Олеся Яремчук про те, як написати хороший репортаж.


Щоб написати хороший репортаж, варто пам’ятати про правило трьох «с», бути мухою на стіні і масштабувати історії. Насправді ж, єдиної інструкції немає, бо репортаж стосується чуття мови і сміливості експериментувати з текстом. Але корисні поради ніколи не зайві. Авторка репортажного проекту «Наші Інші» Олеся Яремчук на прикладах зі власного досвіду розповідає, чого варто уникати і про що натомість подбати, щоб не загубитися на шляху від ідеї до завершеного тексту.

Цей матеріал можна послухати: 

Як обрати тему

Найцікавіші теми трапляються там, де на них найменше сподіваються. Польський репортер Маріуш Щиґел казав, що поганих тем немає, є погані репортери. Я працюю у жанрі повільної журналістики (наприклад, над проектом «Наші Інші»), не женуся за актуальними подіями. Теми, які обираю, не є подієвими; наприклад, пишу про національні меншини в різних куточках України. Тема має бути близькою і комфортною; найкраще шукати свою лінію, занурюватися в певну проблематику, не розпорошуючись на все інше. Важливо не бігти за натовпом, а писати на поклик серця.

Один із репортажів я писала в Румунії. Із цією країною межують три українські області, але ми мало про неї знаємо. Хотіла розповісти про конфлікт між молодшим і страшим поколінням, яке ще пам’ятає комуністичну партію. Але цей репортаж промовисто засвідчив, як можуть поламатися всі наперед вигадані плани. Я збиралася описати історію сім’ї, де дідусь прихильний до комуністичного режиму, а онук бореться за європейські демократичні права, була переконана, що зможу поспілкуватися з ними, натомість, в останній тиждень дідусь сказав, що погано почувається, і все перевернулося догори дриґом. Буває складно знайти контакти потрібних героїв закордоном. Також важливо хоча би базово розуміти мову країни, куди їдете.

Як на мене, репортаж має розповідати конкретну історію, подеколи історію однієї людини, і не узагальнювати. На Літакценті є текст Маріуша Щиґела, в якому репортаж він порівнює із краплинкою води, яка може розповісти про ціле море.

В оповіді варто рухатися від загального до конкретного, чітко визначитися, про що хочете написати. Водночас потрібно масштабувати тему: розповідаючи про конкретне, зачіпати глибші речі. «Де мама» — мій репортаж про останню єврейку в Бродах. Через історію однієї жінки я, однак, розповідаю трохи більше: про життя євреїв на західній Галичині і про долю єврейства після Другої світової війни в Україні.

Австрійський репортер Карл-Маркус Ґаус каже, що, перш ніж їхати на місце події, дізнається щонайбільше інформації, але опинившись там, мусить враз усе забути. Так і є: їхати на місце потрібно зі широко розплющеними очима, бути готовими сприймати все як нове і незнане, але ретельна підготовка так само важлива.

Робота в полі

Репортаж ніколи не можна запланувати на 100%. Є багато тонкощів і нюансів роботи в полі, які позначаються на майбутньому тексті. Наприклад, важливе перше знайомство із героєм. Інколи з людиною, про яку треба написати, є попередня домовленість, але часто — ні.

Пишучи, я керуюся правилом трьох «с»: спостерігати, співпереживати і слухати. Польська репортажистка Катажина Квятковська-Москалевич каже, що репортаж — це короткотривала, але дружба. Треба бути емпатійними до людей, про яких пишемо, не наполохати їх. Інколи важливо стати мухою на стіні, тобто не виділятися зі загального контексту життя героїв. Якщо ідете у Святогірську лавру, не треба там бігати і всім казати, що пишете матеріал. Треба просто побути, посидіти, влитися в контекст і поспостерігати. Техніка — диктофон, фотоапарат — можуть тривожити людей, із якими спілкуємося. Як показує практика, все найцікавіше розповідають, коли диктофон вимкнений. Звісно, про запис треба попереджати, але не сунути диктофон під носа. Я одразу не викладаю техніку на стіл. Для мене первинна розмова, якщо ж треба сфотографувати, то після розмови прошу на це дозволу. Але люди зазвичай люблять бути задокументовані.

Важливо, в яких умовах спілкуватися з героями. Люди мають знаходитися в органічному для себе середовищі: дивно писати про священика, говорячи із ним у корчмі, хіба якщо у цьому є конкретний задум. Постановочних речей — розмов, фотографій — варто уникати, вони підтасовують реальність під те, що ми хочемо сказати.

Репортаж — це глибока розмова, яка не передбачає поспіху. На це не завжди є можливість, але інакше репортаж практично неможливий. Глибока історія не розповідається за перші 30 хвилин розмови. В репортажі люди часто говорять про свій біль, травми, і форсувати розмову, виманювати інформацію або тиснути на героїв — неприпустимо.

Військових не можна запитувати «Де тебе поранили? Де вбили твого друга?». Людина сама розкаже, що захоче. Водночас варто ставити не тільки конкретні питання, на які можна відповісти «так» чи «ні». Набагато продуктивніше просити так: «Розкажіть, будь ласка, про це більше».

Готуючи запитання, орієнтуйтеся на головну тему репортажу. Із цим буває непросто: коли я їздила до гагаузів на південь України, здавалося, що точно знаю, про що хотіла би написати. Потім повернулася додому, розшифрувала інтерв’ю і подумала: про що це все? Зібрані матеріали не вдалося поєднати наскрізної ниткою. Тому щонайчіткіше формулюйте тему і не забувайте про неї. Не бійтеся ставити героям питання, дотичні до головної теми. Навіть якщо людина розповідає щось зовсім інше, нагадуйте їй про головне.

Відповіді на побічні запитання (наприклад, «Ким ви мріяли стати в дитинстві?») показують, наскільки людина готова відкритися. Ці запитання допомагають налагодити емоційний зв’язок. Журналіст часто є також психотерапевтом: слухає і всотує чужу історію, а потім має з неї вийти. При цьому важливо не травмувати.

Із героями не варто дискутувати, вони — не опоненти і не суперники. Натомість іноді репортерові є сенс розповідати також про себе: коли людина розуміє, що репортер щирий і відкривається їй, спілкування поліпшується. Щоб зануритися у світ героя, можна робити те саме, що і він: якщо пишете про кухара, спечіть разом із ним хліб, якщо про рибалку, — поїдьте із ним на риболовлю.

Сприймайте не лише те, що вам хочуть розповісти, —  шукайте додаткові сенси. Спостерігайте.

Завершення розмови — це велика подяка за те, що людина поділилася своєю інформацію. З деякими героями я намагаюся підтримувати зв’язок і після того, як напишу текст.

Розмова може тривати багато годин, а то й кілька днів. Слухати варто довго і уважно, навіть якщо знаєте, що використаєте не все. Іноді у розповіді може знайтися маленька деталь, яка стане ключовою для тексту. Слухаючи, можна відчути, що певний момент є важливим в історії конкретної людини. Важливо давати людині подумати. Жива розмова може затягнутися і здаватиметься, що час втрачається намарно. Але немає нічого страшного, якщо герої не говорять щось аж надто ексклюзивне.

Робіть нотатки на місці. Пам’ять селективна і може із нами жартувати. Звертайте увагу на міміку, жести, на те, як людина говорить. Якщо до репортажу потрібні фотографії, добре, якщо фотографуватиме окрема людина, а не сам репортер. Спілкуватися і фотографувати одночасно неможливо. Так, безперечно, трапляється, але важливо, щоб репортер фокусувався на герої, потім це дозволить зробити образ людини у тексті живим, ореальнити його. Ідеться навіть про етику: якщо людина розповідає про особисті складні речі, неетично відволікатися на фотографування.

Що робити зі зібраним матеріалом?

Найважливіше — по поверненню додому не перемикатися на іншу діяльність, оскільки побачене і пережите ризикує втратити свої барви і відтінки. Треба зосередитися, розшифровувати максимально багато, перевіряти факти. Довіра до героїв необхідна, але уточнювати треба все одно. Буває, що герой може вигадати історію. За потреби можна шукати додаткову інформацію, яка би збагатила текст.

Композиція тексту в репортажі — це територія без правил, тут, на відміну від інформаційних жанрів, немає обмежень і чітких вимог. Потрібне чуття мови, тексту, розуміння, як його почати і закінчити. Уявіть, що відстань між вашим домом і роботою — 200 метрів і ви щодня ходите одним і тим самим маршрутом. В репортажі маршрути потрібно шукати щораз різні. Можна застосовувати інверсію — починати з кінця. Без експериментів із композицією якісний репортаж неможливий.

Історія складається з елементів, які потрібно правильно розташувати. Репортажеві потрібен заголовок. Він має зацікавлювати, бути смачним, влучним і метафоричним. Не варто гнатися за клікабельністю, але варто зважати, чи закликає заголовок прочитати історію. Підзаголовок — це стисле формулювання того, про що пишете. Я завжди намагаюся його формулювати, бо мені самій він пояснює, про що розкаже мій текст. Початок тексту має емоційно зачіпати, уводити в контекст, бути 3D-картинкою, переносити читача на місце подій. Далі варто розгортати сюжет, експериментувати зі структурою, можливо, додавати розділи. Інколи суцільний текст сприймається добре, подеколи ж його варто структурувати.  

Коли назбирано багато матеріалу, хочеться увесь його втиснути в текст. Але насправді, корисно фільтрувати і закінчити історію там, де читач ще не втомився.

Репортерська етика полягає в тім, щоб не оприлюднювати те, від чого героєві було би боляче. Я вважаю, що авторизувати текст загалом не потрібно, але якщо йдеться про якісь дуже сокровенні речі, то це просто по-людськи. Мій підхід — не нашкодити. Коли герої просять мене щось забрати із тексту, я зважую і, якщо можу, йду на поступки. Але втручання героя в текст має бути обмеженим. Іноді журналісту треба вміти стояти на своєму.

Фото Ірини Середи та Романа Потапенка; головне фото Зоряни Владики