Ганна Полак — польська режисерка і продюсерка. Її документальна стрічка про життя на сміттєзвалищі «Людина живе для кращого» здобула низку нагород на кінофестивалях у Мюнхені, Варшаві, Мадриді та Амстердамі. А перший фільм «Діти з Ленінградського» — про безпритульних — був номінантом на премії Еммі та Оскар.
«Something Better To Come» — це робота чотирнадцятьох років життя. Життя авторки і героїв. Кіно зняте у місці, де неможливо перебувати — не те, що фільмувати. Це закриті території, де працюють вантажівки, викидають сміття і токсичні речовини. Тут фігурують мафійні структури, не раді таким гостям, як Ганна.
Про те, як зробити фільм вартий нагород, документалістка розповіла під час майстер-класу у Школі журналістики УКУ.
Перед тим, як почати знімати
Спершу я взагалі не думала робити фільм. Ми з друзями в Москві намагались допомагати людям: проводили акції для людей похилого віку, сиріт, людей з інвалідністю. А потім в якийсь момент зустріли безпритульних дітей на вокзалі. І мене це шокувало. Я бачила різні способи використання дітей мафією, випадки сексуальної експлуатації. Зрозуміла тоді, що не можу жити, як раніше — ні спати, ні їсти, що мені треба щось для них зробити.
Та у той час, у 1995 році, за російським законодавством дитина могла жити на вулиці, і міліція не мала права таких забирати. Отже, доки дитина не скоїла ніякого злочину, то поневірялася в холоді і голоді.
Тоді ще не було ніяких доброчинних програм. Аж у 2003 році Путін заговорив про дитячу безпритульність. Тож ми забирали сиріт із вулиць, возили в лікарню. Якийсь час вони жили у нас вдома. Потім ми влаштовували дітей в дитбудинки.
Діти з Ленінградського вокзалу розповіли мені про людей, які живуть на сміттєзвалищі. Ба більше, допомогли мені дістатися туди і потрапити на саму територію.
Окрім вибраної теми, треба знайти ідею майбутнього фільму. Зрозуміти, про що кіно буде насправді.
Наприклад, у 2012 році мені запропонували взяти участь в одному проекті — «Чому бідність». Для цього я мала зняти короткометражний фільм на 3-5 хвилин. Кілька разів я відправляла організаторам сценарій, а вони відкидали.
Лише тоді, коли я придумала подати історію як кілька мрій людей зі сміттєзвалища, сценарій затвердили. Монтаж забрав у мене півтора дні. Коли ти вже розумієш, про що хочеш сказати, все вдається.
Для фільму «Людина живе для кращого» мені було дуже важко знайти ідею — що із цього величезного матеріалу має ввійти до фільму, а що треба залишити поза ним.
Будьте продюсером своєї стрічки
Фільм — це командна робота. А команда — наче човен. Коли ти піднімаєш вітрило і вже збираєшся плисти, треба розуміти, з ким працюєш. Тоді виникає багато питань: як укласти матеріал, що вибрати, хто чим займатиметься. Крім того, я дуже специфічна людина, не хочу працювати під керівництвом, а прагну робити своє кіно.
Нещодавно на фестивалі я почула від лауреата премії за продюсерську роботу, що цю професію можна вже віднести до Червоної Книги. Справжніх продюсерів мало. Та я думаю, що нова модель продакшну має право на існування. Бо ти як творець, як художник, хочеш відчувати себе і власний твір у безпеці. Проект — ваша дитина. Ніхто так не піклуватиметься про неї, як ви самі.
Я монтувала п’ять років. З них два місяці майже цілодобово перекладала текст англійською мовою. Не можу сказати, що задоволена фільмом на 100%. Так, коли ти сам, бракує фінансів, однак коли у тебе є продюсери, то встановлюються дедлайни. А з такою кількістю матеріалів важко вкластися в терміни. Я могла би ще попрацювати над монтажем, але довелось у певний момент здатись.
Йдіть до кінця
Зараз ми сприймаємо як належне комп’ютери, камери, те, що можемо знімати відео на смартфон. А коли я починала, апаратура була дорогою, жорсткі диски мали недостатньо пам’яті. Я могла завантажити на комп’ютер лише уривки, а це жахливо для монтажу. Тому постійно вела боротьбу з апаратурою, яку можна було самій собі купити. Бо я говорю про проект, який ніяке телебачення не хотіло фінансувати. Хто ж дасть гроші, якщо невідомо, коли вийде фільм? Утім я не здавалася. Ми створили групу: я збирала матеріал, Анджей його монтував, Реймер займався пост-продакшном і технічною складовою.
У травні 2003 року на фестивалі документального кіно в Кракові якийсь чоловік сів за моїм столом і розповів про свій фільм, казав, що йому потрібна допомога. Я не знала, з ким маю справу, просто допомогла на його прохання — знайшла якусь інформацію. Коли він йшов, то лишив свою візитку. Виявилось, це Альберт Майзелс — легенда європейського документального кіно. Він запросив мене на проект у Кракові, а потім в США.
Так я потрапила у творче середовище, де могла дивитись, як знімають кіно класики, розмовляти з потрібними людьми. Тобто коли ти щось робиш, наскільки можеш, доля все-таки сприяє.
Того ж 2003 року я зробила перший монтаж фільму «Діти з Ленінградського» (вокзалу — ред.) і поїхала до Альберта у Нью-Йорк шукати когось, хто зацікавився б цим фільмом. Чесно кажучи, у мене не було грошей, мама купила мені квиток до США. Я навіть не їздила в метро, а ходила пішки. Одного дня прийшла додому, зняла взуття і побачила якісь чорні плями на стопах. А на шкарпетках і взутті — дірки. Проте впертість і наполегливість рано чи пізно винагороджує вас.
В Америці я зустріла чоловіка, який займається рекламою. Я його просто замучила, постійно нагадуючи про себе, і врешті він сказав: «А чому ти взагалі зі мною говориш? Тобі треба когось, хто займається документальним кіно. Ось контакти». Ним виявився топ-продюсер АВС, який скерував мене до потрібної людини з американського каналу HBO. І через два тижні я почала з ними співпрацювати.
Треба уміти бути з героєм
В останній період зйомок я рідше бувала в Росії, тож при нагоді постійно фільмувала головну героїню Юлю. Одного дня помітила, що це вбиває наші з нею стосунки. Для Юлі це стало роботою. І тоді я зрозуміла, що треба відставити камеру і провести з нею час: поїсти, полежати на тому самому ліжку і подивитись телевізор, поговорити. Ця частина людських стосунків руйнується, якщо ти постійно працюєш, хвилюєшся, щоб все зафіксувати.
Не втрачати зв’язку
У 2006-2007-му я думала, що вже закінчуватиму фільм, однак усе було проти мене. Нічого не вдавалося, я наче билась головою об стіну. Монтажер зник разом із комп’ютером і матеріалами. Коли повернули, його треба було ремонтувати. Я не розуміла, що діється, бо вже навіть були гроші. Раптом мій друг сказав: «Тобі не треба закінчувати фільм», і мене осяяло. Я відклала роботу на потім. Ще їздила, потрохи знімала, але нав’язливої думки його завершити позбулась.
А в 2010 році на одному з фестивалів зустріла давнього друга, який мені розповів про свій проект і заплакав. Я йому — про свій. І заплакала теж. Подумала: «Це знак повернутися до фільму». І поїхала в Росію. Навіть не думала, що в Юлі буде мобільний телефон, який вона колись там дістала, але подзвонила їй. Та відповіла і сказала, що у неї є квартира. Окей, я приїжджаю.
Наступні п’ять років я вже намагалась монтувати. Паралельно, якщо в Юлі щось ставалось в житті, я їздила до неї знімати. Вона пообіцяла, якщо носитиме дитину, то зателефонує мені. Але не зробила цього. Через деякий час я подзвонила, а вона:
— Ой мені не до того, я вагітна.
— Добре, я приїжджаю.
— Так, приїжджай, але без камери.
Звісно, я приїхала з камерою. Ми трохи поспілкувались і познімали.
Монтаж — мистецтво вибору
Отже, у нас було десять років зйомок і терабайти матеріалу. Спершу протягом кількох місяців я оцифровувала відео з касет. У першому варіанті це був фільм виключно про Юлю, але я зрозуміла, що це усе не те. І тоді почала монтувати епізоди зі всіма героями, а їх було багато. Важко, бо персонажі разом із житлом рухаються в просторі, дівчата змінюють колір волосся і зачіски.
Коли ми працювали над фільмом «Діти з Ленінградського», у мого колеги Петра були відбитки клавіатури на обличчі, бо від виснаження ми просто засинали над комп’ютером. Утім ми знайшли ключ. І створили фільм. показавши звалище через Юлю, а Юлю — через звалище.
Майстерність знімати
Знімати на сміттєзвалищі було нелегко. Одягалась я скромно, щоб не помічали, що я не звідти: якась сіра куртка, шапка, наплічник, у якому лише камера — без штативів. Про ніяку знімальну групу, хоча б звукооператора, не могло бути й мови. Потрапити туди можна було, обережно минаючи огорожу, через болота. Крім того, жителі звалища часто переміщались разом із житлом по території, адже поступово пересувалося сміття, а люди мігрують разом із ним. Часто було просто важко їх знайти.
Цей фільм — багато людей, історій, питань. Це наче купа пазлів, розкиданих по усій кімнаті, без прототипу зображення, які тобі самому треба скласти у певну картину. Та раптом витягаєш якийсь пазл, бо він не вкладається в історію — і ти повинен усе міняти. Так у мене вийшов фільм не про сміттєзвалище, не про біду і сльози, а про дорослішання і можливість самотужки творити свою долю.
Фото: Олеся Біда