Ганна Полак — польська режисерка і продюсерка. Її документальна стрічка про життя на сміттєзвалищі «Людина живе для кращого» здобула низку нагород на кінофестивалях у Мюнхені, Варшаві, Мадриді та Амстердамі. А перший фільм «Діти з Ленінградського» —  про безпритульних — був номінантом на премії Еммі та Оскар. 

«Something Better To Come»  це робота чотирнадцятьох років життя. Життя авторки і героїв. Кіно зняте у місці, де неможливо перебувати  не те, що фільмувати. Це закриті території, де працюють вантажівки, викидають сміття і токсичні речовини. Тут фігурують мафійні структури, не раді таким гостям, як Ганна.
Про те, як зробити фільм вартий нагород, документалістка розповіла під час майстер-класу у Школі журналістики УКУ.


Перед тим, як почати знімати

Спершу я взагалі не думала робити фільм. Ми з друзями в Москві намагались допомагати людям: проводили акції для людей похилого віку, сиріт, людей з інвалідністю. А потім в якийсь момент зустріли безпритульних дітей на вокзалі. І мене це шокувало. Я бачила різні способи використання дітей мафією, випадки сексуальної експлуатації. Зрозуміла тоді, що не можу жити, як раніше  ні спати, ні їсти, що мені треба щось для них зробити.

Та у той час, у 1995 році, за російським законодавством дитина могла жити на вулиці, і міліція не мала права таких забирати. Отже, доки дитина не скоїла ніякого злочину, то поневірялася в холоді і голоді.
Тоді ще не було ніяких доброчинних програм. Аж у 2003 році Путін заговорив про дитячу безпритульність. Тож ми забирали сиріт із вулиць, возили в лікарню. Якийсь час вони жили у нас вдома. Потім ми влаштовували дітей в дитбудинки.

Діти з Ленінградського вокзалу розповіли мені про людей, які живуть на сміттєзвалищі. Ба більше, допомогли мені дістатися туди і потрапити на саму територію.

Окрім вибраної теми, треба знайти ідею майбутнього фільму. Зрозуміти, про що кіно буде насправді.
Наприклад, у 2012 році мені запропонували взяти участь в одному проекті  «Чому бідність». Для цього я мала зняти короткометражний фільм на 3-5 хвилин. Кілька разів я відправляла організаторам сценарій, а вони відкидали.

Лише тоді, коли я придумала подати історію як кілька мрій людей зі сміттєзвалища, сценарій затвердили. Монтаж забрав у мене півтора дні. Коли ти вже розумієш, про що хочеш сказати, все вдається.

Для фільму «Людина живе для кращого» мені було дуже важко знайти ідею — що із цього величезного матеріалу має ввійти до фільму, а що треба залишити поза ним.

Будьте продюсером своєї стрічки

Фільм це командна робота. А команда наче човен. Коли ти піднімаєш вітрило і вже збираєшся плисти, треба розуміти, з ким працюєш. Тоді виникає багато питань: як укласти матеріал, що вибрати, хто чим займатиметься. Крім того, я дуже специфічна людина, не хочу працювати під керівництвом, а прагну робити своє кіно.

Нещодавно на фестивалі я почула від лауреата премії за продюсерську роботу, що цю професію можна вже віднести до Червоної Книги. Справжніх продюсерів мало. Та я думаю, що нова модель продакшну має право на існування. Бо ти як творець, як художник, хочеш відчувати себе і власний твір у безпеці. Проект ваша дитина. Ніхто так не піклуватиметься про неї, як ви самі.

Я монтувала п’ять років. З них два місяці майже цілодобово перекладала текст англійською мовою. Не можу сказати, що задоволена фільмом на 100%. Так, коли ти сам, бракує фінансів, однак коли у тебе є продюсери, то встановлюються дедлайни. А з такою кількістю матеріалів важко вкластися в терміни. Я могла би ще попрацювати над монтажем, але довелось у певний момент здатись.

Йдіть до кінця

Зараз ми сприймаємо як належне комп’ютери, камери, те, що можемо знімати відео на смартфон. А коли я починала, апаратура була дорогою, жорсткі диски мали недостатньо пам’яті. Я могла завантажити на комп’ютер лише уривки, а це жахливо для монтажу. Тому постійно вела боротьбу з апаратурою, яку можна було самій собі купити. Бо я говорю про проект, який ніяке телебачення не хотіло фінансувати. Хто ж дасть гроші, якщо невідомо, коли вийде фільм? Утім я не здавалася. Ми створили групу: я збирала матеріал, Анджей його монтував, Реймер займався пост-продакшном і технічною складовою.

У травні 2003 року на фестивалі документального кіно в Кракові якийсь чоловік сів за моїм столом і розповів про свій фільм, казав, що йому потрібна допомога. Я не знала, з ким маю справу, просто допомогла на його прохання  знайшла якусь інформацію. Коли він йшов, то лишив свою візитку. Виявилось, це Альберт Майзелс легенда європейського документального кіно. Він запросив мене на проект у Кракові, а потім в США.

Так я потрапила у творче середовище, де могла дивитись, як знімають кіно класики, розмовляти з потрібними людьми. Тобто коли ти щось робиш, наскільки можеш, доля все-таки сприяє.

Того ж 2003 року я зробила перший монтаж фільму «Діти з Ленінградського» (вокзалу ред.) і поїхала до Альберта у Нью-Йорк шукати когось, хто зацікавився б цим фільмом. Чесно кажучи, у мене не було грошей, мама купила мені квиток до США. Я навіть не їздила в метро, а ходила пішки. Одного дня прийшла додому, зняла взуття і побачила якісь чорні плями на стопах. А на шкарпетках і взутті дірки. Проте впертість і наполегливість рано чи пізно винагороджує вас.

В Америці я зустріла чоловіка, який займається рекламою. Я його просто замучила, постійно нагадуючи про себе, і врешті він сказав: «А чому ти взагалі зі мною говориш? Тобі треба когось, хто займається документальним кіно. Ось контакти». Ним виявився топ-продюсер АВС, який скерував мене до потрібної людини з американського каналу HBO. І через два тижні я почала з ними співпрацювати.

Треба уміти бути з героєм 

В останній період зйомок я рідше бувала в Росії, тож при нагоді постійно фільмувала головну героїню Юлю. Одного дня помітила, що це вбиває наші з нею стосунки. Для Юлі це стало роботою. І тоді я зрозуміла, що треба відставити камеру і провести з нею час: поїсти, полежати на тому самому ліжку і подивитись телевізор, поговорити. Ця частина людських стосунків руйнується, якщо ти постійно працюєш, хвилюєшся, щоб все зафіксувати.

Не втрачати зв’язку 

У 2006-2007-му я думала, що вже закінчуватиму фільм, однак усе було проти мене. Нічого не вдавалося, я наче билась головою об стіну. Монтажер зник разом із комп’ютером і матеріалами. Коли повернули, його треба було ремонтувати. Я не розуміла, що діється, бо вже навіть були гроші. Раптом мій друг сказав: «Тобі не треба закінчувати фільм», і мене осяяло. Я відклала роботу на потім. Ще їздила, потрохи знімала, але нав’язливої думки його завершити позбулась.

А в 2010 році на одному з фестивалів зустріла давнього друга, який мені розповів про свій проект і заплакав. Я йому про свій. І заплакала теж. Подумала: «Це знак повернутися до фільму». І поїхала в Росію. Навіть не думала, що в Юлі буде мобільний телефон, який вона колись там дістала, але подзвонила їй. Та відповіла і сказала, що у неї є квартира. Окей, я приїжджаю.

Наступні п’ять років я вже намагалась монтувати. Паралельно, якщо в Юлі щось ставалось в житті, я їздила до неї знімати. Вона пообіцяла, якщо носитиме дитину, то зателефонує мені. Але не зробила цього. Через деякий час я подзвонила, а вона:

Ой мені не до того, я вагітна.
Добре, я приїжджаю.
Так, приїжджай, але без камери.

Звісно, я приїхала з камерою. Ми трохи поспілкувались і познімали.

Монтаж — мистецтво вибору

Отже, у нас було десять років зйомок і терабайти матеріалу. Спершу протягом кількох місяців я оцифровувала відео з касет. У першому варіанті це був фільм виключно про Юлю, але я зрозуміла, що це усе не те. І тоді почала монтувати епізоди зі всіма героями, а їх було багато. Важко, бо персонажі разом із житлом рухаються в просторі, дівчата змінюють колір волосся і зачіски.

Коли ми працювали над фільмом «Діти з Ленінградського», у мого колеги Петра були відбитки клавіатури на обличчі, бо від виснаження ми просто засинали над комп’ютером. Утім ми знайшли ключ. І створили фільм. показавши звалище через Юлю, а Юлю  через звалище.

Майстерність знімати

Знімати на сміттєзвалищі було нелегко. Одягалась я скромно, щоб не помічали, що я не звідти: якась сіра куртка, шапка, наплічник, у якому лише камера  без штативів. Про ніяку знімальну групу, хоча б звукооператора, не могло бути й мови. Потрапити туди можна було, обережно минаючи огорожу, через болота. Крім того, жителі звалища часто переміщались разом із житлом по території, адже поступово пересувалося сміття, а люди мігрують разом із ним. Часто було просто важко їх знайти.

Цей фільм багато людей, історій, питань. Це наче купа пазлів, розкиданих по усій кімнаті, без прототипу зображення, які тобі самому треба скласти у певну картину. Та раптом витягаєш якийсь пазл, бо він не вкладається в історію і ти повинен усе міняти. Так у мене вийшов фільм не про сміттєзвалище, не про біду і сльози, а про дорослішання і можливість самотужки творити свою долю.


Фото: Олеся Біда

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.