Тема стандартів і етики у висвітленні війни залишає досі актуальними низку запитань, відповіді на які вже, здавалося б, очевидні. Як-от «Чи має журналіст допомагати іншим на війні?» або «Чи треба давати слово терористам?». Чи навіть «Що краще одягнути?». Про особливості роботи воєнного кореспондента розповідає журналіст «Polskie Radio» Ернест Зозунь.   


 

 

 

Про великі події я намагаюся розповідати мовою радіо, тобто за допомогою звуків. Це означає не лише запрошувати експертів чи учасників подій у студію. Я шукаю формати, які дозволяють побачити те, що треба розповісти.

Що є у розпорядженні радійника? Передусім слово. Це перший елемент, який ми можемо використовувати, конструюючи радіопрограму. Другий елемент — це музика. І звичайно, щоби передати картинку, ми можемо використовувати звукові ефекти. За допомогою власної уяви і цих засобів можна відтворити зображення з місця, де перебуває журналіст.

Біг з мікрофоном під кулями — не найпростіша робота. Ми не можемо бути холодними штативами під мікрофон, тому що говоримо з людьми. Я тримаю мікрофон, але у мене є власні емоції. Це теж накладає свій відбиток на матеріал.

Журналіст — не солдат

Я працював воєнним кореспондентам там, де не були задіяні моя держава та її громадяни: у Чечні, Югославії, Іраку. Ці війни не стосуються мене особисто. Тому я говорю з точки зору спостерігача. Моя робота у ролі воєнного репортера виглядала б зовсім інакше, якби мені довелося висвітлювати війну у Польщі. Це зовсім інший підхід. Однак в будь-якому випадку ви повинні поводитися як журналіст, а не як військовий. 

Коли я працював у місті Наджаф в Іраку, біля якого постійно відбувалися бої, то усіляко намагався відрізнятися від солдатів. У мене не було бронежилету чи каски. Насамперед тому, що я мав розмовляти із людьми, які також не є військовими і не мають уніформи. Звичайно, я вдягав бронежилет або форму кольору хакі, коли потрібно було кудись переїхати разом із військовослужбовцями. Ситуація була такою, що дістатися з одного пункту в інший можна було лише у супроводі армії, а отже діяти за відповідною процедурою. Однак навіть тоді я намагався зберегти свій цивільний вигляд.

Якщо ти звичайна людина, то зможеш поспілкуватися з іншими. Утім якщо вдягаєш форму, то починаєш поводитися відповідно. В ВІраку були військові з різних країн. Різноманітність одностроїв була настільки велика, що яку б форму я не одягнув, все одно сприймався як військовий. Каски, наприклад, мали лише солдати. А я журналіст.

Зовнішній вигляд журналіста на війні має бути своєрідним сигналом: я не прийшов сюди воювати. Журналіст не захищає ту чи іншу сторону. Він/вона перебуває на війні, тому що хоче поговорити з людьми і дізнатися, як це виглядає зсередини. Ми ж не приходимо до людей додому в бронежилеті і касці, аби взяти інтерв’ю. Робота журналіста — розповідати про війну, а не брати у ній участь.

Як не переступити межу етичності

Вдруге я приїхав у Багдад, коли серед закордонних журналістів та іноземців, які там працювали, почалися викрадення. Це був початок тенденції, коли в інтернеті з’являлися відеоролики з полоненими, які перебували у якихось темних приміщенях чи клітках і благали про допомогу. Зазвичай потім терористи викладали відео, де викраденим людям відрізали голови. Матеріал про це можна було зробити в Польщі. Однак мені необхідно було повернутися в Ірак, аби відчути цю загрозу. Я усвідомлював, що якщо припущуся помилки, відмовлюся їхати у військовій колоні, то мене можуть викрасти. У результаті це відчуття небезпеки дало мені фундамент створити відповідний настрій для радіопередачі.

У цьому матеріалі я використав крики про допомогу справжніх людей. Це викликало у нашій редакції дискусію щодо етики. Але як про таке розповідати, аби слухач зрозумів, про що йде мова? До появи мого матеріалу відеоролики перебували у загальному доступі. Це справжні живі звуки, непідробний страх. Як би я не намагався лаконічно описати цю атмосферу жаху, без звуку нічого не вдалося б. Коли ми чуємо лише звук, то вмикається наша уява. Однак потрібно було показати слухачам, чим загрожує і що означає війна, як поводять себе полонені у ситуації, коли вони знають, що можуть померти. Окрім цього, у моєму матеріалі герої ще живі, а якби я використав звуки, де люди гинуть, то я би перетнув межу етичності.

Звичайно, етичні стандарти визначаються редакціями. Ми не показуємо картинки з мертвими людьми. Це принциповий момент. Однак, наприклад, на російському телебаченні я бачив такі матеріали, яких не повинно бути. Наприклад, відірвані частини тіла. Помітно навіть, що це навмисне зроблено. Проте журналіст повинен керуватися принципом ввічливості і поваги. Життя людей в умовах війни — тема не надто гуманна, але журналісти мають розказувати про це, звичайно, не переходячи межі.

Журналіст передусім — людина

Я не потрапляв у ситуації, коли поруч гинула б людина. Крім того, я не знаю, як би я себе поводив, якби війна відбувалася у моїй країні. Звичайно, журналіст повинен намагатися бути об’єктивним. Я не можу брати в руки зброю і лише повинен фіксувати факти. В екстремальних ситуаціях я радше маю знімати, а не надавати допомогу пораненим. Однак якби така ситуація сталася, і ніхто не міг би допомогти, то я зробив би це, тому що передусім я — людина. Тим паче, я вмію це робити. Проте якщо довкола є ті, хто може допомогти, я муситиму повернутися до журналістської роботи.

Звичайно, журналісти повинні пам’ятати, що вони мають бути точними, прискіпливими, і при цьому не втрачати поваги до людини. Це таке вміння, яке не можна чітко висловити. Його щоразу диктує наше власне почуття гідності і ввічливість. У цьому випадку ми маємо домовлятися самі з собою. Професія журналіста надзвичайно складна з цієї точки зору.

Чи давати слово терористам

Під час роботи в Іраку всі журналісти жили в готелі у центрі Багдаду. Терористичні угрупування знали про це, а тому відправляли записи зі своїми гаслами чи зверненнями прямо до готелю. Ми використовували ці відео. Однак ми робили це у певному контексті і завжди повідомляли хто їх зробив, де ми їх роздобули, про що там йдеться. Таким чином ми надавали можливість висловитися терористам. Єдиним недоліком була неможливість поставити власні питання. Ми не їздили і не говорили з ними, але якби була така нагода, то ми б це також зробили.

Кілька років тому я мав можливість поїхати в Дамаск, Сирію. Сирійська влада організовувала таку поїздку для російських журналістів і колега з Москви запропонувала приєднатися до них. Цю «екскурсію» забезпечили чиновники, пов’язані з режимом Башара аль-Асада. Мені говорили, що це пропагандиська подорож, але то була єдина нагода поговорити з режимом Асада. Саме тому я погодився. Якщо є можливість поставити мікрофон перед такими людьми, то гріх нею не скористатися. Це елемент конфлікту, тому ми зобов’язані показувати матеріал з усіх сторін.

Боротися у полоні немає сенсу

Якщо журналіст потрапляє в полон до терористів, то він стає жертвою. Коли я працював в Іраку, було два види викрадень. По-перше, політичні — коли людей викрадали для того, щоб записати відео, на яких вони благають про порятунок, а потім вбити. Ці викрадення контролювались ідеологічними угрупуваннями. Їх початковим і кінцевим намірами було демонстративне вбивство людини. У такому випадку людину неможливо врятувати.

Після політичних викрадень почалися бандитські — групки людей викрадали інших для того, щоби отримати викуп. Якщо з викрадачами вдавалося поговорити раніше, ніж це зробить якесь терористичне угрупування, то у полонених залишався шанс вижити. Так було у випадку однієї польки і двох італійок — дипломати і військові змогли сконтактуватися з викрадачами і викупити їх. Я думаю, цим жінкам дуже пощастило.

Боротися з викрадачами немає сенсу — ти сидиш або зв’язаний, або десь у клітці. Вести з ними переговори теж неможливо, бо, найімовірніше, бандити не знатимуть англійської, а ти не знатимеш арабської. І навіть якщо знатимеш, то для викрадачів ти не є стороною переговорів, оскільки у них немає можливості навіть перевірити твої слова.

Єдине, що у такому випадку можна зробити, це дізнатися, хто саме і навіщо це зробив. Тобто, чи це викрадення з ідеологічною метою і варіант його викупу не розглядається, бо він все одно помре, чи це справа рук бандитів, які передусім розраховують на викуп від дипломатів або неурядових організацій. Можна лише чекати і сподіватися, що хтось зможе тобі допомогти.

Однак предусім треба робити все можливе аби не потрапити в полон — ночувати лише в готелі за п’ятиметровою стіною, як було в моєму випадку, або на військових базах, а не у знайомих. А також носити завжди бейджик з акредитацією і пересуватися між населеними пунктами лише з військовими.

Коли треба втікати

Коли я кудись виїжджав, то був з провідником і навіть старався брати з собою когось третього. Ми йшли говорити з людьми, а третій сидів в машині, оскільки не можна було залишати автівку без нагляду. Це був ризик замінування. Одного разу ми залишили машину. Автомобіль був у пилюці, і коли ми повернулися, то побачили відбиток долоні. Ми одразу ж викликали військових, саперів. Треба на кожному кроці контролювати самого себе.

Журналіст їде на війну не для того, щоб себе убити, а для того щоб повернутися додому з якісним матеріалом і показати, що там відбувається насправді. Людина має сама розуміти, коли треба втікати. Якщо раптом на вулиці стає менше людей, значить звідти треба бігти. Це такі правила, які людина дуже швидко вчиться застосовувати. Це нам забезпечує інстинкт самозбереження.

Після війни

Коли я повернувся до Варшави, мої польські друзі сміялися, коли я об’їжджав на дорозі якісь великі шматки газет, паперу чи картону. Нормальна людина не звертає на таке уваги, а той, хто був в Іраку, знає, що під газетою може бути захована бомба. Я абсолютно автоматично об’їжджав таке сміття. Якщо на Новий Рік усі навколо запускали феєрверки, у мене підвищувався рівень тривоги. Все таки війна залишає свої відбитки у пам’яті.

Проте із часом людина це забуває. Рефлекторні реакції зникають, і ти починаєш жити як зазвичай. В мене стріляли лише один раз, в Сараєво. Інший раз я був біля місця вибуху. Я ніколи не їздив на лінію фронту. Для мене завжди був цікавішим тил. Навіть на Донбасі я не був на передовій, а зустрічався з людьми, які живуть на лінії зіткнення. Можливо тому, я не маю дуже травматичних спогадів. Хоча це, я думаю, проявляється з віком.

Фото Катерини Москалюк 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.