FavoriteLoading 

Під час Lviv Media Forum 2017 презентували український переклад книжки «Вбити дракона. Українські революції» польської репортерки Катажини Квятковської-Москалевич. Авторка описує події в Україні з 2005 року — від завершення Помаранчевої революції — до 2014-го, коли почалася війна на українському Сході. Видання здійснив Львівський медіафорум спільно зі Школою журналістики УКУ. Катажина Квятковська-Москалевич розповідає, як працювала над книжкою і що дізналася про українське суспільство.


Чому Україна?

 

Можу відповісти на це запитання метафорично: музика, яка тут звучить, мені близька й зрозуміла. До того ж є відчуття, що я розумію цих людей і те, що відбувається в їхній країні.

Я почала писати книжку десять років тому, ще навіть того не усвідомлюючи. Просто збирала історії, розмови й відчуття. Усвідомлення, що все почуте й побачене потрібно зібрати в книжку, з’явилося після зустрічі з Богданом Хмельницьким 2013 року. Він став першим героєм моїх репортажів. Тоді я збагнула, що його історія варта книги. Вона починається 2005 року, одразу після Помаранчевої революції. Богдана схопила міліція, його довго допитували у відділку. Потім юнак чотири роки боровся за свою свободу.

Я чекала саме такої історії, щоб могти показати державну систему через життя героя — її громадянина. То було інтуїтивне відчуття, що вся суть тодішніх подій — у таких «міліцейській» і судовій системах. Пізніше я заглибилася в тему, познайомившись із відомим адвокатом Олександром Плахотнюком, який від 2012 року працював на Юлію Тимошенко.

В Україні іноземним журналістам легше. Мені здається, коли хтось чує українську чи російську мову з акцентом, то одразу розкривається й говорить вільніше. Це яскраво ілюструє один випадок. 2010-го я зателефонувала прес-секретареві Леоніда Кучми, щоб домовитися про зустріч з екс-президентом. Переважно в таких випадках журналістам відмовляють, але вже через день ми зустрілися. Щоправда, сам Кучма не розповів нічого цікавого.

 

Історії, що не ввійшли в книжку

 

Щоб написати про людей, які втратили родичів на Майдані, я відвідала понад десять родин. Зрозуміло, не всі ці історії стали частиною книжки. Утім, це не означає, ніби якісь розповіді були нецікавими, і я пояснюю це своїм героям. Мені просто доводилось обирати, з урахуванням безлічі чинників. Зрештою, не зустрівши всіх цих людей, я не змогла би сформувати для себе загальну картину, тож не могла би й писати. Усі ці історії є в моєму комп’ютері й у голові — вони не загубляться. Частину я опублікувала як репортажі в польських виданнях.

Є ще одна історія, яка не ввійшла в книжку. То було 2012 року, коли Україна організовувала виставку скульптур Пінзеля в паризькому Луврі. Є одне невеличке селище неподалік Бучача, де перебувала одна з робіт Пінзеля, — скульптура Святого Онуфрія. Добра тема для репортажу: тамтешні жителі не хотіли віддавати її на виставку, бо не довіряли державі. Так і казали: «Ми свого Онуфрія вам не віддамо, бо ви його не повернете!»

Я кілька разів намагалася написати про це так, щоб передати дух селища та його жителів. Проте чомусь раз у раз не вдавалося. До слова, тоді я вперше поїхала писати репортаж разом зі своїм чоловіком. Зазвичай мені краще працювати наодинці — легше зосередитися.

 

Про Україну й Польщу

 

Коли я сіла працювати над матеріалом, з’явилося відчуття, що пишу не тільки про Україну, а й про Польщу. Тоді в моїй країні все ще нібито було добре: ми зуміли побудувати сильну демократичну державу, яка до того ж є частиною Європейського Союзу. Однак якоїсь миті всі побачили, як наша влада вподібнюється до дракона.

Тоді я відчувала, ніби в Польщі щось іде не так: наші поліціанти схожі на українських значно більше, ніж здається. Ми проґавили той момент, коли молодь почала казати, що їй потрібна не Європа, а націоналістична Польща. Тепер ми маємо поглянути на свою державу без рожевих окулярів і поміркувати, як виправити всі ці помилки.

Журналістика, репортаж зокрема, впливає на ситуацію в країні вже не так сильно, як раніше. Та й репортаж — річ доволі повільна. Можливо, він і здатен виправити якісь явні помилки чи впоратися з очевидною несправедливістю, але це радше виняток.

 

Не лише про революції

 

Опис революцій у книжці доволі короткий, адже це не головна тема. Як на мене, значно важливіше те, що відбувалося саме в міжреволюційний період.

Пишучи книжку, я запитувала себе: як цим людям живеться без держави? Тобто без принципів, які дають розуміння, що дозволено, а що ні. Як на мене, будування таких принципів — найважливіше, що може змінити суспільство й державу. Вони мають бути створеними для людей. Проте тут ми бачимо, як ці принципи догоджають владі. Тому люди намагаються чинити опір системі.

Я сподіваюся за десять років написати продовження «Вбити дракона» й розповісти, як в Україні будувалася нова держава.


ФОТО: Ірина Середа

V Lviv Media Forum відбувся за підтримки Національного Фонду на підтримку Демократії NED, Фонду Джермана Маршалла (США), Представництва ЄС в Україні, Посольства США в Україні. Генеральний партнер — інвестиційна компанія Dragon Capital.

Організатори: ГО «Львівський медіафорум», Школа журналістики УКУ. За сприяння Львівської міської ради.