Без приміщення редакції та багатих інвесторів, але з цінностями.

Város (читається «варош») угорською значить «місто». «Їду на варош», — кажуть закарпатці, коли вирушають до середмістя. Місто вже п’ять років є головним героєм усіх матеріалів закарпатського онлайн-видання Varosh. Подружжя Тужанських вимріяло й запустило видання про міське життя в найменш урбанізованому регіоні України, дві третини якого живе в селі. І читачі, й теми знайшлися.

Влітку 2012 року Росана та Дмитро Тужанські переїхали зі столиці до Закарпаття. В Києві Росана працювала у студії Савіка Шустера, а Дмитро в рекламній агенції Prodigi. Оселившись у Мукачеві, вони вирішили запустити перший повноцінний закарпатський сітіґайд. Видання, яке розповідатиме не про політику чи кримінал, а про дозвілля та повсякденне життя закарпатців, цікаві місця, одяг, їжу й каву.

«Ми мали сумніви, чи таке медіа комусь потрібне, але таки наважились і розробили дуже чітку технологію запуску у два етапи», — розповідає Дмитро Тужанський. У грудні 2012 року почали наповнювати сторінки Varosh у соціальних мережах. Це було те, що маркетологи називають тестуванням ринку. «Ми вже тоді розглядали сторінки у фейсбуку та вконтакті як окремі медійні майданчики,  для яких потрібно буде створювати чи адаптувати контент. Саме там публікували перші анонси, афіші та історії», — каже засновник видання. Таким чином команді проекту вдалося багато дізнатися про свою аудиторію: хто ці люди, що їх цікавить. Лише після цього, 14 лютого 2013 року, з’явився сайт Varosh.  

У день запуску на сайт зайшло близько тисячі унікальних відвідувачів, кожен із яких переглянув у середньому дев’ять сторінок. «Це космічна глибина перегляду. Такі показники ми тримали цілий місяць. Зараз показники гірші, бо ми рідше оновлюємо сайт, але люди далі нас читають», — розповідає Дмитро Тужанський.

Дмитро Тужанський. Фото з редакційного архіву Varosh

За задумом творців видання, його цільовою аудиторією мав бути креативний клас. Поза тим Дмитро з Росаною не хотіли, щоб сайт став «снобським чи андерграундним», натомість дбали про те, щоб аудиторія могла постійно рости.

«Наша аудиторія не хоче на вихідних дивитись телевізор, натомість подорожує Закарпаттям», — характеризує читачів сайту Дмитро. Передусім це люди, які цікавляться культурою. Вікових обмежень немає, проте останнім часом аудиторія почала старшати. «Varosh – рідне та домашнє медіа, бо воно про людей, яких можна зустріти будь-де у місті і випити з ними кави», — каже кореспондентка видання Лариса Липкань. Окрім закарпатців, природна аудиторія видання — туристи, яким потрібно зорієнтуватись у цікавинках, готелях та ресторанах регіону.

Редакція Varosh. Фото Ганни Аргірової

Коли видання стартувало, його часто називали «гламурним», адже тут чимало уваги приділяють візуальній складовій матеріалів. «Для нас це настільки важливо, що всі зйомки підлаштовуються під фотографа, а не героя чи журналіста», — говорить Росана Тужанська. За її словами, дорогі фотографи, чиї послуги редакція не змогла б оплатити, деколи погоджувались на менший гонорар, бо їм подобалась ідея матеріалу.

Серед трьох-чотирьох десятків онлайн-видань, що працюють для закарпатської аудиторії, конкурентів у Varosh, за словами його засновників, немає. Росана каже: сайт відрізняється від інших тим, що не публікує замовних матеріалів і не пише про політику. «Крім того, в регіоні мало медій, які б створювали контент, а не републікували. Ми ж не займаємось ні копіпейстом, ні рерайтом: усі матеріали авторські. Тому наші матеріали популярні серед читачів», — додає вона.

Тужанські вклали в проект три тисячі доларів. За два тижні після запуску сайту вдалося продати першу рекламу. Зараз реклама — головне джерело доходів сайту. «Ми одними з перших в Україні почали використовувати нативну рекламу як спосіб монетизації», — розповідає Дмитро —Проте рекламні матеріали повинні відповідати цінностям видання. Одного разу ми писали рекламний матеріал про заклад, який відкрився на ужгородській набережній. Узяли завдаток і навіть зняли фото. В процесі з’ясувалося, що вони відкрили терасу на незаконно захопленій пішохідній території. Для нас це була червона лінія, яку ми не могли перетнути: ми не пишемо позитивно про людей, які працюють проти міста. Ми повернули їм гроші».

Росана Тужанська. Фото з редакційного архіву Varosh

Навіть у рекламних матеріалах Varosh не вихваляє замовника, а розглядає його з точки зору клієнта, пояснює Дмитро Тужанський. Робити наголос на перевагах можна, писати те, чого насправді немає — ні: «Ми не напишемо, що в закладі зручно працювати, якщо там немає розеток чи вайфаю».

У перший рік Varosh працював у режимі новинного сайту, а з весни 2014-го перетворився на онлайн-журнал із кількома публікаціями на тиждень. «Ідея Varosh — це місто як спільнота. Ми пишемо про людей, які живуть навколо нас, і показуємо в матеріалах, що насправді вони незвичайні. Багато читачів долучаються до нашої роботи, допомагаючи контактами, ідеями й текстами», — розповідає Росана Тужанська.

На Закарпатті небагато міст, а Ужгород — найменший обласний центр України. Та попри обмежену географію формат сітіґайда не вичерпує себе. Лариса Липкань каже, що з кожним днем тем і місць, про які можна писати, стає все більше. «Ми навіть вирішили, що можемо вийти за межі Закарпаття. Наприклад, перші написали про групу The Erised. Інші ЗМІ підхопили цю тему за тиждень, і група стала відкриттям для всієї країни», — розповідає Дмитро Тужанський. Серед героїв розділу «Люди» також не лише закарпатські знаменитості.

Зараз у проекті працюють четверо: Дмитро, Росана, Лариса та фотограф Карл Смутко. «Раніше я думала, що знайти журналіста чи фотографа легко. В Ужгородському університеті є факультет журналістики, який щороку випускає тридцять нових журналістів. Але виявилося, що хорошого журналіста знайти важко», — каже Росана. Щоб журналіст міг влитися в команду Varosh, він має поділяти не лише естетичні смаки колег, а й уявленняя про мораль, етику й цінності, додає вона. Автори не отримують постійних зарплат, лише гонорари.

Varosh від початку був виданням без редакції. Тужанські живуть у Мукачеві, а інші журналісти в Ужгороді, якому сайт приділяє найбільше уваги. Тож на приміщенні вирішили заощадити. «Людина, якій не підходить такий режим, яка не може себе дисциплінувати й чекає на теми від головного редактора, навряд чи змогла би працювати з нами», — каже Дмитро.

Засновники зізнаються, що досі не повернули вкладених у видання грошей. «Може здаватися, що ми ненормальні, адже працюємо п’ять рокі у збиток, — говорить Росана. — Але насправді Varosh не є нашим основним проектом. Але є одним із небагатьох, що приносять задоволення. Ми розглядаємо його як наш вклад у Закарпаття. Нам кілька разів пропонували продати сайт, але ми до цього поки що не готові».

Зараз Varosh ще дужче сповільнився: його готують до перезапуску. «Хочемо переробити дизайн та адмінку. Це велика робота, але ми вже за неї взялися. Маємо нові ідеї, які хочемо реалізувати вже з новим дизайном», — каже Росана Тужанська. Після перезапуску планують урізноманітнити джерела фінансування — спробувати подаватись на ґранти. А ще думають про відкриття Varosh Café, прототипом якого є франківський Urban Space 100. «Тоді кожна кава й тістечко можуть бути інвестицією у видання про місто», — ділиться планами Дмитро. Якщо плани втіляться, Varosh стане таким, як його замислили Тужанські: центром тяжіння, що гуртує людей не лише в інтернеті, а й у реалі.

Головне зображення — картина художника Петра Шолтеса

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.