FavoriteLoading 

Медіадослідниця Лілія Шутяк про художній репортаж, який захочуть видати. 


Лілія Шутяк викладає у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Її курси сфокусовані на інтернет-ЗМІ, віртуальній редакції, PR і рекламі, медіакритиці і сучасній іноземній публіцистиці. Працює не лише з теорією: вона є прес-секретаркою міжнародної літературної корпорації «Meridian Czernowitz» та PR-менеджеркою дитячого арт-видавництва «Чорні вівці». В інтерв’ю для MediaLab Лілія розповіла про сучасні експерименти з репортажем, різницю у визначеннях «літературний» і «художній» для цього жанру, навіщо вдаватися у тексті до кінематографізму і як повинен писати і поводитись репортажист, аби ним зацікавились видавництва. 


 

У чому особливості репортажу в Україні зараз?

 

Автори дуже охоче експериментують з жанром:  у кожного він різний і особливий. Хтось надає перевагу діалогам, хтось навпаки робить текст більш художнім, і тоді виходить літературний репортаж. Одні пишуть короткі, інші – величезні тексти. Сьогодні в Україні є популярним подорожній репортаж: стало модно писати про свої мандрівки, і це дуже перспективний напрям. Останнім часом саме цей жанр активно завойовує інтернет-простір. Мова йде про різні блоги й окремі портали. А ще я із радістю спостерігаю за тим, що в Україні з’являється велика кількість перекладних репортажів.

 

У чому різниця між художнім репортажем і літературним?

 

Тут виникає певна плутанина із дефініціями. У різних теоретичних працях те, що багато моїх колег і я у тому числі, називаємо художнім репортажем, деякі дослідники іменують репортажем літературним. Можна сказати, що це дещо застаріла назва, більш прийнятна у традиційній класифікації журналістських жанрів. Тобто, мова йде про жанр, що існує на межі між журналістикою і літературою і від кожної з цих галузей запозичує певні ознаки. Наголошу, у художньому репортажі має залишатися факт – це основа. І, власне, єдиний вагомий критерій, що відмежовує від журналістики літературу. Художній репортаж – це однозначно журналістика. Ба більше, він вимагає від автора особливого володіння мовою, вміння краще підбирати слова, зокрема метафори, проникати у світ. Важливо вловити момент та емоції й передати їх правильними словами. Художній  репортаж – великий за обсягом твір, який не завжди вписується у традиційні межі – газетні чи журнальні площі. Частіше це все-таки книжка.

 

Чиї тексти формують сучасну українську школу репортажу?

 

В одному інтерв’ю Андрій Бондар зазначив, що в Україні наразі формуються дві школи репортажистики – довкола Олега Криштопи і Наталки Гуменюк. Вочевидь такий поділ був натяком на показові тексти цих авторів – «Україна: масштаб 1:1» і, відповідно, «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції», написані у цьому жанрі. Сюди я б додала Леся Белея з його «Ліхіє дев’яності: Любов і ненависть в Ужгороді», яка спровокувала появу і наступних книжок у цій серії – «Ліхіє дев’яності. Як не сумували Суми» Владислава Івченка та «Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен» Криштопи. Щороку на появу нових зразків цього жанру впливає конкурс художнього репортажу «Самовидець», де кращі з текстів виходять друком у щорічних збірках під загальною назвою «Veni, vidi, scripsi». Приємно бачити тут як відомих письменників, так і молодих авторів, які саме роблять перші кроки у професії.

 

Де закінчуються літературні репортажі і починається нон-фікшн-література?

 

Важливо розуміти терміни. Нон-фікшн – це частково синонім до літературного репортажу: є фікшн як художня література і є нон-фікшн як документальна література. Оце і є ті межі – між літературою і журналістикою. Якщо журналіст, пишучи художній репортаж, йде на місце події, перебуває там, фіксує емоції, усе це передає і не вигадує (хіба щось трішки собі дозволити, не переступаючи межу й не відступаючи від фактів), то це є художній репортаж і нон-фікшн. Якщо говорити про літературний матеріал – у якийсь момент автор додумує текст і не дотримується чіткої журналістської лінії. Межа – момент вигадки. Ти дотримуєшся її  – тоді це є журналістика. Ні – у такому випадку це література.

 

Наскільки припустимим для вас є вимисел у репортажі, якщо розглядати цей жанр як літературу факту?

 

Усе просто. Важливо усвідомити існування понять вимислу і домислу. Кожен журналіст, працюючи з матеріалом, вдається більшою чи меншою мірою до певного вимислу. Це невеличка частка, яка є припустимою. Журналіст не вигадує подію, факти і, тим паче, героїв. Якщо ж ця частка охоплює великий відсоток тексту, то маємо очевидне порушення журналістських канонів. І тоді це, знову ж таки, література.

 

Якими мають бути репортажі, аби видавництву стало цікаво їх видати? Від чого більше залежить зараз на видавничому ринку – від текстів чи авторів?

 

Насправді, дуже важливим є факт присутності автора у публічному просторі: на жаль, навіть якщо ви написали геніальний твір, але ви не є відомі, не з’являєтеся на подіях і тусовках, то мало видавців підуть на експеримент працювати з цим автором. Видання книжки – це фінансовий ризик. Важливі усі фактори: публічність автора, якість тексту, видавництво (яке відповідає за якість книгжки і її оформлення). Які мають буди репортажі? Цікаві, зв’язані, логічно побудовані. Важлива – емоція. Тоді простий репортаж стає дійсно хорошим текстом. Це історія, яка тримається купи. Її добре розповіли. Прикладом є американські нон-фікшн-писменники. Хантер Томсон, Том Вулф. Вони часто вдаються до безпрограшного прийому – кінематографізму. Тобто, швидкого переходу між сценами. У тексті відбуваються розриви сюжетної лінії. Однак вони лаконічні й зрозумілі – це зацікавлює і втягує.

 

 

Про що і як писати українським репортажистам, аби їхні тексти були актуальними, але не транслювали теми колег? Де шукати інформаційних приводів? 

 

Проблема тем у журналістиці взагалі гостро стоїть. Чому? В Україні більшість журналістів пишуть виключно про те, що їм говорить редактор. Чим цікаві художній репортаж – тим, що автор робить те, що хоче: йде туди, куди його тягне, потрапляє у вир шалених історій, робить неймовірні й божевільні речі. І, врешті-решт, описує це так, як було наживо. Теми треба брати там, де є люди. Журналісти часто забувають, що життя простих людей – це завжди те, що буде цікаво читати. Можна відвідувати різні події, але не висвітлювати, а слухати, про що там говорять люди, спостерігати за їхньою реакцією й описувати саме те, що з ними відбувається. Такий нестандартний підхід – цікавий. Це родзинка художнього репортажу – йти до людей. Те, про що вони говорять –це  тисячі невисвітлених, замовчуваних, необговорених, забутих тем.

 

Якщо говорити з позиції РRчого бракує журналістам/виданням у висвітленні навкололітературної тематики?

 

Культурне середовище активно розвивається. Це цікавий ринок. Люди, які приходять у видавничий PR, вчаться самі просувати книжку, бо досі немає платформ, де того можна навчитися. Як журналісти, так і піарники мають свої недоліки. Виданням дуже бракує фахових журналістів, які готові глибоко розбиратися в темі: можуть приділити вдосталь часу певній проблемі чи окремому авторові. Подекуди журналіст навіть не читає тієї книжки, про яку розповідає у своєму тексті. Якщо ти журналіст, який спеціалізується на літературі, то, щонайменше, маєш читати сучасних авторів, орієнтуватися у новинках на ринку, знати, про що говорять у різних літературних колах, які тенденції у літературі актуальні загалом. Необізнаність у темі – це проблема. Таким журналістам бракує поваги як до авторів, так і до самих себе.

 

У порівнянні з іноземними репортажами, чого бракує українським?

 

У нас все лише розвивається. Українські репортажисти надихаються американськими та польськими колегами. У наших авторів поки немає стількох платформ, аби публікувати свої тексти. Більшість американців друкуються у відомих журналах. У нас таке довго не приживалося. Лише останні три роки почали щось публікувати. Важливою також є відповідна читацька аудиторія, яка в Україні тільки формується. Жоден автор не пише для себе. Він творить для того, аби його хтось читав. У кожній країні – США, Польща, – де набирав популярності цей жанр, виникала і критика. Іншою проблемою є можливості редакції профінансувати проекти журналістів, які хочуть зробити якісний художній репортаж. Мало хто зі ЗМІ може собі дозволити оплатити працівникові кількаденне відрядження, не кажучи про тижневе і довше. Звідси і наступна особливість – наші журналісти пишуть мало текстів про інші країни. Переважно про власну. Тоді як поляки активно подорожують і описують це у своїх текстах. Але вони цим займаються значно довше, ніж українці. Тому, я переконана, до нас це ще прийде.

 

Топ-5 мастрід-репортажів від Лілії Шутяк:

 

«Час second-hand» Світлани Алексієвич й взагалі усі тексти цієї авторки, що знайдете. Для розуміння особливостей жанру варто прочитати антологію Тома Вулфа «Нова журналістика», а для натхнення – «Автопортрет репортера» Ришарда Капусцінського. Незабутнє враження на мене справила книжка Вітольда Шабловського та Ізабелли Мейзи «Наша маленька ПНР». Ну, і на десерт візьміть Хантера Томпсона «Страх  і відраза в Лас-Вегасі» – є хороший український переклад Гєника Бєлякова.


Фото Наталки Кухти