самодостатній сайт, а не чийсь кишеньковий ресурс.