FavoriteLoading 

Автор і ведучий «Історичної правди» на телеканалі ZIK Вахтанг Кіпіані розповідає, як інсценування, свідки й комікси допомагають показати події минулого.


Чи реально, маючи невелику команду і скромний бюджет, щотижня робити півторагодинне телешоу про історію, та ще й щоразу дивуючи аудиторію вибором теми? Реально – доведено «Історичною правдою», авторським проектом Вахтанга Кіпіані на телеканалі ZIK. Серед тем останніх випусків – п’ятисота річниця Реформації, гуцульський театр, плагіат у радянській промисловості тощо. Виступаючи перед учасниками ІІ Відеоакадемії документального серіалу у Школі журналістики Українського католицького університету, Вахтанг Кіпіані розповів про те, як журналістові створити телекартинку з того, чого він не має.


Журналістам, які працюють із історичним матеріалом, часто доводиться показувати те, чого вони не мають. По-перше, через відсутність можливостей – ви не маєте коштів, аби сісти в літак і полетіти кудись знімати. По-друге, навіть якщо відео чи документ лежить у якомусь архіві, ви не можете туди потрапити. По-третє, того, що вам потрібно показати, може й не існувати. Наприклад, сотні подій української історії не існують на відео. Тому для журналіста, сценариста, редактора і продюсера це завжди виклик.

Уявіть: 1964 рік, вересень. Іще ніхто не знає, що за місяць Хрущова усунуть від влади. Збираються молоді дисиденти. Ми знаємо дисидентів старими, проте в той момент, коли вони увійшли в історію, вони були молодими людьми. Тому виникла ідея показати їх у фільмі саме в цьому віці.

Молода людина влаштовує захід, який є прямою сатирою на тогочасного голову центрального комітету Компартії України. Це відбувається в доволі широкому колі людей, яких, до того ж, об’єднують іще дві вагомі постаті, які святкують свій День Народження: Алла Горська та Іван Світличний. Вони народились із різницею в один день, тому їхні друзі вирішили відзначити їхнє тридцятип’ятиріччя разом. В’ячеслав Чорновіл надає цьому дійству політичного забарвлення – обвішується значками, пародіюючи Хрущова. Незважаючи на «відлигу», за це можна було сісти у в’язницю. Зрештою, всі учасники цього вечора були вбиті або ув’язнені.

Я мав кілька фотографій і свідчень людей, присутніх на тому вечорі. Тож із допомогою колег із телеканалу та молодих акторів ми взялися відтворити ті події. Хлопець, який грав Євгена Світличного, не міг запам’ятати текст. У той час на з’їздах партій навіть вітальні слова читали з папірця, тому ми дозволили цьому хлопцеві підглядати.

У цьому циклі є ще й історія молодих людей, які з нагоди знаменних дат піднімали синьо-жовтий прапор. Є така відома Чортківська група, яка пізніше була заарештована. Ми знайшли матеріали про них в архіві СБУ, змогли проілюструвати все, що вони говорили і робили, крім однієї сцени – як вони ходили до лісу вчитися стріляти. Довелося інсценувати цей похід. За сценарієм двоє влучають, а один хибить. Оскільки це були молоді повстанці за духом і способом мислення, товариш підбадьорює: «Уяви, що перед тобою москаль». Юнак іще раз стріляє й цього разу влучає. Це, звісно, дуже цікаво та емоційно, але не історично – лише близьке відтворення можливих розмов і сцен.

У Чорновола було дуже цікаве, насичене життя, й мені хотілося розповісти його історію, з одного боку, документально, з іншого – емоційно. Було важливо знайти людину, спроможну розповісти її у правильній інтонації. Ми обрали Тараса Чорновола. У фільмі ми використовували прямі цитати з документів, знайдених в архівах СБУ, або дуже близькі до тексту.

В дисидентському житті Чорновола важливу роль відіграв його виступ на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків».

Свого часу для проекту «Великі українці» я робив фільм про Степана Бандеру. Залишилися свідчення й фото; було й кілька секунд кіноплівки, де провідник ОУН був уже у зрілому віці. Режисер фільму Ярослав Геляс замовив знайомому художникові картинки – комікс. Це один із виходів: якщо ви не маєте фото і відео, можете це намалювати. Для нас було важливо спонукати саме молодь голосувати за Бандеру. Молодим людям ідея коміксу сподобалась.

Нещодавно ми зробили фільм про Мартіна Лютера, в якому також використали картинки. В Німеччині я купив кілька книг про Лютера з ілюстраціями, і ми оживили їх для фільму. Звісно, виникають певні сумніви щодо авторського права, але нам це дуже допомогло.

Телебачення – це індустрія, де все робиться сьогодні на завтра. Фільм, який вийшов кілька тижнів тому, я б зараз зробив дещо по-іншому. Варто робити свою роботу якнайкраще, але бути готовим, що ваша робота буде зневажена. Бувало, що ми не враховували особистих нюансів героя. Наприклад, про Гната Хоткевича –  що він кульгав. Ця помилка не надто впливає на сприйняття героя, але такі дрібниці важливі.

 

Вільгельма Габсбурга, який в Україні став Василем Вишиваним, грав актор із щетиною. Проте сам Вишиваний завжди був акуратно поголений і носив невеличкі вуса.

До інсценування ми часто залучаємо співробітників телеканалу – наприклад, Бандеру грав один із наших режисерів. Він прогулювався зі своєю дружиною Мюнхеном і Парижем, які ми знімали у Львові. В нас є оператор, дуже схожий на Миколу Міхновського. Той курив люльку, але ніхто з наших знайомих справжньої люльки не мав. Тому наш оператор затягувався з електронної сигарети, брав люльку і, коли треба було, випускав дим.

Живих героїв для програм, на жаль, меншає. Чотири роки тому, коли ми почали знімати «Історичну правду» у Львові, ми могли запросити багатьох ветеранів ОУН і УПА. Тепер їх майже не залишилося. На наших очах відійшли тисячі оповідачів, чиїх історій ми так і не вислухали.

Якось я довідався, що Світлана Горлова, яка працювала на центральному радіо Радянського Союзу, ще жива. Її голос пам’ятає кожен, хто жив за тих часів. Ми записали її та тогочасного диктора «Радіо Свобода». Наше завдання – зафіксувати цих людей, поки ми ще можемо. Потрібно поспішати й робити те, що ми можемо зробити, а майбутнє визначить, добре наше кіно чи погане.


Фото Діани Горбань