16426437_1285564321508665_2039581641_n FavoriteLoading 

Співзасновник «Радіо Сковорода» Володимир Бєглов про свою книжку Faithbook і про журналістику, яка змінюється і щось змінює.


Днями у «Видавництві Старого Лева» вийшла дебютна поетична збірка Володимира Бєглова Faithbook. Її автор відомий як громадський активіст, ведучий (до 2013 року) «Львівської хвилі», співзасновник онлайн-журналу The Ukrainians та онлайн-радіостанції Radio Skovoroda. Свою збірку він називає «першим проектом Володимира Бєглова про Володимира Бєглова». «Це 55 віршів – як на мене, найкращі з тих, які я коли-небудь писав. У книжці є провокація, пропозиція подискутувати, мені хочеться змотивувати людей говорити на певні теми по-іншому»,– розповідає журналіст.

 Ми живемо в часи, коли, умовно кажучи, кожен є засобом масової інформації, коли щодня є потреба «знову ставати собою», перемагати. Тож нам потрібно мати, на що опертися, і мати певність, що тобі є куди повертатися. Раніше з цим було простіше. Зараз, коли технології дозволяють нам значно розширити власний світогляд, а відтак – і розуміння своєї ідентичності, пропозицій щодо того, «ким бути», є дуже багато; так само багато й аргументів на користь того чи іншого способу бути. Ти можеш бути агностиком, атеїстом, буддистом, кришнаїтом, християнином… Людина губиться в цьому, й рано чи пізно починає шукати ґрунт, на якому можна стояти, і тил, який робить тебе впевненішим в собі. Я пишу не про релігійні інституції, не про ритуальність, а про віру як повернення блудного сина до батька, який любить. Мені здається, що ми втратили традиційні шляхи цього повернення, але ще не знайшли нові. Сподіваюся, що ця книжка спровокує читача подумати про це.

Мені подобаються різні поети. Іздрик, який пише по віршу на день. Такий для мене моторошний Жадан, який просто пробирає до самої середини, і ти почуваєшся винним після кожного прочитання його віршів – бо він ставить тебе, твоє нутро перед дзеркалом і змушує бачити всі огріхи, грішки і гріхи. Мені здається, що поезія, як і будь-яке мистецтво, хороша, якщо в окремому тексті, окремій історії може подати щось загальне. Через одну історію торкнутись мільйонів сердець. Важливо не те, як ви говорите, а те, про що ви говорите, які ви теми обираєте. Поезія відрізняється від графоманства тим, що вона про красу, а не про «красивості». Графомани пишуть красивостями: дуже багато складносурядного, а суті в цьому нема. Сподіваюсь, я не графоман.

 Досвід поетичного переосмислення світу допомагає мені в журналістиці. Поезія допомагає говорити. Я дуже традиційний у своїх поетичних смаках. Мені подобаються Ліна Костенко, Мар’яна Савка, Мірек Бондар, Катя Міхаліцина, той самий Іздрик… Це люди, які пишуть звичайною мовою.  Напевно, це й допомагає в журналістиці, тому що ти мусиш написати так, аби читач зрозумів одразу, а не тримав під рукою тлумачний словник, умовно кажучи. Я можу з міністром економічного розвитку говорити мовою економіки, і нас розумітиме вісім експертів – або ж говорити мовою слухача, і тоді це буде ефективніше.

Не вірю в об’єктивну журналістику. Перестав у неї вірити після розчарування в таких медіа, наприклад, як радіо «Эхо Москвы», яке саме об’єктивністю намагається прикрити всі голі місця російської (і не тільки) реальності. Їхня об’єктивність перетворюється на «заговорювання» теми, на «гасіння пожежі», а не на боротьбу з джерелом займання. Краще бути суб’єктивним, але чесним. Я вірю в журналістику особистостей і журналістику впливу.

Коли я прийшов у журналістику, мені було важливо мати прямий доступ до людей, що формували Україну. Після десяти років у професії журналістика для мене – це можливість впливати на думки і ситуацію. На ефір на «Радіо Сковорода» я часто запрошую людей, які не помічені, але, на мою думку, мають бути помічені. Ми, приміром, вплинули на те, що в одному з найбільших спортивних клубів міста з’явилися турнікети і душові для людей на візку. Це наша перемога – те, для чого є журналістика. Чинити прямий вплив, змінювати, провокувати, мати результат.

На журналістиці не розбагатієш, це правда. Можна, звичайно, займатися джинсою чи форматом Савіка Шустера – драматургічною журналістикою. Але, якщо бути чесним – ні. Журналістові завжди потрібна паралельна професія або професії, щоб мати чим заплатити за журналістику.

Чому ми такі лайкозалежні? З одного боку, нам подобається подобатися, і кожен лайк – це крапелька до чаші егоцентризму й егоїзму. З іншого боку, лайки нас легітимізують, так би мовити, легітимізують: це певний спосіб унаочнити себе у просторі, самовиразитися, відбутися. Багато сучасних філософів пояснюють нашу активність в соціальних мережах тим, що в світі, який так швидко змінюється, нам хочеться хоча б якоїсь стабільності, якогось чіткого розуміння свого місця серед інших людей. Саме звідси лайки, шери і всі ті інші інстаграми… Наприклад, Зиґмунт Бауман не радив називати соціальні мережі віртуальними. Це не віртуальна реальність, а реальна – ми використовуємо їх щодня. Спілкуємося, просуваємо свої думки, і провокують нас теж через соцмережі, , і сварять між собою, і об’єднують. Якби не вони, Революції гідності не було б.

Під час Майдану я працював на «Радіо Вести». Воно мало запускатись за два тижні після початку протестів. У якийсь момент нам сказали: «На Майдане вы не граждане, на Майдане вы журналисты». Для мене це стало сигналом піти з цієї редакції. Адже я не схильний розрізняти журналіста й громадянина: журналіст мусить бути громадянином і мати свою громадянську позицію.

Я вважаю Майдан точкою неповернення. Дороги назад немає. І хоча вперед можна було б іти швидше, ніж це відбувається зараз, я радше оптимістичний, ніж песимістичний. Українська журналістика кардинально змінилася, попри те, що цього не помічає більшість українців і українок. Дуже змінився Перший національний – процес його перетворення на суспільне мовлення стартував. Хоч як ми ставимось до того, що відбувається на hromadske.ua зараз, але воно з’явилося. З’явилися «Аристократи», The Ukrainians, Urban Space Radio, «Радіо Сковорода», «Платформа». Унаочнились молоді люди, які хочуть працювати в іншій журналістиці. Сумно, що багато традиційних ЗМІ ще не змінились; дуже їм цього бажаю.

Сьогодні в Україні найчастіше преса не може вижити без інвестора чи інших шляхів додаткових грошових надходжень. Нема рекламного ринку. Те, що «Радіо Сковорода» починає виходити у плюси – приємна несподіванка, але це зовсім не притаманно більшості українських ЗМІ. Журналістам потрібно зрозуміти, що можна важко працювати на свого власника за невелику зарплатню (при цьому ламати себе на користь приватних інтересів іншої людини), а можна теж за не такі великі гроші працювати на свого читача, слухача чи глядача. Потрібно сміливіше мріяти і втілювати мрії в життя. Можна створити свою бізнес-модель, яка працюватиме. Виживуть ті, хто зможе не лише добре подати матеріал, але й добре його оформити. Мені шкода молодих людей, які працюють у ЗМІ старого зразка: вони мають такий талант від Бога, такий інструментарій, але не використовують його.

 Журналістська освіта не потрібна взагалі. Треба було закрити всі ці факультети журналістики ще двадцять п’ять років тому. Це симулякр журналістської освіти. Магістерських програм цілком достатньо. Я вважаю, що журналістикою мають займатися фахівці у своїх сферах, а магістерська програма – це те, що дає їм інструмент, вчить тактики журналістської роботи. П’ять років для цього не потрібно, навіть двох забагато – вистачить року.

The Ukrainians створювалися, щоб показати: українець і українка можуть бути успішними і лишатися при цьому чесними, відповідальними тощо. «Радіо Сковорода» створювалось, щоб показати, що можна говорити в ефірі про книжки, читати поезію, ставити альтернативну музику, і від цього рейтинги не впадуть. Ба, більше, в ефірі можна говорити англійською, і слухач не втече. Треба давати людям те, через що вони колись тебе «зацінили», лишилося з тобою; й не втомлюватись робити це. І не забувати, що ти несеш відповідальність за цих людей, бо вони вірять тобі.

Мій досвід – це насамперед радіо, хоча я працював у різних ЗМІ. Це найзручніше медіа. Його не треба дивитись або читати, достатньо лише слухати. Воно вимагає від тебе менше зусиль, не вимагає гриму чи студії. «Радіо Сковорода» взагалі мобільне, може прийти до гостя.

Я вже півроку фрилансер: і досі якось моторошно працювати «без офісу», але роботи вистачає, звикаю до нового формату. Фриланс дозволяє розбудовувати бренд себе, як би егоїстично це не звучало. Тоді і твої роботодавці знатимуть, з ким працюють, та й ти сам розумітимеш краще, куди рухатися. Однак тут є й інший бік медалі. Проблема молодих журналістів часто полягає в тому, що вони не вміють працювати в команді. Це довго було й моєю проблемою. З іншого боку, часто молоді журналісти себе обезіменюють на користь бренду, на який працюють. Навіть якщо ви працюєте на когось, завжди пам’ятайте: цьому бренду буде краще, якщо розвиватиметься і він, і ви.

Зараз я маю дві мрії. Перша – спробувати щось зрежисувати. Друга – написати велику прозову книжку. Я б хотів щось художнє. Але на це потрібно багато грошей і часу. Сподіваюся, вдасться їх знайти. Вірю в це.


ФОТО: Ірина Середа