Чому журналістам не варто захоплено описувати кілометрові черги по новий айфон.

Новітні технології «врятують людство від катастроф», аграрний сектор від учорашнього дня або й просто цілий світ. Однак журналісти не мають писати про технології схвально й захоплено, вважає Джеймс Болл. Сам він теж новинар і автор книжки «Постправда: як лайно завоювало світ». MediaLab переклав Джеймсові роздуми про те, чому журналістам слід не вболівати за технологічні корпорації, а оцінювати їх тверезо.

Молодший працівник технологічної компанії намагається виконати якесь нескладне завдання і з’ясовує, що насправді це не так і легко. Труднощі надихають його — найчастіше справді його, — і він присвячує свій вільний час, щоб вигадати якесь рішення. Знаходить, звільняється з роботи, облаштовує у батьківському гаражі майстерню і спостерігає, як його бізнес переростає у щось, що коштує сотні мільйони доларів.

Так виглядає стереотипна розповідь про інновації й технології у 90-х: лайтова, переважно оптимістична і загалом протиставлена «серйозним» поточним новинам.

Поступово історії героїв-одинаків, які прориваються з суспільних низів до успіху, заступили історії успішних компаній. Продукти й працівники деяких компаній взагалі перетворилися на зірок поп-культури. У новинах CNN розказували, що «манія на айфон процвітає», а видання  Engadget наживо показувало, що коїться у чергах під еппл сторами.

Ці зразки не цілком об’єктивного висвітлення згодом переросли в те, що у програмах для технолюбів останні п’ять хвилин розповідали про ці відомі бренди. («Натовп пошикувався в чергу ще вчора о четвертій дня, хоча подія почалася сьогодні о десятій ранку. Всі чекали не на рок-зірку, а на новий айфон!»).

Ці наративи, звичайно, або неправдиві, або неповні: засновники багатомільярдних бізнесів ніколи не з’являлися знічев’я. Навіть Марк Цукерберг. Міфи про походження успіху нізвідки замовчують, що в зіркових компаній бувають співзасновники, юридичні складнощі, боротьба за венчурний капітал та прагнення обійти закони й отримати великі прибутки.

Хоча ніколи не було сенсу розповідати про технології із похвалою і захватом, на початках, коли такі підприємства щойно виникали, це ще можна було виправдати. Тепер це давно минулося, а початковий наратив досі живий. Про очільників компаній говорять як про зірок, а медіа поводяться радше як уболівальники, а не як сторожові пси.

Не дивно, чому тепер деякі читачі почуваються вкрай спантеличено, коли медіа критикують Facebook чи Google. Критика здається необґрунтованою. І ми, журналісти, в цьому винні. Ми надто повільно реагували на зміни в галузі і не почали вчасно розповідати про монстрів-корпорації. Сьогодні чотири найбільші технологічні компанії — Alphabet (батьківська компанія Google), Amazon, Apple та Facebook — разом володіють капіталом на три трильйони доларів та взаємодіють із мільярдами користувачів. Акціонери цих підприємств зазвичай мають велику владу і значною мірою контролюють доступ медіа до компанії. Навіть щоб відвідати офіс таких техногігантів — що вже вважається привілеєм, — журналісти мають підписати договір про нерозголошення інформації.

Є низка причин, чому така секретність пронизує культуру Кремнієвої долини. Наприклад, бо є потреба оберігати інтелектуальну власність від прудких конкурентів. Але атмосфера в медіа теж цьому сприяє. Компаніям легко затикати критиків та неприхильних журналістів, бо ж переважно про них говорять із підтримкою і вболіванням.

Як результат, чотири найбільші компанії отримали перевагу у 25 чи й більше років на розбудову власного бізнесу. За цей час до них ніхто ретельно не прискіпувався. Протягом останнього десятиліття ці компанії майже не фігурували у проблемних матеріалах у медіа. Однак якби, скажімо, Facebook ставили незручні запитання раніше, було б легше це робити тепер, коли він розрісся й неймовірно зміцнів. Це би пішло на користь глобальній інформаційній екосистемі. Бо ж запитання, які можна поставити цим компаніям, опосередковано стосуються всіх значних суспільних проблем: від екстремізму до політичної поляризації і прозорих умов праці.

І хоча зараз журналістів, які спеціалізуються на технологіях, є більше ніж будь-коли раніше, техножурналістика досі химерна і працює так-сяк.

Журналісти, які пишуть про технології, часто не розуміють свою аудиторію: буває, що VR і 3D-телебачення більше цікавить їх самих, ніж глядачів або читачів. Або ж пишуть про технології у стилі хайпу: про супершвидкісну, але непрактичну альтернативу залізниці від Ілона Маска. І це тоді, коли складно знайти фінансування для справжніх залізничних проектів. А захоплені тексти про біткойни і блокчейни взагалі можуть спонукати читачів прагнути легких грошей.  

Зараз триває глобальна суперечка про те, чи потрібно подрібнити великі компанії в інтересах суспільства. Нам би слід було почати таку ж суперечку про техножурналістику. Чи потрібна нам нова журналістика, яка ставиться до технобізнесу так само, як до будь-яких інших великих корпорацій? Так, журналісти мають зробити крок назад і поглянути на ситуацію ззовні.  

Можливо, редакціям треба просто відмовитися від відділів техножурналістики як таких. Оскільки технології зараз стосуються кожного закапелку людського життя, писати про них відокремлено видається штучним. Нехай би всі без винятку відділи в редакції не оминали цю тему.

Хтось завжди запускатиме новий продукт, хвалитиметься результатами продажів чи редизайном, завжди буде якась міжнародна конференція про технології. Про це все можуть писати молоді журналісти, щоб набити руку, але потім і вони мають рухатися далі. А ще краще хай великі корпорації піарять себе самі. Навіть якщо журналістам це коштуватиме кліків.

Оригінал We need a new model for tech journalism

Переклала й адаптувала Людмила Смоляр

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.