IMG_7910 (1) FavoriteLoading 

Пол Гансен працює фотокореспондентом шведської газети «Dagens Nyheter». Володар низки премій, зокрема «World Press Photo» у 2012, 2013 і 2016 роках. Вісім разів його визнавали фотографом року у Швеції. Роботи Пола відомі своєю емпатією. Фотохудожник фіксував війну в Боснії та Іраці, в Афганістані і на Донбасі, робив портрети політикам і королям. Нещодавно Пол знову відвідав Україну під час Львівського медіафоруму, де ми з ним і поговорили — про майстерність фотографа, емоційне виснаження, вміння радіти і залишатись людиною, навіть за скляною ширмою об’єктива.


 

Пола я зустрічаю в одному з довгих коридорів Арени Львів. У нього сиве волосся і серйозний погляд. Утім коли я прошу його про розмову, Пол тепло усміхається. В Україні він не вперше. На Львівському медіафорумі розповідає про фотографію вже другий рік поспіль. Фотограф взагалі часто відвідує Україну — він знімав на Майдані, а тепер їздить на схід. У дорогу Пол вирушає по історії сильних людей у складних ситуаціях. 

Яка ваша фотографія є для вас найважливішою?
Таких є дві. Перша — знімок моєї доньки, де вона, зовсім маленька, лежить і позіхає.
Друг
а — професійна. Не можу сказати, що це моя найкраща, але улюблена.
Коли ви народились? В 1993-му? Ви народились посеред війни
у Боснії — вона тривала в 1992-1995 роках.
Багато людей з Югославії стали біженцями, як зараз у
ситуації з Сирією. Один хлопець приїхав звідти до Швеції у 1979 році, ще до війни. Біженцем він не був. Працював менеджером відділу зі збирання автівок на заводі. Він закохався у свою підлеглу, і згодом у них народилося троє дітей. Жінка схотіла побудувати будинок в Сараєво, тому що клімат там був значно кращий, ніж у Швеції. Так що вони жили на дві країни.

Коли почалися військові дії, жінка застрягла у будинку із двома молодшими дітьми. Вони не змогли виїхати, бо місто оточили військові. Її чоловік зі старшим сином залишилися в Швеції і намагались потрапити в Сараєво, але їм не вдалося. Одного дня, ніхто не знає чому, вона відчинила холодильник. Що стається, коли ви відчиняєте холодильник? Всередині вмикається світло, тож жінка підсвітила себе і стала мішенню. Її застрелив у голову снайпер. У цій зоні було дуже небезпечно. Їхній родині не пощастило побудувати будинок на лінії фронту.

За один тиждень у вересні 1992 року 5600 гранат потрапили у цю зону. 40% людей, які перебували там, загинули. Це набагато страшніше, ніж у Донецьку чи у Пісках.
Т
у жінку застрелили в голову, а молодший син і дочка сиділи в цей час у підвалі. Вони побігли нагору, коли почули постріли. Побачивши, що сталося, діти огорнули голову матері рушником. Дванадцятирічний син побіг по допомогу до дядька, брата їхнього батька, який жив у 50-80 метрах від них. Той взагалі не міг зрозуміти, як діти вижили, адже стріляли постійно. Він забрав дітей до себе.

Дядько з племінниками намагалися поховати жінку протягом трьох днів — перевезти з будинку до цвинтаря, який був у 6-7 кілометрах. Це, до речі, було не зовсім кладовище, а поле за стадіоном, з якого згодом виріс цей цвинтар. Їм так і не вдалося дістатися туди, тому що були дуже сильні обстріли. Довелося ховати матір на задньому подвірї.

Після великої кількості проблем дітей змогли нелегально вивезти з країни через гори. Це був дуже небезпечний шлях, де загинуло багато людей. Єдиний спосіб — вночі йди схилом гори. Обабіч цього шляху на невеликій відстані військові встановили кулемети, так, що розстріляти втікачів було нескладно. На щастя, той шлях діти подолали, і батько їх зміг забрати.

Утім старший син жадав помсти і хотів вступити до лав боснійської армії. Батько зміг зупиняти його протягом трьох місяців. Хлопець все одно пішов воювати. Його також вбили. У 1995 році в Боснії підписали угоду про припинення вогню — заморожений конфлікт, як зараз на Донбасі. Це передбачає мир, але люди продовжують гинути. Ми командою, разом з батьком тієї сімї поїхали до Боснії, щоб зробити продовження історії. Там були снайпери, тривали обстріли з мінометів, тож нам дозволили зайти до будинку лише у супроводі військових. Чоловік, син і дружина якого померли, був тоді з нами. Він купив квіти — штучні, з пластику. Хотів покласти їх на могилу дружини на задньому дворі, але та зона прострілювалася. Ми не змогли підійти, тому чоловікові довелося обійти дім, залізти у траншею, просто кинути квіти і повернутися назад. Про це і є моя улюблена фотографія. У ті дні в нас не було цифрових фотоапаратів, я знімав на плівку. Я не знав точно, чи мені вдався знімок, поки не приїхав додому. Таки вдався, і це було несамовито. Це як граната, але квіти. Квітуча ракета.

Screenshot_2016-06-03-22-45-36

 

Чи не важко вам емоційно після цих фотографій? Ви не відчуваєте себе виснаженим?

Ви бачите лише верхівку айсбергу. Це зайняло у нас два тижні: ми намагались отримати дозвіл, продумати поїздку, дістатися туди. Я знав чоловіка з цієї історії непогано, що робить процес ще складнішим.

Натомість після того, як ми зробили фотографію, виникли проблеми. Шляхом назад повернули не туди, і нас захопили в полон сербські військові — ті самі солдати, яка вбили його жінку. Я не припиняв думати: «Дідько! Як пояснити його дітям, що я звернув не туди і вони втратили ще й батька?». Я був дуже травмований цією ситуацією. Він також.

Нам дуже пощастило, я вважаю, тому що якраз за тиждень до того ЄС призначив спецпредставника щодо Югославії і Верховного представника щодо Боснії і Герцеговини, колишнього прем’єр-міністра Швеції Карла Більдта. Нам пощастило бути шведами, бо якщо би вбили мене чи його, ця історія набула великого розголосу.

Фотограф на війні повинен бути лише спостерігачем чи має допомагати і співпереживати?

Мене дуже дратує це питання, адже я чую його постійно. Уявімо собі, що повз вас проходить дівчина і раптово падає від пострілу. Ви продовжите робити замітки чи допоможете їй? Сподіваюсь, почнете допомагати. Яя так само. Чому я маю робити інакше? Тільки тому, що в мене камера? Це нісенітниця.

Ви маєте бути передусім людиною. Уявіть, що ми з вами сидимо в таборі для біженців чи будь-де. І ви розповідаєте жарт, але я не сміюсь. Потім щось сумне — я не реагую. Хто я тоді? Робот? Не хочу бути таким.

Іноді я проводжу роки з людьми, знімаючи їхню історію. Якщо вони не сприйматимуть мене як живу людину, це буде якась неповага один до одного.

Але має бути певна шкала, градація. Якщо хтось поранився або психічно травмувався, чи завжди я зможу допомогти? Іноді я бачу як люди отримують травми, і ми з іншими фотографами робимо знімки. Чи варто нам так чинити? Це дуже делікатне питання. Ви маєте приймати багато рішень на своєму шляху, зокрема й на професійному.

 

IMG_7904

 

Як ви обираєте теми? 

У нас є завдання, тому я обираю серед запропонованих. Коли я приземлився в Україні, мені надійшло смс із запитанням, чи можу я відзняти короля в понеділок. Я відповів, що так, зможу, але міг і відмовити. Загалом я можу просувати свої теми під час редакційної наради. От зараз я роблю одночасно чотири історії, наприклад. Одна з них — про Донбас.

Пам’ятаєте список журналістів, акредитованих на Донбасі? Я є в тому листі. Мені не страшно, але люди, з якими я працював, хвилюються. Ми, журналісти — мішень. Складна чи проста, але мішень. Проста, коли перебуваємо у зоні бойових дій і хочемо кудись проїхати, проте солдати відмовляють. Кажуть: «ні». Вони можуть сказати «ні» жорсткіше, і тоді ми — складна мішень. Нас можуть зупиняти на блокпостах, не давати акредитацію,викрадати або стріляти по нас.

Ми, журналісти, не є частиною збройного протистояння безпосередньо на місці подій. Проте ми частина інформаційної війни, зокрема з російськими експертами дезінформації. В цій ситуації ми не можемо відповідати брехнею на брехню, як і бути суб’єктивними. Якщо десять людей померлито десять, не сто. Маємо тримати цю журналістську лінію оборони. Може, й не хочемо, але мусимо. Проте я ніколи не брав до рук зброї. Я вважаю, що журналіст, який це робить, перестає бути журналістом.

Яка тема ваша улюблена?
Я народився у дуже бідній родині, то
му шукаю і розповідаю історії про слабкі і незахищені категорії населення. Я намагаюся подивитись на це під новим кутом. Хоча усі ці історії самі по собі дуже різні. І мені це до вподоби. Розповідаючи про біженців, іммігрантів, ми завжди описуємо іхні слабкі місця — труднощі із пошуком роботи, наприклад. Я ж намагаюсь показати добрі приклади — силу людей.

 

Що для вас важливіше — показати емоцію чи ситуацію загалом?

Знову ж таки, залежить від ситуації. Варто робити і те, й інше. Емоції треба давати в контексті, аби було зрозуміло, що відбувається. Це важливо, але складно. Ти маєш відчути момент, що хвилює, і показати його в комплексі. Я взагалі люблю складні зображення і вони надихають мене.

IMG_7959

 

Що вас взагалі надихає?
Мене надихає буквально все. Візуальна журналістика стосується не лише фотографії, а й всього того, що відбувається з нами. Коли хтось розповідає історію, у вас в голові з’являються зображення. Музика, текст мож
уть дати вам візуальне натхнення. Я зачаровуюсь музикою і літературою. Мені подобаються класичні митці, а також дуже специфічні шведські художники.

Щоб надихатись, треба дивитись на речі очима дитини. Це займає багато часу — бути натхненим — але ви маєте залишатись допитливим. Уявляйте, що вам три роки, і для вас все нове.
Я розкажу історію. Коли моя донька була маленькою, я водив ї
ї до садочка. Треба було йти близько кілометра. Це займало хвилин десять-п’ятнадцать. Проблема полягала у тому, що коли ми йшли, літаки з місцевого аеропорту пролітали над нашими головами. Тому кожні пять хвилин, коли літак знижувався, вона вигукувала: «О! Дивись,тату! Літак!». А я відповідав: «Так! І через кілька хвилин пролетить ще один. Годі вже!» Але це не спрацьовувало. Я ж не міг підганяти її, тому мені потрібно було уповільнитися до її темпу. І виявилося, що вона була права. Бо це був не той самий літак, а щоразу інший. Один мав жовті крила, інший був маленький і білий, і так далі. А я перестав це помічати.

 

Коли ви робите фотографію, як спілкуєтесь з людьми? Чи питаєте дозволу перед тим, як зробити знімок?

Якщо я роблю інтерв’ю, то люди і без того готові до фото. У документальній фотографії, або ж для сторітелінгу я намагаюсь провести з людиною якомога більше часу — піти кудись разом, подивитись на її побут. Це має бути історія конкретної людини, а не лише ваше сприйняття. Саме тому я працюю над історіями дуже довго.

Якщо це табір для біженців, то я зазвичай заходжу привітатися, познайомитись і розмовляю з ними, поки роблю фото. Але якщо мене просять не знімати — припиняю. Комунікація з тими, кого фотографуєш — це дуже важливо. Не лише з етичної точки зору — люди мають знати хто я, щоби розслабитися врешті-решт. Важливо спілкуватися ще й тому, що них можуть виникнути проблеми, якщо я викладу їх фото в інтернет не порадившись. 

Тобто ви не просите, наприклад, людину з табору біженців позувати для фото?

Це вже не журналістика. Так, ви отримаєте гарні фотографії. Утім це вже має називається «робити фото», а не «займатися журналістикою».

Коли я починав, 25 років тому, іноді я просив про це героїв. Згодом зрозумів, що коли людина дивиться в кадр, виходить щось хибне. Коли біженець в таборі щось робить, а я його починаю рухати для кращої картинки, кадр руйнується, стає постановочним. Я руйную атмосферу, а документальна цінність зникає. Проте це найменша проблема. Найбільша — у тому, що я не розумію насправді, навіщо рухаю вас, і який саме кадр мені потрібен. Практика показує, що люди зазвичай самі роблять щось цікаве, без втручання фотографа.

Колись я знімав історію про велику родину. У них було шестеро дітей, і я всюди ходив за ними. Національне телебачення Швеції також їх знімало, тому ми працювали паралельно. Я намагався приходити до них тоді, коли телебачення ще або вже немає, бо дві камери — це занадто. Проте тоді, коли ми з ними все ж перетинались, фотограф Національного телебачення просив членів родини повторювати ті чи інші рухи знову й знову. Він просто руйнував кадр, і я попросив його припинити. Наступного разу, сказав я, жінка, яку ми знімаємо, чекатиме на інструкції фотографа і поводитиметься неприродньо.

IMG_7971

 

А ви якимось чином намагаєтесь бути непомітним?

Я часто жартую про це: «Привіт, мені звати Пол. Я намагатимусь знімати про вас історію. Я буду ходити за вами наступні дві години, тому з цього моменту стаю непомітним, добре?». Насправді ж ви просто не можете бути непомітним. Проте з часом про вас забувають. Особливо, якщо ви знімаєте групу людей. Особливо, якщо є діти. Вам варто стати нудним, бо якщо ви забагато з ними взаємодіятимете, це заважатиме знімати. Це не так просто, як здається. Коли я довго працюю з людьми, ми можемо сидіти, балакати, пити разом каву. Доводиться попереджати, що на середині речення я можу дістати камеру і почати знімати. Згодом я починаю відчувати себе аж занадто комфортно. Якось навіть забув камеру в машині. Люди, про яких я розповідаю, стають моїми друзями. Ми довго підтримуємо контакт один з одним.

Яка у вас техніка?
Коли
їду знімати на війну, мені треба брати з собою додаткове обладнання — там немає технічної підтримки у разі чого. Я подорожую з чотирма камерами, а працюю зазвичай з двома. Якщо одна ламається, а ти у 50 милях від готелю, все одно маєш продовжувати працювати. Тож я маю з собою три камери Canon 5D MARK з різними об’єктивами, багато додаткових акумуляторів, два зарядних пристрої, два лептопи, два мобільні телефони. У мене майже всього по два, але камер чотири. Остання — маленька кишенькова камера, на випадок, якщо втрачу інше обладнання. Батарей, хоча вони і дуже довго тримають, я маю десять. Ще я завжди беру з собою диктофон, щоб записати, як хтось співає, наприклад, або щоб взяти інтерв’ю.

IMG_7999

 

Що ви думаєте про мобільну журналістику? Чи є в мобільної фотографії шанс порівняно із професійною?

Із приходом фотографії людям, які малювали портрети, сказали, що це вже в минулому. Коли прийшло телебачення, фотографам сказали: «Ви в минулому». А це були 50-ті роки минулого століття. Я вважаю, що всі ці речі можуть бути паралельними, просто змінюється інструмент передачі інформації. Із мобільною журналістикою, якщо ми говоримо про фото чи відео, зняте на айфон та сама ситуація.

Все, що я розповідаю про фотографію, можна застосовувати до текстів, аудіо- і відеоматеріалів. Це така ж робота, різниця лише в тому, яким чином ви збираєте інформацію.

Коли ви вмієте писати музику, то неважливо, які інструменти грають — у вас вийде, так чи інакше. Якщо не вмієте — мелодія не буде доброю за будь-яких умов.

У нашій редакції ми намагаємося робити таким чином: використовуємо мобільну журналістику, коли треба швидко щось зняти і запостити. Проте у нас є й великі документальні відео. Тому варто використовувати і те, й інше. Мобільна журналістика — чудова. Це промінь світла у темний день. Як в Сирії, пам’ятаєте? Якщо б люди не знімали на свої айфони, ми б не знали, що там взагалі коїться .

Ба більше, в айфонів зараз дійсно хороша камера. Якість зображення, зробленого на камеру телефона, набагато вища від знятих на камеру засновника фотожурналістики Роберта Копа в 1940-1950-х роках.

IMG_7984

 

Ви робите фото на айфон?

Так, у мене навіть є колонка про мого пса. Коли я вигулюю його, то роблю знімки.

Що ви радите молодим журналістам і фотографам?
Опану
вати всі можливі рівні і способи журналістики. Знімайте, пишіть, фотографуйте, робіть щось своє, можливо, навіть мультимедійне. Купіть ліцензію на Adobe Premiere Pro, робіть стріми. Йдіть в школу журналістики, врешті. Коли ви все це засвоїте, досягнете певного професійного рівня, грайте у все це із насолодою. Це як футбол — настане час гри, у яку ви давно хотіли грати.

Я, звичайно, штатний працівник, і я маю виконувати свою роботу. Утім, окрім цього, я намагаюся шукати історії. Гадаю, у цьому ключ до успіху. Знайдіть свою тему, те, що вам подобається, і робіть це. Тоді ви станете хорошим журналістом. Головне — це контент і його якість. За цим майбутнє. Загалом неважливо, як ви запакуєте історію. Головне, аби вона була доброю.

Фото: Роман Скрипник


*Матеріал підготовлено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що виконує міжнародна організація «Інтерньюз»