Навіть якщо її вживає хтось інший.

Пропонувати створити окремі трибуни для «темношкірих уболівальників»  на стадіоні, зменшити кількість «негативних ромів» на вокзалі і припинити терор від їхніх «дітей-жебраків», називати людей, які не їдять м’яса, не ходять до церкви чи не хочуть створювати сім’ю, хворими на голову — це прояви мови ворожнечі. З одного боку, така мова у журналістських матеріалах свідчить про те, що коїться у суспільстві. З іншого, формує погляди і ставлення людей, які читають, дивляться чи слухають ЗМІ. Радимо, як журналістам розпізнати мову ворожнечі і не поширювати її навіть ненароком.

Що таке мова ворожнечі

«Мова ворожнечі — це слова, фото чи зображення, які створюють або поглиблюють ворожнечу між групами в суспільстві чи окремими людьми. Така мова дискримінує і принижує», — каже медіаекспертка Інституту масової інформації та членкиня Комісії з журналістської ектики Ірина Земляна. Додає, що мова ворожнечі буває трьох типів: жорстка, середня і слабка. Жорстка — це коли прямо чи завуальовано закликають до насильства й дискримінації: когось убити, побити, вигнати геть із країни тощо. Середня — коли виправдовують насильство й дискримінацію, звинувачують певну групу в негативному впливі на суспільство й державу, зображують її криміналізованою чи неповноцінною. Слабка мова ворожнечі виникає, коли для певної групи створюють негативний імідж, протиставляють групи одна одній, згадують когось у принизливому та образливому контексті. Ірина каже, що всі ці типи однаково погані і радить користуватися також більш детальною класифікацією, яку розробили в інформаційно-аналітичному центрі «Сова». За цією класифікацією, мова ворожнечі — це:

  • Заклики до насильства.
  • Пряме підбурювання до дискримінації, у тому числі у вигляді загальних гасел. Наприклад: «Нам не надо втюхивать проклятый Донбасс в пакете с Минской капитуляцией. Донбас — это рак».
  • Завуальовані заклики до насильства та дискримінації: Наприклад: «Наше місто набагато краще, чим Львів. Ми є більш патріотичне, християнське місто. І ніколи не допустимо того, що відбувається у Львові, марші там, геїв чи ще когось. Тому ми повинні докласти зусиль, щоб показати наші християнські, українські цінності і Франківськ виграв протистояння зі Львовом».
  • Створення негативного образу етнічної, релігійної чи певної соціальної групи. Наприклад: «Поки що кількість біженців для області не критична. Щоправда, деякі люди, які допомагають біженцям, уже розповідають, що інколи трапляються інциденти. Замість подяки вони чують матірні грубі слова і нарікання на недостатній… сервіс».
  • Виправдання історичних випадків насильства і дискримінації.
  • Публікації та висловлювання, які піддають сумніву загальновизнані історичні факти насильства і дискримінації. Наприклад: «Все предъявляемые к российскому Крыму претензии, которые периодически появляются в недружественных СМИ и касаются нарушения права этнических украинцев и крымских татар на обучение на родном языке, не просто лишены каких-либо оснований, а являются политической спекуляцией, призванной в который раз «отравить» мировое общественное сознание «страшилкой» о массовых репрессиях гражданского населения и «жутких» нарушениях прав человека в Крыму».
  • Твердження про неповноцінність.
  • Твердження про те, що певна етнічна, релігійна чи інша соціальна група схильна до злочинів, моральних недоліків.
  • Звинувачення в негативному впливі тієї чи іншої етнічної, релігійної або певної соціальної групи на суспільство, державу.
  • Згадка певної групи або її представників у принизливому або образливому контексті.
  • Заклики не допустити, щоб представники певної етнічної, релігійної чи соціальної групи осіли на певній території.
  • Цитування ксенофобних висловлювань і текстів без коментаря. Наприклад: «Екс-мер Ужгорода назвав студентів-індусів “туберкульозною і сифілісною циганотою”».
  • Звинувачення групи в спробах захоплення влади або в територіальній експансії.
  • Заперечення громадянства (тобто згадка про громадян як про іноземців чи «не-громадян» через їх етнічну ідентифікацію). Наприклад: «Україна — це не США, тут є титульна нація, і президент повинен бути її представником. Буде неправильно, якщо єврей зараз буде президентом України. Люди до цього поки не готові».

Правозахисник Максим Буткевич каже, що мова ворожнечі часто є наслідком негативних стереотипів, упереджень, неповної або неперевіреної інформації. Коли до неї вдаються журналісти, це свідчить про недотримання професійних стандартів, вважає Максим.

Що за це буває

В українському законодавстві немає терміну «мова ворожнечі».  Його запозичили з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, але деталізації в міжнародному праві немає — хіба що в рекомендації Ради Європи, що не обов’язкова до врахування. Натомість у Кримінальному кодексі та законах, що стосуються медій, є поняття «розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі».

За розпалювання ворожнечі стаття 161 Кримінального кодексу передбачає покарання — п’ять років обмеження волі, а якщо є обтяжуючі обставини — вісім. Медіаюрист Максим Дворовий зазначає, що за цією нормою вироків фактично немає: «Переважно притягують до відповідальності в контексті війни на Донбасі: пости в соцмережах на підтримку так званих ДНР/ЛНР, заклики до російською армії щодо окупації України тощо. У таких випадках правоохоронні органи та суди послуговуються іншими нормами — тими, що забороняють заклики до повалення конституційного ладу та насильницької зміни меж території України».

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення перевіряє мовників на відповідність Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Якщо в ефірі є розпалювання ворожнечі, мовник сплачує штраф до 25% від ліцензійного збору. Розмір штрафу залежить від кількості й обсягів мовлення каналу.

Максим Дворовий розповідає, що за останні роки Нацрада оштрафувала кілька каналів, щоправда, зараз ці штрафи оскаржують у судах. Одна з найгучніших історій — штраф телеканалу «Інтер» за концерт до Дня Перемоги. Тоді ведучі сказали: «Мы не можем позволить, чтобы улицы наших городов называли именами фашистских преступников, а их портреты безнаказанно проносили в факельных шествиях по нашей столице». Це кваліфікували як розпалювання національної ворожнечі.

Наразі триває розгляд справи стосовно телеканалів NewsOne та 112 — рішення, чи є в ефірах розпалювання ворожнечі, винесуть на початку 2019 року.

Медіаюрист каже, що в Європі практика покарання за мову ворожнечі — звична справа: від попереджень до штрафів у десятки тисяч євро. У винесенні своїх вироків Україна може використовувати практику Європейського суду з прав людини.

Приклади і мови ворожнечі, за яку карають, і так званої межової мови — borderline speech, що не перетинає меж допустимого, є у справі Стомахіна проти Росії, вирок у якій ЄСПЛ виніс у 2018 році. Журналіст Борис Стомахін у власному бюлетені виступав проти агресії Росії в Чечні й підтримував «чеченських терористів». У Росії його засудили до п’яти років ув’язнення і на три роки заборонили займатися журналістикою, тож Стомахін звернувся до ЄСПЛ. Цитати з його текстів європейські судді розділили на три типи: ті, що звеличують тероризм, ті, що критикують дії Росії й чиновників, ті, що ображають православних християн і етнічних росіян. Перша та третя категорії — порушення, а друга — критика дій влади — ні. У результаті частково ЄСПЛ погодився з рішенням суддів з Росії, адже воно було ухвалено для захисту інших громадян, але у той же час наголосили на важливості свободи слова й непропорційності покарання.

Що можуть зробити журналісти, щоб не поширювати мову ворожнечі

Експертка з ненасильницької комунікації Юлія Галаган радить журналістам спробувати себе в ролі фасилітаторів, тобто організовувати розмову на складну тему так, щоб усі сторони були залучені й почувалися комфортно. Для цього треба пам’ятати про чотири рамки ненасильницького спілкування: вияв довіри, прояв емпатії, дружнє ставлення та свобода в діалозі. Якщо коротко й простими словами, то не повинно бути тиску, примусу до розмови або ворожості. Про цей принцип можна прочитати більше в книгах Керрі Паттерсона.

Також дієвий прийом кінокамери: треба абстрагуватися від теми й подумати про кожну людину або спільноту, яку можуть зачепити сказані чи написані слова. Знати про всі ці групи неможливо, тому під час розмови журналістам треба спиратися тільки на факти й уникати оцінкових суджень.

Якщо журналіст спілкується з людиною, яка використовує мову ворожнечі, хороша ідея — ставити побільше запитань, вважає журналістка Маргарита Тулуп. Наприклад, коли спікер починає говорити про «циган-крадіїв», треба запитати, чи знає він хоча б одного рома особисто, а якщо так, то чи вважає, що досвід однієї людини можна поширювати на всю групу. Звісно, це спрацює тільки тоді, коли людина здатна думати критично. Інакше почнеться перехід на особистості й розмову краще взагалі припинити.

Зі своїми емоціями щодо певної теми журналіст має впоратися до початку роботи (не вдається — написати колонку або не братися за тему взагалі). Щоб дати раду емоціям, треба глибоко копати і довго працювати. Маргарита Тулуп вважає, що мову ворожнечі використовують люди, які не до кінця розібралися в темі й самі для себе відповіли не на всі запитання. Впоратися з упередженнями можна, якщо поставити собі критичні запитання: «Чому я так вважаю? З якими ситуаціями це пов’язано? Чи маю я приклади, що не підтверджують моє упередження чи стереотип?».

Прибрати з тексту мову ворожнечі журналістові може допомогти редактор. Для цього перед початком роботи над матеріалом із редактором треба спілкуватися. Так є шанс, що він вчасно почує, до кого і чому журналіст упереджений, і проведе терапевтичну бесіду. А коли матеріал готовий, подивиться на нього свіжим поглядом, і не тільки доставить відсутні коми й викине зайві, а ще й повикидає стереотипні фрази, узагальнення, сексизм тощо.

Часом до мови ворожнечі вдаються спікери, герої чи коментатори. Їхні слова можна критикувати — самим чи за допомогою експертів, а також збалансовувати словами інших людей. Так аудиторія побачить, що позиції бувають різні. Важливо подати полярні думки в одному шматку тексту, так збільшується шанс, що читачі точно дізнаються про всі.

Координаторка журналістської мережі Центру інформації про права людини Ірина Виртосу каже, що перед ефіром чи записом програми спікерів треба перевірити на схильність до мови ворожнечі. Це можна зробити завдяки соцмережам, вважає Ірина: «За коментарями і публікаціями помітно, які в кого погляди. Зазвичай на ефіри потрапляють невипадкові люди, тож треба перевіряти й порівнювати з офіційними заявами — офіційно можна говорити про рівність, а в фейсбуці писати сексистські жарти».

Якщо ж під час ефіру прозвучала мова ворожнечі, Ірина радить ведучим зупинити промовця й прокоментувати ситуацію: «Звісно, для цього треба самим розуміти тему. Іноді слабка мова ворожнечі — випадковість і вияв стереотипів. У такому випадку спікер і сам може вибачитися. Інша справа — заклики до жорстокості. Однак у будь-якому разі журналіст має пояснювати, що відбувається і чому щось є неприйнятним».

Ірина Земляна радить не толерувати мову ворожнечі у будь-яких виявах: «невинний жарт» чи «смішна картинка» так само має бути об’єктом критики, як і більш серйозні тексти чи заклики. Наприклад, жарти «Ліги сміху» про кенійців з натяком на канібалізм.

Не варто вказувати на характеристики чи ознаки людей, якщо вони не стосуються теми. «За заголовком на кшталт “Син-інвалід зарізав свого батька” може стояти новина, де інвалідність не має жодного значення, адже вбили чоловіка через інші причини. Та акцентуючи на інвалідності редакція так чи інакше стигматизує людей, що мають інвалідність», — каже Ірина Виртосу. За її словами, в Україні стається приблизно 2500 вбивств на рік, але не всі вони потрапляють на перші шпальти. «Якщо це трапилося після бійки за участю, наприклад, вірменина й азербайджанця, про це можуть написати — але як часто наголошують на тому, що побилися українець з українцем? Ці етнічні уточнення – безглузді. Людина, що скоїла злочин — злочинець, а не представник якогось народу».

Інколи про чутливі теми пишуть умисно, — читачі охочіше на таке клікають, а глядачі дивляться. Але писати про те, що не має суспільної значущості, навіть якщо це принесе виданню трафік (який сам по собі, до речі, не головне) — значить хибно розуміти професійні стандарти.

Говорячи на чутливі теми, варто уникати образливих коментарів, порівнянь чи закликів до насильства, а до обговорення залучати експертів. Вони допоможуть розібратися в ситуації і поставити критичні запитання.

Також варто пам’ятати, що позірна толерантність автоматично не викорінює мову ворожнечі. Ірина Виртосу пояснює: «Коли в Лощинівці були ромські погроми, журналісти користувалися словом “роми”, але писали про ситуацію в негативних тонах, кажучи, що ромів треба виселити чи створити для них зелений коридор. Це теж — мова ворожнечі».

Головне зображення Jonatan Pie

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.