Без приміщення редакції та багатих інвесторів, але з цінностями.
Város (читається «варош») угорською значить «місто». «Їду на варош», — кажуть закарпатці, коли вирушають до середмістя. Місто вже п’ять років є головним героєм усіх матеріалів закарпатського онлайн-видання Varosh. Подружжя Тужанських вимріяло й запустило видання про міське життя в найменш урбанізованому регіоні України, дві третини якого живе в селі. І читачі, й теми знайшлися.
Влітку 2012 року Росана та Дмитро Тужанські переїхали зі столиці до Закарпаття. В Києві Росана працювала у студії Савіка Шустера, а Дмитро в рекламній агенції Prodigi. Оселившись у Мукачеві, вони вирішили запустити перший повноцінний закарпатський сітіґайд. Видання, яке розповідатиме не про політику чи кримінал, а про дозвілля та повсякденне життя закарпатців, цікаві місця, одяг, їжу й каву.
«Ми мали сумніви, чи таке медіа комусь потрібне, але таки наважились і розробили дуже чітку технологію запуску у два етапи», — розповідає Дмитро Тужанський. У грудні 2012 року почали наповнювати сторінки Varosh у соціальних мережах. Це було те, що маркетологи називають тестуванням ринку. «Ми вже тоді розглядали сторінки у фейсбуку та вконтакті як окремі медійні майданчики, для яких потрібно буде створювати чи адаптувати контент. Саме там публікували перші анонси, афіші та історії», — каже засновник видання. Таким чином команді проекту вдалося багато дізнатися про свою аудиторію: хто ці люди, що їх цікавить. Лише після цього, 14 лютого 2013 року, з’явився сайт Varosh.
У день запуску на сайт зайшло близько тисячі унікальних відвідувачів, кожен із яких переглянув у середньому дев’ять сторінок. «Це космічна глибина перегляду. Такі показники ми тримали цілий місяць. Зараз показники гірші, бо ми рідше оновлюємо сайт, але люди далі нас читають», — розповідає Дмитро Тужанський.
За задумом творців видання, його цільовою аудиторією мав бути креативний клас. Поза тим Дмитро з Росаною не хотіли, щоб сайт став «снобським чи андерграундним», натомість дбали про те, щоб аудиторія могла постійно рости.
«Наша аудиторія не хоче на вихідних дивитись телевізор, натомість подорожує Закарпаттям», — характеризує читачів сайту Дмитро. Передусім це люди, які цікавляться культурою. Вікових обмежень немає, проте останнім часом аудиторія почала старшати. «Varosh – рідне та домашнє медіа, бо воно про людей, яких можна зустріти будь-де у місті і випити з ними кави», — каже кореспондентка видання Лариса Липкань. Окрім закарпатців, природна аудиторія видання — туристи, яким потрібно зорієнтуватись у цікавинках, готелях та ресторанах регіону.
Коли видання стартувало, його часто називали «гламурним», адже тут чимало уваги приділяють візуальній складовій матеріалів. «Для нас це настільки важливо, що всі зйомки підлаштовуються під фотографа, а не героя чи журналіста», — говорить Росана Тужанська. За її словами, дорогі фотографи, чиї послуги редакція не змогла б оплатити, деколи погоджувались на менший гонорар, бо їм подобалась ідея матеріалу.
Серед трьох-чотирьох десятків онлайн-видань, що працюють для закарпатської аудиторії, конкурентів у Varosh, за словами його засновників, немає. Росана каже: сайт відрізняється від інших тим, що не публікує замовних матеріалів і не пише про політику. «Крім того, в регіоні мало медій, які б створювали контент, а не републікували. Ми ж не займаємось ні копіпейстом, ні рерайтом: усі матеріали авторські. Тому наші матеріали популярні серед читачів», — додає вона.
Тужанські вклали в проект три тисячі доларів. За два тижні після запуску сайту вдалося продати першу рекламу. Зараз реклама — головне джерело доходів сайту. «Ми одними з перших в Україні почали використовувати нативну рекламу як спосіб монетизації», — розповідає Дмитро —Проте рекламні матеріали повинні відповідати цінностям видання. Одного разу ми писали рекламний матеріал про заклад, який відкрився на ужгородській набережній. Узяли завдаток і навіть зняли фото. В процесі з’ясувалося, що вони відкрили терасу на незаконно захопленій пішохідній території. Для нас це була червона лінія, яку ми не могли перетнути: ми не пишемо позитивно про людей, які працюють проти міста. Ми повернули їм гроші».
Навіть у рекламних матеріалах Varosh не вихваляє замовника, а розглядає його з точки зору клієнта, пояснює Дмитро Тужанський. Робити наголос на перевагах можна, писати те, чого насправді немає — ні: «Ми не напишемо, що в закладі зручно працювати, якщо там немає розеток чи вайфаю».
У перший рік Varosh працював у режимі новинного сайту, а з весни 2014-го перетворився на онлайн-журнал із кількома публікаціями на тиждень. «Ідея Varosh — це місто як спільнота. Ми пишемо про людей, які живуть навколо нас, і показуємо в матеріалах, що насправді вони незвичайні. Багато читачів долучаються до нашої роботи, допомагаючи контактами, ідеями й текстами», — розповідає Росана Тужанська.
На Закарпатті небагато міст, а Ужгород — найменший обласний центр України. Та попри обмежену географію формат сітіґайда не вичерпує себе. Лариса Липкань каже, що з кожним днем тем і місць, про які можна писати, стає все більше. «Ми навіть вирішили, що можемо вийти за межі Закарпаття. Наприклад, перші написали про групу The Erised. Інші ЗМІ підхопили цю тему за тиждень, і група стала відкриттям для всієї країни», — розповідає Дмитро Тужанський. Серед героїв розділу «Люди» також не лише закарпатські знаменитості.
Зараз у проекті працюють четверо: Дмитро, Росана, Лариса та фотограф Карл Смутко. «Раніше я думала, що знайти журналіста чи фотографа легко. В Ужгородському університеті є факультет журналістики, який щороку випускає тридцять нових журналістів. Але виявилося, що хорошого журналіста знайти важко», — каже Росана. Щоб журналіст міг влитися в команду Varosh, він має поділяти не лише естетичні смаки колег, а й уявленняя про мораль, етику й цінності, додає вона. Автори не отримують постійних зарплат, лише гонорари.
Varosh від початку був виданням без редакції. Тужанські живуть у Мукачеві, а інші журналісти в Ужгороді, якому сайт приділяє найбільше уваги. Тож на приміщенні вирішили заощадити. «Людина, якій не підходить такий режим, яка не може себе дисциплінувати й чекає на теми від головного редактора, навряд чи змогла би працювати з нами», — каже Дмитро.
Засновники зізнаються, що досі не повернули вкладених у видання грошей. «Може здаватися, що ми ненормальні, адже працюємо п’ять рокі у збиток, — говорить Росана. — Але насправді Varosh не є нашим основним проектом. Але є одним із небагатьох, що приносять задоволення. Ми розглядаємо його як наш вклад у Закарпаття. Нам кілька разів пропонували продати сайт, але ми до цього поки що не готові».
Зараз Varosh ще дужче сповільнився: його готують до перезапуску. «Хочемо переробити дизайн та адмінку. Це велика робота, але ми вже за неї взялися. Маємо нові ідеї, які хочемо реалізувати вже з новим дизайном», — каже Росана Тужанська. Після перезапуску планують урізноманітнити джерела фінансування — спробувати подаватись на ґранти. А ще думають про відкриття Varosh Café, прототипом якого є франківський Urban Space 100. «Тоді кожна кава й тістечко можуть бути інвестицією у видання про місто», — ділиться планами Дмитро. Якщо плани втіляться, Varosh стане таким, як його замислили Тужанські: центром тяжіння, що гуртує людей не лише в інтернеті, а й у реалі.
Головне зображення — картина художника Петра Шолтеса