В Україні налагодженням комунікації між правозахисниками, громадськими активістами і ЗМІ зокрема займається Центр інформації про права людини. Організація здійснює моніторинг, готує матеріали про ситуацію із дотриманням прав людини.

Про те, як не множити стереотипи, правильно використовувати термінологію і на що звертати увагу у спілкуванні з особами з інвалідністю, розповідає журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу.

Чому ми пишемо про інвалідність неправильно?  

Це насамперед пов’язано із моделями суспільного сприйняття інвалідності. Одна з них, чи не найпоширеніша в Україні, благодійна: усі люди з інвалідністю потребують опіки, неспроможні до самостійного життя і їм треба допомогти. Відповідно до цієї моделі журналісти пишуть дуже жалісні матеріали. Інший тип – героїзація: історії про те, як людина без ніг водить машину, а без рук – малює. У такому випадку ми бачимо не людину як особистість, а сприймаємо її крізь інвалідність. Героїзація небезпечна тим, що від усіх людей з інвалідністю можуть чекати досягнення певного часом нереалістичного для них рівня. Також героїчне досягнення може сприйматися таким, що компенсує інвалідність. У тому, що особа з інвалідністю вступила в університет немає нічого унікального, бо таким чином реалізується право на освіту. А от якщо нечуюча людина вивчає іноземні мови, то це варте уваги, бо потребує зусиль.
Ще один поширений стереотип — зображати людину з інвалідністю як «на виставці»: наприклад, дівчинка із порушенням зору завдяки друзям видала збірку поезій. Інвалідність не повинна ставати інформаційним приводом. Запитуйте себе, чи людина справді зробила щось вартісне, чи ви про неї говорите лише тому, що вона має інвалідність. Також працівники медіа зловживають медичною моделлю: у журналістських матеріалах людина з інвалідністю часом сприймається як пацієнт, але є такі діагнози, які неможливо вилікувати.

До якої моделі сприйняття інвалідності прагнути?

Журналістам варто прагнути до соціальної моделі, при якій людина з інвалідністю є повноцінним учасником суспільства. Тут ми говоримо не про людину як особливого члена суспільства, а про бар’єрність самого суспільства. Якщо всі наші зусилля будуть спрямовані на прибирання перешкод, починаючи з фізичних, якщо рекламу і новини титруватимуть, якщо не буде дискримінаційних норм щодо людей з інвалідністю, то ця модель почне діяти.

Яким чином включати осіб з інвалідністю у медіапростір?

Сприйняття суспільства людей з інвалідністю формується залежно від частоти та форми їх представлення в ЗМІ. Попри те, що є програми, присвячені тематиці інвалідності, люди з інвалідністю рідко з’являються у загальнотематичних програмах. Ще рідше вони виступають експертами у питаннях, які не пов’язані з інвалідністю. Не обов’язково ставити людину в центр екрану – просто важливо розуміти, що суспільство різноманітне. Міжнародні медіа не зосереджуються на людині, вони включають її у суспільні процеси: під час опитування на вулиці на задньому тлі можна побачити людей в інвалідному візку. На суспільному шведському телеканалі є програма, де люди з розумовими порушеннями ведуть передачу загального характеру, до того ж програма виходить в прайм-тайм. Я запитувала у продюсера, як він зважився на ведучих з видимою інвалідністю. Він відповів, що йому байдуже, як на це відреагують інші. Він вчив ведучих сприймати себе, а героїв переконував приходити в студію.

У Швеції мені також показували цікаву газету, яка написана спрощеною мовою («Easy-to-Read»). Нею користуються у тому числі мігранти, бо це допомагає вивчати мову. У редакції працюють журналісти і працівники з розумовими порушеннями. Важливо, що цей проект фінансує держава. Соціальна політика там створена не за принципом «подачок» у вигляді мізерної пенсії, а забезпечує умови для реалізації кожної людини.

Яку відповідальність ми несемо за непрофесійне висвітлення теми інвалідності?

Це посилює стереотипи. Відповідальність журналістів – говорити про створення справедливих умов, доступність, застосування принципів універсального дизайну, вирішення проблем не конкретної людини, а суспільства. Легко видушити сльозу, але чи це змінить щось системно? Ми можемо одноразово допомогти людині фінансово, але це навряд чи змінить проблему системно.

Чи можна говорити «інвалід» або «неповносправний»? Як називати коректно?

Коли пишете, то опирайтеся на Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю. Термінологія – це принципова річ. Слово «неповносправні» — це опис, а не група людей. Доречно говорити не «інвалід», а «особа (людина) з інвалідністю», «пасажирка», «мама» – у людини ще є соціальні ролі. Уникайте таких фраз, як «хворіє на…», «жертва (чогось)». Інша справа, що термін «інвалід» прижився у нас на законодавчому рівні. Згідно з рекомендаціями ООН комітету захисту прав людей з інвалідністю, це має змінитися. У журналістській роботі ми можемо бути гнучкими і використовувати правильну термінологію. А взагалі краще запитати у самої людини: «Як вам хочеться, щоб я вас представляв?»

tablica1-04

Людина «на інвалідному візку» чи «в колясці»? Заходить чи заїжджає у приміщення?

Більшість людей з інвалідністю використовують звичні слова для опису щоденного життя. Користувачі візків «ходять на прогулянки». Люди з погіршеним зором можуть бути раді або не раді «вас бачити». А щодо того, на чому вони пересуваються, одностайної відповіді немає. На думку представника Національної Асамблеї інвалідів Володимира Азіна, маємо говорити «коляска», бо так записано технічно. Деякі люди, які користуються інвалідним візком, кажуть, що візочок – це у супермаркеті. Термінологія залишається не питанням зображення інвалідності, а питанням мовної дискусії. Думаю, на тлі більш масштабних порушень це – дрібниця. Як синонім можна використати «інвалідне крісло».

Така сама суперечка виникла і під час роботи над посібником «Нічого для нас без нас», виданим Британською Радою. Ми запропонували термін «нечуюча людина», бо глухий — це некоректно, але перекладачі жестової мови сказали, що це ніякий не «нечуючий», це — «глухий». І знову ж таки впираємося у мовний дискурс. Так само у Західній Україні часто кажуть «неповносправні» — на польський лад, де людей з інвалідністю називають «osoby z niepełnosprawnością».

Як спілкуватися з особами, які мають інвалідність?

Звертайтеся до них так само, як і до всіх інших членів суспільства. Якщо ви говорите з допомогою перекладача або помічника, говоріть саме до людини з інвалідністю. Спілкуйтеся звичайним тоном. Дозвольте людям з інвалідністю говорити самим за себе: так ви покажете аудиторії, що вони не немічні, а достатньо обізнані і кваліфіковані. Будьте терпеливими: не закінчуйте речення за співрозмовника. Говоріть з людиною так, щоби ваші очі були на одному рівні. Опікуни і члени сім’ї мають бути також гідно представлені: вони не герої, але їх роль не варто применшувати.

Як показувати людину з інвалідністю?

Загалом конкретних стандартів не існує. Зображення просто не має бути образливим і не має приховувати обличчя людини. Не фіксуйте увагу на видимих характеристиках: травмах, ранах, неконтрольованих рухах. Особливо потрібно про це пам’ятати під час спілкування з неповнолітніми. Особу з інвалідністю варто показувати у взаємодії з іншими, а не на самоті. Не варто згадувати деталі погіршеного стану людини, або робити висновок, що це спричиняє певні страждання. І варто пам’ятати, що деякі види інвалідності – невидимі.

До кого можна звертатися по поради?

Раджу інформаційний відділ Національної Асамблеї інвалідів України – вони можуть допомогти з героями публікацій і уточнити термінологію. Часто журналісти просять поради у мене — представниці Центру інформації про права людини. Якщо матеріали стосуються людей із порушенням зору, то раджу «Генерацію успішної дії». Також звертайтеся у Коаліцію з протидії дискримінації.

Зображення: neinvalid.ru

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.