Переклад статті Американського інституту преси  про те, як медіа почати практикувати відповідальну журналістику.


 Ще у 2015-му році — задовго до помилкових звинувачень у масовому обмані виборців, скандалів навколо PizzaGate та перед тим, як фейкові новини збили з ніг Facebook, — Американський інститут преси запитав близько 10 тисяч респондентів: “Що, на вашу думку, є найбільшою загрозою для журналістики?”. 

Найпопулярніша відповідь була такою: неправдива інформація в інтернеті.

Опитували не випадкових людей. Усі вони — випускники американських шкіл журналістики та комунікацій. Вони обирали один з 9 варіантів відповідей, серед яких були такі серйозні тези, як “провальна бізнес-модель” та “монополія власників”.

Утім ті варіанти не тривожили респондентів так, як той факт, що кількість дезінформації зростає. Подекуди вона затьмарює професійний та добре викладений контент. Людей хвилювало, які наслідки матиме для журналістики швидке зростання дезінформації, та наскільки освіченими є користувачі інтернету.

Журналістика передбачала нинішню ситуацію. Але чи вжила вона заходів?

Журналісти деяких ньюзрумів під час президентських перегонів збільшили кількість політичного фактчекінгу, що можна порівняти з дмуханням на полум’я. Вибори-2016 пройшли з такою кількістю фактчекінгів, як ніякі інші в історії. Масштабні, неупинні, мало не героїчні фактчекінги. Олімпіада фактчекінгу.

Та навіть якщо за ці зусилля хтось отримає Пулітцерівську премію, в цілому журналістика не виграла у грі.

Потоки неправдивої інформації прорвали дамби. Сайти фейкових новин старіють за лічені хвилини після появи — їм на заміну постійно з’являються нові. Обраний президент США твітить дезінформацію, а тоді обзиває журналістів нечесними. Вам пощастило, якщо ви знайшли статтю про події після виборів, де нема рюмсань через “еру постфактів”. Неправдива інформація породила плутанину і навіть небезпеку.

Через кілька тижнів після виборів я почула від групи наукових журналістів-фрілансерів, що вони хочуть допомогти навчити дітей виявляти неправдиву інформацію. Я також отримала запрошення від представників з Вашингтону, які хочуть почати проект по боротьбі з фейками. Навіть фейсбук оголосив про певні (потенційно корисні) кроки у цій сфері.

Що ж до самої медіаіндустрії, то колумністи й позаштатні автори з усієї країни, звичайно, публікували есе про політиків постправди і трагічно непроінформовану публіку. Вони читали лекції про те, як виявляти фейкові новини. Вони поперемінно звинувачували то журналістів і їхніх керівників, то вчителів, то тинейджерів з Македонії, а то й усе суспільство. Було й трохи “ми ж вас попереджали!” — ці дописи стосувалися недосконалості поширення контенту у соцмережах загалом.

А от ньюзруми не подають і звуку: мовчать про істотні, інноваційні та навіть елементарні першочергові дії для захисту справжньої новинної індустрії від фейкової. (До речі, відповідь “ми продовжимо говорити правду” — це робота, а не інноваційний план дій).

То що відбувається?

Звісно,  шок після виборів спричинив певну інертність ньюзрумів, на додачу, багато хто думає, що розв’язувати проблему — не його робота. Але є й інші причини мовчанки.

  1. Медіаіндустрія як окрема галузь не має механізмів для широкомасштабної й успішної відповіді. Як би мав виглядати процес брейнштормінгу ідей у відповідь на будь-яку проблему у галузі журналістики? Навіть якщо такий процес існує — як перейти до наступного кроку: впровадження, промоції та реклами цих ідей? Історично склалося, що журналістика поверхнево ставиться до стратегічної промоції своєї роботи.
  2. Критичне перевантаження у ньюзрумах: подекуди журналісти виконують роботу за двох чи й більше людей. Як може працівник намагатися вирішити глобальні проблеми медіаіндустрії, якщо є проблеми в роботі щоденній, та ще й постійно загрожує звільнення чи скорочення?

І все ж. Як недавно сказала Крістіан Аманпур “Погані речі справді стаються, якщо добрі люди нічого не роблять”.

Що можуть зробити журналісти та керівники ньюзрумів, щоб здолати дезінформацію? Хоча за минулі два роки я була аж надто занурена у світ фактчекінгу та питань відповідальності у журналістиці, дати універсальної відповіді все ж не можу. Кожна спільнота та новинна організація, кожна тема є унікальними в ставленні до дезінформації. Кожен ньюзрум повинен визачити можливий план дій і погодитись на експерименти, які можуть спрацювати для їхніх конкретних аудиторій.

Нижче є кілька нових ідей, щоб направити мозковий штурм. Але спершу наголошу: регіональні ЗМІ не повинні перекладати цю роботу на Великі Медіа.

Ньюзруми, в яких журналісти постійно бояться, що їх звільнять, відчувають спокусу заховатися у нірку. Не робіть цього. Будьте агресивними. Будьте сміливими. Робіть те, чого раніше не робили. Вийдіть за рамки мислення “але ж ми це завжди робили”. Цілком можливо, що докладені зусилля позитивно вплинуть на фінансові показники вашої організації.

Ось кілька ідей на замітку:

  • Які теми й погляди бентежать вашу спільноту? З’ясуйте це з допомогою мерії, опитувань, фокус-груп чи навіть заглянувши у власні секції коментарів. Потім перевірте, чи ці дані відповідають історіям, які ви висвітлюєте. Перелаштуйте свої шпальти відповідно до запитів.
  • Запросіть читачів/глядачів творчо допомогти вам, поки ви робите розслідування чи пишете матеріал про вражаючу історію. Підгляньте нові ідеї для вашої новинної організації у, наприклад, подкасту Serial чи в тому, як New York Times висвітлював фатальну пожежу в Окленді.
  • Не припиняйте фактчекінгу, який почали під час виборів-2016. До наступних виборів – 4 роки. Міцно підсадіть свою аудиторію на фактчекінг; докладіть зусиль і зробіть це істотною й вартою довіри справою журналістики. До 2020-го фактчекінг повинен стати нормою, а не передвиборчим наскоком, що нагадує другосортний фільм “Атака відповідальної журналістики”.
  • Більше навчань, більше знань. Хотілося б побачити, що університети створюють курси чи навчальні плани для журналістів під назвою, скажімо, дезінформатика. Вона б досліджувала поширення й вплив в інтернеті фейкових новин та дезінформації. Базові курси дезінформатики можна викладати й у початковій та середній школах (і оскільки ми про це заговорили — навчімо дітей правильно користуватися пошуком у Google).
  • Припиніть ходити на так звані “Pinterest-зустрічі”! Недавно я бачила твіт від репортерки, яка сказала, що перегляд Pinterest допоміг їй пережити нудну урядову зустріч. А навіщо витрачати час на настільки недоцільні зустрічі, що перегляд інструкції з нарізання тостів — корисніший? Щоб знайти час на нові проекти, подумайте, що б ви могли перестати робити на роботі.
  • Разом із місцевим прес-клубом чи великою спілкою медіафахівців обговоріть можливість найняти маркетологів, здатних створити кампанію по просуванню відповідальної журналістики.
  • Подивіться на те, що робить First Draft Coalition для боротьби з фейковими новинами та для навчання аудиторії. Подумайте, як і вашій новинній організації стати частиною руху.
  • Не робіть помилок, яких можна уникнути. Попередня перевірка текстів, як ось цей, зараз затребувана як ніколи. Власне, це базова функція журналістики.

Співробітниця CNN Салена Зіто в програмі Reliable Sources сказала, що в передвиборчому випаді проти журналістики є позитивна сторона. Постійна критика преси “змушує людей звернути на нас увагу”. “Вища платформа”, як висловилася Зіто, робить медіа помітними.

Тож сьогоднішня ситуація може стати унікальною нагодою продемострувати, на що здатна справжня журналістика. А вона здатна, наприклад, врятувати демократію та реально вплинути на дезінформовані голови. Люди звернули увагу. Не проґавмо моменту.


Переклад: Ольга Липинська

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.