Документальні світлини Валерія Мілосердова — чесні та емоційні. На них – шахтарі Донбасу, путчі у Москві і Вільнюсі, історичні процеси і глибокі теми. Зазвичай митець «розмовляє» мовою чорно-білих фото.

В інтерв’ю MediaLab Валерій Мілосердов розповів про те, на чиєму боці повинен бути фотограф і чому знімок не вартий людського життя.

Розкажіть, у чому головна різниця між документальною зйомкою і фотожурналістикою?

За класифікацією, прийнятою у світі, фотожурналістика — це нетривале дослідження життя. В її основі — подія. Фотокор поїхав, відзняв, повернувся, здав.

Документальна зйомка — це дослідження життя фотографічним способом довгий період. Як правило, серйозне фотодослідження триває роками. Його предметом є значущі суспільні явища і процеси.

Якщо порівнювати документальну фотографію з медициною, то це не інститут краси і не терапія, це відділення політравми лікарні швидкої допомоги. Політравми суспільства. Ви намагаєтеся ставити діагноз хворому суспільству. І потрібно дуже чітко розуміти, у чому сенс вашої роботи.

Ви знімали путчі 1991 року у Вільнюсі і Москві. Що важливо пам’ятати фотографу, який знімає такі події? Я говорю зараз не про заходи безпеки, а про етичний бік. Як сфотографувати правду?

Фотографія — це суб’єктивна річ. Тут повинен бути баланс між реальністю і авторською інтерпретацією. Адже можна використовувати зображення і з камери спостереження. Авторська інтерпретація виражається в особистому ставленні до того, що відбувається. Наприклад, вибір того, що ти знімаєш. У кожного автора є свої прийоми, свій стиль.

Я закінчив факультет журналістики Московського державного університету в 1985 році. Саме тоді, коли почалася перебудова. Відкрилися вікна світу, відчувалося свіже повітря свободи. Було дуже цікаво їздити, знімати і спостерігати за суспільними процесами. Литва була першою республікою, яка у березні 1990 року відкололася від Радянського Союзу. Спочатку центральна влада це не сприймала серйозно, а потім їх вирішили полякати армією. Литовці були налаштовані рішуче і вийшли з національними прапорами проти танків. Правда була на їхньому боці.

Я тоді працював у газеті «Известия» в Москві. Це було дуже потужне видання ліберально-демократичного спрямування, з мільйонними тиражами, хорошим фінансовим ресурсом, мабуть, найкращим складом журналістів у СРСР. Редакція підтримувала перебудову, гласність і намагалася виступати на захист прав людини. На початку січня 1991 року керівництву газети стало відомо, що у Вільнюс перекидають Псковську повітряно-десантну дивізію. З огляду на досвід попередніх конфліктів, до цієї інформації поставилися серйозно. Я поїхав туди.

Коли я знімав путч у Вільнюсі, то були журналісти, які стали на бік радянських військ, а були ті, які фотографували з боку литовців. І ось ти підходиш до межі, коли ти повинен вибрати, з ким ти. В силу своїх уявлень про хороше і погане, правду і неправду, я залишився з литовцями.

А на чиєму боці ви були на серпневому путчі у Москві?

Він був дуже цікавим. Тоді Єльцин виступив проти «ГКЧП» («Государственный комитет чрезвычайного положения»). Частина журналістів «Известий» просто пішли з редакції, частина — відмовилися підписувати своїм ім’ям матеріали. Але редколегія вирішила стати на бік Єльцина, який представляв демократичні сили.

Багато фотографів, знімаючи у небезпечних точках, часто захищають себе камерою від реальності та на все дивляться через об’єктив. До чого це може призвести?

Це чисто психологічний фактор, коли камера стає умовною перепоною між тобою і тим, що ти знімаєш. І ти як би захищений своєю професією у такій ситуації, хоча це все міф. Так роблять тільки для того, щоб не боятися. Проте це може привести до того, що фотографа можуть вбити або покалічити. Краще завжди бути обережним.

На Lviv Media Forum приїжджав шведський фотожурналіст Пол Гансен і сказав, що часто фотографи їдуть знімати війну, тому що там будь-який кадр — екшн, можна поповнити своє портфоліо і стати знаменитими. Ви з цим згодні?

Я думаю, що фотограф їде на війну з двох причин. Перша — за адреналіном, друга — щоб розповісти правду. Допускаю, що про першу причину мало хто сам собі зізнається. Поповнити колекцію фотографій — це дитяче сприйняття. Я вважаю, щоб знімати на передовій, потрібна благородна мотивація. Якщо подивитися класиків, які знімали війну, наприклад, Джеймс Нахтвей, Роберт Капа, то стає зрозуміло, що вони їхали не поповнювати портфоліо, а розповідати, що відбувається. І такі люди, як правило, були на боці тих, на кого напали.

Принцип професії — ти повинен бути з тими, кого ображають, бути їхнім голосом. Про це Нахтвей говорить у фільмі «Військовий фотограф».

В одному з інтерв’ю ви говорили, що можна показувати війну без трупів, але це не покаже реальність. Фотографія — свідчення очевидців. Як знімати біль і смерть по-іншому?

У мене така остання зйомка була у березні 1992 року в Придністров’ї. Ми зайшли в Бендери із загоном гвардійців-придністровців. Після нічного бою на вулицях стояв запах крові. Це п’янить.

Кров, напевно, — як наркотик. І я тоді подумав, що якщо я занурюся в це, то можу не вилізти. І я вирішив більше не їздити у зону воєнних дій.

Перебування поруч з озброєними людьми — потужний викид адреналіну. Ти розумієш, що десь поруч є люди, які хочуть тебе вбити. З іншого боку, ти як фотограф приїхав у цікаве місце, де відбуваються важливі події. В людині багато тваринного, і якщо ти хоч один раз спробуєш без потреби спокусити долю, то потім можеш не зупинитися.

Розкажіть про ваш досвід важких і емоційних кадрів. Чи ставала перед вами етична дилема: натискати на кнопку чи ні?

Мене вчили знімати все. І я завжди так робив. З іншого боку, був такий випадок: у жовтні 1992 року під Києвом впав літак АН-124. На місці катастрофи мені показали обгорілого пілота, у якого шолом спаявся з обличчям. Цей знімок опублікували в газеті «Киевские ведомости». Пізніше я дізнався, що родичі пілота побачили це фото в газеті і були шоковані. На майбутнє я вирішив, що переживання рідних не варті жодного знімка.

Що стосується спілкування з героями фотографій. Як зробити так, щоб вони тобі довірилися, якщо немає часу їм довести свої благі наміри?

Найголовніше поважати людей, яких знімаєш, і дати зрозуміти їм, що вони вам цікаві. А решта — це питання вашого спілкування.

Ось, наприклад, я маю серію «Покинуті люди» про донбаських шахтарів. Це дуже закрита спільнота. У них є таке правило: хочеш потрапити в шахту — йди туди працювати.

Була ситуація в Горлівці, коли мені вдалося спуститися в забій, де шахтарі влаштували мені свою перевірку. Коли я з фотоапаратурою перелазив через зчеплення двох вагонів, пролунав крик: «Давай!». І звідкись зверху на мене посипалися, як здалося, тонни вугільного пилу. Мене засипало між двома вагонетками, ледве встиг заховати камеру під робу. Коли я звідти виліз, то побачив, що шахтарі з мене відверто сміються. Вони це зробили спеціально. Я спочатку цього не зрозумів. Моя перша реакція — почав сміятися разом з ними. Тоді бригадир сказав: «Пішли працювати».

Шахтарі, як по команді, припинили сміх. І знімав я на Донбасі з 1994 до 1999 року без проблем. Наче тоді, в Горлівці, на шахті №2 імені Леніна, на горизонті 1080 метрів, вони поставили мені на чоло невидиму печатку-дозвіл на зйомку.

Журі World Press Photo відзначили, що поширена помилка фотографів — робити знімки чорно-білими і з віньєткою. Таким чином, штучно додаючи їм драматизму. Коли чорно-білий знімок доречний, а коли ні?

Я починав з чорно-білої фотографії і дуже її люблю. Вона дозволяє чітко висловити свою думку.

Вона дуже лаконічна. Якщо в зображення вводиться колір, то з’являється абсолютно інша мова, якою треба вміти користуватися, тому що це дуже потужний вплив на людину. Журі World Press Photo — це професіонали, які відмінно читають зображення. І зайвий драматизм, який намагаються використовувати дилетанти, їх, звичайно, дратує.

В принципі, немає рецепту, і автор сам вирішує, якою мовою він розмовляє — кольоровою або чорно-білою.

Колір вводиться, коли ти не можеш висловити своїх думок в чорно-білому вирішенні знімка.

Наприклад, рік тому я фотографував велику тему в Маріуполі. Поруч з містом в Широкине йшов бій. Півмільйонний Маріуполь жив своїм життям під гуркіт канонади. І мені потрібно було розповісти про те, що там відбувається. Мені не вистачало мови чорно-білої фотографії, і я вирішив ввести колір. Але він був кричущим, неприродним. Як кричуще місто. Я це зробив свідомо. Думаю, це було доречно.

Фото обкладинки: Андрій Ковалевський

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.