FavoriteLoading 

Як знімати людей для мультимедійних історій: три кейси від пулітцерівського лауреата Денніса Чемберліна.


 

У травні на Львівському медіафорумі американський фотограф і викладач університету Айови Денніс Чемберлін розказав про фотографію як інструмент розповіді. Тепер  Денніс у Львові надовго: він став гостьовим викладачем Школи журналістики Українського католицького університету й помагає молодим українським журналістам опанувати сучасні інструменти мультимедійного сторітелінґу. Лауреат Пулітцерівської премії, який працював із New York Times, Washington Post, National Geographic, Time та Newsweek, виступив із лекцією перед учасниками Школи мультимедійного інтерв’ю (відео). Йшлося про те, як олюднити героя за допомогою фотографії.


Зжитися з героями

Одного разу я працював із командою рятувальників, які допомагали людям, травмованим у важкодоступних місцях. Колишні військові пілоти й медсестри, що пройшли війну у В’єтнамі, побачили там багато лиха й набули досвіду, що дозволяє працювати в жорстких польових умовах. Ми мали зробити про них матеріал із нагоди двадцятип’ятиріччя їхньої служби. Нам сказали, що будуть промови і великі торт. Я відповів: гаразд, але в чому суть фото, які просто стоять і говорять? Адже воно не розповість історію про те, що ці люди роблять. І ми вирішили робити замість новини фоторепортаж про цю службу.

Рятувальники працювали парами – пілот і медсестра. Коли я провів із ними два тижні – адже, щоб зробити таку історію, тобі треба добре придивитися до героїв, – одна з пар почувалась у моїй присутності досить комфортно. Решта все ще реагували на мою присутність: щоразу, коли я брав камеру до рук, або дивились в об’єктив, або відвертались. Тому я перестав із ними працювати. З тією ж парою ми іноді балакали, а коли справа доходила до їхньої чи моєї роботи, вони переставали мене помічати – були природними.

flight-nurse-contact-001

Так тривало три з половиною місяці; більшість часу було неймовірно нудно. Одного дня вдавалося зробити з сотню фото, наступного – лише п’ять, і то не найоригінальніших. Я постійно дивився на них і намагався знайти щось нове, а якщо не міг, то просто дивився. Утім, на виході з сотень кадрів виходило кілька якісних, які й були результатом моєї праці.

Їхня історія, а не твоя

Моя студентка робила проект про ставлення до зброї в Америці: історію про людей, що мають зброю вдома. Почала з групи студентів, які займаються стрільбою як видом спорту. Американці по-різному ставляться до цього питання, й моя студентка не виняток: вона вважала, що тримати пістолет удома – це неправильно. 

Я сказав їй: «Чекай! Ти тут не для того, щоб засуджувати чи виправдовувати когось. Твоє завдання – прийти і послухати цих людей, спробувати почути і зрозуміти, чому американці так роблять. Якщо ти прийдеш до героїв із упередженням, вони це відчують і не відкриються тобі. Це їхня історія, а не твоя».

Ми їздили Айовою й питали людей, чому вони тримають удома зброю. Моя студентка з’ясувала, що люди охоче говорять із нею: розповідали свої історії, особисті причини – від спортивного інтересу до міркувань безпеки. Деякі намагались подарувати їй зброю чи пропонували постріляти. А вона ж то думала, що ніхто навіть не схоче з нею говорити!

Її матеріал про  родину, що тримає в себе чотири сотні одиниць зброї, був опублікований якраз після чергового інциденту зі стріляниною. Вона почувалась винною перед героями, адже в коментарях було багато негативу на їхню адресу. Але герої поставились до цього з розумінням і переконували її, що це не їхня проблема.

Терпіння і наполегливість

12% американців не впевнені, що матимуть що їсти завтра. Ми зі студентами прийшли знімати акцію протесту проти ініціативи влади зменшити видатки на допомогу малозабезпеченим. Звичайно, можна було сфотографувати протестувальників із плакатами й піти, але це не було б історією.

Тож натомість ми вирішили запитати в учасників акції, що привело їх сюди, за що вони стоять. Люди, що опинились у злиднях, не люблять розповідати про своє скрутне становище. Більшість зі студентів, які намагались розговорити людей у місцях, де роздають безкоштовну їжу, повернулись із порожніми руками. Я порадив їм піти в ці самі місця волонтерами, допомагати якийсь час на кухні і налагоджувати комунікацію, а потім уже знімати героїв. Можливо, розмова з героєм трапиться не в перший день роботи.

Одного разу мені потрібно було за три години зробити фото тридцяти шести випадкових людей. Коли перші двоє мені відмовили, я був у розпачі – мене наче паралізувало. Потім я наважився спробувати ще раз, мені почали казати «так», а згодом один із перших хлопців, які мені відмовили, перепросив за це і погодився на зйомку. Все закінчилось добре – я встиг.

Коли робите фото людей, попросіть їхні контакти. Адже щоразу, фотографуючи їх, ви щось у них забираєте. Надішліть їм щось у відповідь – це неважко. Те саме стосується текстів.