FavoriteLoading 

Чотирнадцятий лауреат премії Кривенка Роман Вінтонів стверджує, що премію заслужив не він, а Майкл Щур.


Роман Вінтонів ніколи не дає інтерв’ю. З журналістами спілкується виключно Майкл Щур. Цього разу без характерного акценту, від третьої особи і не у вишиванці хоча цього не можна підтвердити. Ми говоримо по Skype рано-вранці, і Майкл просить не вмикати відеозв’язок: мовляв, він у негліже. Вже наступного дня Щур вийде на головну сцену Lviv Media Forum 2017 за однією із найпрестижніших журналістських відзнак в Україні. Відтепер Google знатиме Майкла Щура (чи Романа Вінтоніва?) ще й як лауреата Премії імені Олександра Кривенка “За поступ у журналістиці”. Напередодні в ексклюзивній розмові для MediaLаb народний кумир щиро дивуватиметься, чому Капітула Поступу цього року обрала саме його.  

У 35-річного Вінтоніва серйозне професійне досьє. Працював на ТРК  «Люкс» і К1. Був репортером «Подробиць тижня» на Інтері (за що тепер Майкл Щур називає Романа Вінтоніва запроданцем). Згодом – українська служба ВВС, ЗІК, «Сніданок з 1+1», робота шеф-редактором в  «Говорить Україна». А у 2013-му з українським глядачем стався «Майкл Щур».

Відтоді Романа Вінтоніва знають у цьому образі кореспондента вигаданого телеканалу української діаспори в Канаді. При цьому підписники «Телебачення Торонто» на YouTube цілком реальні їх вже понад 160 тисяч. За чотири роки програма удосконалювала формат і змінювала назву: «Але є одне але» (АЄОА), «Вйо до Трону», «Вже на Троні», «Утеодин», «#@)₴?$0». Новий сезон обіцяють восени. Тим часом Роман приступає до нових професійних обов’язків його обрали членом правління НСТУ. У компанії Вінтонів очолить суспільно-політичний напрям.    

Я заплуталась. Хто отримує Премію Кривенка: Роман Вінтонів чи Майкл Щур?

Премію ж дають не за те, що Роман Вінтонів  – «Роман Вінтонів». А за те, що зробив Майкл Щур. За що саме – я не розумію 🙂

Що би ти відзначив у своїй роботі за останній рік?

Я не дуже задоволений тим, що у нас вийшло. Ми ж бачили не лише результат на екрані, а й безпосередній процес створення програми. Тому я трохи здивований, що цього року премію дають нам.

Після армії я фактично одразу потрапив на зйомки й не мав можливості відпочити. До служби у проекту був доволі божевільний рік. Тоді ми зняли останній випуск сезону, і вже наступного тижня я пішов в армію.

Останній сезон ми завершили у березні. І ці кілька місяців я нічого не робив. Я такий щасливий, капець! За останні три роки це моя перша відпустка, яка дозволила зібратися з думками. Було важко почати знову отримувати задоволення від цієї роботи.

Після армії в мене часом досі виникає відчуття, що я займаюсь не тим. Розумієш, ти деякий час живеш у середовищі, де кожного дня говорять про смерть. А потім раптово звідти вилітаєш, і у житті з’являються дилеми «чи достатньо модне у тебе взуття», «їхати на таксі, коли спізнюєшся, чи на метро», «купити собі чізкейк чи смузі»… Я думаю: «Блін, чим я займаюсь?». І з усіма цими думками мушу приходити на роботу і придумувати смішне.

Як після служби змінилися твої уявлення про армію? До війни нам усім було легко жартувати про українських солдатів, а тепер не дуже пожартуєш…

Мене армія здивувала. Я мав повно стереотипів. Це ніби дивишся на якийсь об’єкт здалеку і він тобі здається крапочкою невизначеного кольору. А потім підходиш впритул і розумієш, що це насправді ціла автобусна зупинка з красивою мозаїкою. Тобто, я побачив в армії багато такого, чого не сподівався побачити. Багато хорошого. Зустрів людей, які мислять глобальними категоріями і чинять відповідно.

А щодо жартів, то я, навпаки, отримав для цього більше конкретних підстав. Бо до того мав хіба кілька стереотипів про те, що бухають, ніхто не вміє стріляти і всі косять.  

Робота на радіо Армія FM – це ще одна твоя професійна іпостась чи громадянський обов’язок?

Більше громадянський порив все-таки. Мені хотілося ще якось наблизитись до армії. Ми вже не співпрацюємо – у мене почалося Суспільне.

У чому полягатиме твоя функція на Суспільному?

Це ж багато телеканалів, зокрема регіональних. Плюс три радіоканали, а ще сайт та мобільні платформи в майбутньому. Функція кожного члена правління займатися конкретним напрямком на всіх цих телебаченнях і радіо. За мною суспільно-політичний контент. Наприклад, радіо УР-1, 105 FM,  повністю у зоні моєї відповідальності. На UA:Перший я відповідатиму за проекти розслідувань, щоденні і щотижневі підсумкові програми. Моє завдання створювати нові проекти, а також удосконалювати і перезапускати наявні.

Ти готовий до роботи з людьми, які дуже давно працюють на УТ-1 і ще з Дідом Панасом бігали на курилку?

Мені здається, це десь такі самі стереотипи, як і про армію. Якісь із них можуть підтвердитись, але, як мені показує життя, все набагато складніше, ніж здається. Чорне і біле тільки на війні. У конкретних ситуаціях усе складніше, кольоровіше і цікавіше, врешті-решт. Я готовий працювати з людьми, які вже втомилися від нічого-не-роблення і постійної відсутності можливостей щось змінити. Вони вже ногою крешуть по асфальту. От уяви, ти працюєш на каналі, і з кожним роком усе менше і менше можливостей. А у нас зараз повний карт-бланш на експерименти і виробництво нового.

Тебе знають і як одного із співзасновників Громадського. Чим для тебе зараз є Громадське? Як ідентифікуєш себе у нинішній команді?

Від керівництва я відійшов давно. Запуск Громадського збігся у часі зі створенням  «Щура». Я зробив вибір на користь програми, бо це те, на  що я був готовий витрачати 24 години на добу. Громадське все-таки було ідеєю Романа Скрипіна, і одна справа комусь допомагати щось робити, а інша створювати власний продукт. Тому тепер у проекті я числюся лише як один із засновників і член громадської організації.   

Лобіюватимеш співпрацю Громадського з оновленим Суспільним?

Абсолютно. Хоч якими є зовнішні умови, але коли дві структури будь-яким чином співпрацюють, у результаті це завжди не додавання сил, а множення. Особливо у творчих умовах. Це конвергенція, постійне спілкування. Це завжди дає більше, ніж очікуєш. Співпраця це те, що нас порятує.  

А що буде з «#@)₴?$0»?

Програма буде виходити. З осені. Я дуже хочу поєднувати Суспільне і «Щура».

Робитимете програму тією самою командою чи інтегруєте виробництво у продакшн Суспільного?

Буде та сама команда. У нас є творче ядро, яке робить проект із самого початку. Це Женя Самойленко і Андрій Кондратенко, які приєдналися з самого початку. Поступово у команді з’явилися режисерка Олена Кучеренко, дизайнер Іларіон Рєзнік, костюмер і реквізитор Діма Люшня це помітно по наших кліпах. З’явилося кілька дуже сильних сценаристів: Юрко Космина, Антон Ходза, Іван Оберемко. Ще кілька людей пишуть для нас на гонорарах. Наступного сезону ми плануємо залучити до такого формату співпраці щонайменше десятьох авторів.

IMG_9772

Творче ядро «Майкла Щура». З Євгеном Самойленком і Андрієм Кондратенком 

 

Одним із прагнень НСТУ є інформування і формування громадянського суспільства. Про що жартуватиме Майкл Щур в здоровій демократичній державі?

Майкл Щур один із тих, хто найменше зацікавлений, щоб у нас все було добре 🙂 Майкл Щур це реакція на погане. Тому цілком можливо, що мене рано чи пізно почнуть звинувачувати…

У тому, що саботуєш цінності Суспільного? 🙂

Хороше суспільне не означає хороша держава. Але може означати! Треба вчитися шукати. Держава ніколи не буде ідеальною. А якщо все стане настільки добре, що мені не буде про що жартувати, ми закриємо проект і робитимемо щось інше. Я займатимусь або музикою, або стрільбою, або столярством.

Тролінг твій робочий прийом чи стиль життя?

Я ненавиджу це слово.

Через те, якої конотації йому надали соцмережі?

Воно мені завжди не подобалось і ніколи не було близьке. Я так ніколи не говорю про те, чим займаюсь.

А як ти це називаєш? Іронія? Гумор?  

Так теж не називаю. Це «програма», «робота», «рефлексія», «розгін». Те що ми робимо це новини з реакцією на новини.

Як нам усім вийти за межі зрадоперемоги?

Ми вже у процесі виходу з цієї системи координат. У кожної соціальної групи свій шлях, але ми вчимося не бачити ворогів у всіх, хто з нами не погоджується. Якщо хтось не згоден з тобою щодо кольору штор чи щодо того, що краще для здоров’я ходити чи бігати, це не означає, що він твій ворог. А у нас якось так до того і було. Зараз усі розуміють, що можна з різними людьми жити дружно. Ми виходимо з системи «свій-чужий» в систему «з ким мені доцільніше співпрацювати». Зрадоперемога токсична штука. Майже психічне відхилення. І найважче усвідомити, що у нас таке є і треба від цього йти геть.

Як думаєш, від чого у нас постійні медіасрачі?

Від того самого. «Зрада-перемога», «свій-чужий». Від невміння домовлятися і сприймати чужі недоліки. Від завищених очікувань і вимог, у тому числі до самого себе. Сварки – це природньо. Це притирка, знайомство, розуміння, хто і на якій позиції. Дорослість полягає у тому, що зі сварки завжди є вихід, коли ти розумієш, що вона деструктивна. А інколи сваритись варто, коли заходять не на свою територію. І вихід має бути один означення позицій, аби вийти із ситуації без втрат і з нормальним обличчям. Тому я це сприймаю як нормальний людський процес.

Минулого року на Lviv Media Forum ти констатував журнаЛІНЬстику. Що змінилося? Це актуально досі?

Це некрасиве слово. Воно мені ще тоді не подобалось, але підходило на один раз. Тепер, коли я його десь зустрічаю, воно мені завжди ріже слух. Каламбури, оця гра з одним і тим самим словом, намагання постійно знайти якийсь новий додатковий зміст ні до чого хорошого не приводять.

Чого нам бракує для журналістики здорової людини?  

Критикувати колег я хотів би найменше. Мене самого є за що критикувати. Позиція «Я найрозумніший. Ось мій німб. Слухайте мене» мені не імпонує. Послати кого завгодно на три букви ти можеш, тільки коли ти вільний митець.

Ти маєш відчуття, що своєю програмою щось змінюєш?

Не маю. Воно дуже рідко з’являється, і я себе завжди заспокоюю, що я ні до чого і так просто співпало. Це, звісно, приємне відчуття , але я не впевнений, що це якась моя заслуга. Щось змінити у світі можна тільки тоді, коли зусилля багатьох спрямовані в одному напрямку. Говорити, що я на щось впливаю, важко.

А коли таке відчуття все-таки виникає, ти це пов’язуєш із певною реакцією аудиторії?

Ні. Наприклад одного разу в нас було інтерв’ю з міністром інфраструктури. Я запитав, чи можна щось зробити на вокзалах з оголошенням поїздів. Я взагалі не розумію, де у поїзда голова, а де хвіст. Коли прибуває потяг, пасажири просто носяться по платформі. І ніхто ніколи не вгадує. Невдовзі після виходу програми ввели зрозумілий принцип оголошувати нумерацію вагонів за сторонами горизонту. Не впевнений, що на це вплинув я, але мені приємно так думати.

Чого ти хочеш досягнути у професії?

Хороше питання. Напевно зробити у рамках «Майкла Щура» усе можливе. Дійти до якогось логічного кінця. Є багато ідей, які ми хочемо реалізувати. Мені хотілося отримувати задоволення від роботи з інформацією. І «Щур» дав цю можливість. Зараз вже стоїть питання якоїсь творчої реалізації.  

Якби тобі зараз було 18 років, куди б ти пішов вчитись?

Я взагалі вважаю освіту з журналістики непотрібною. П’ять років вчитися писати це трошки задовго. Можливо, корисніше було би вчити конкретну науку: філософію, політологію, суспільствознавство, комунікації, економіку. Частково це є на журфаках. Але про це можна довго розмірковувати. Якщо прийдуть чарівні ельфи і  скажуть: «Чувак, ти тепер займаєшся реформою журналістської освіти в Україні. Як зробиш так і буде», тоді починаєш всерйоз міркувати, як краще це втілити. А я у цьому випадку не несу ніякої відповідальності за свої слова, тому можу говорити будь-що.   

У чому ти вбачаєш поступ в українській журналістиці?

Прогрес за змістом. Форма питання технічне. Журналісту треба працювати насамперед із наповненням.

Вже є показники такого поступу?

Фільм про Шеремета. Я маю на увазі і продукт, і те, як його створювали. Це абсолютно інший підхід до роботи. Усі звикли робити телевізійні розслідування кожен тиждень, а тут хтось працює над однією справою місяцями. Результат вражає усіх, в тому числі слідчих, які, напевно, один одного тепер питають: «Як вони це зробили?». Це називається Game Changer коли хтось робить те, що змінює правила гри, і всі ходять трішки в шоці, бо раніше такого не практикували.  

Що для тебе означає Премія Кривенка?  

Я не знаю 🙂 Це дуже приємна несподіванка. Якби мені сказали, що Майкл Щур отримує Премію за це і за оце, тоді б я міг, наприклад, вступити в дискусію і сказати: «Ні! Я не беру її! Це ганьба!» або «Ой, дякую, мені дуже приємно!». А так мені складно відповісти. Ми приймаємо нагороду втрьох. Я не сам це все роблю.


ФОТО: Максим Баландюх