Як National Geographic працює над помилками минулого.


Сто два роки тому журнал Національного географічного товариства Сполучених Штатів Америки називав австралійських аборигенів «дикунами з найнижчим рівнем інтелекту серед людських створінь». 2018 року прийшов час перепросити за це. І хоча толерантність стала нормою для цивілізованих медіа, визнати та проаналізувати власні помилки сторічної давнини не наважувався, здається, ніхто. До того ж, National Geographic зробив свою роботу над помилками цікавою для читачів.

«Протягом десятиліть наші публікації були расистськими. Аби піднестись над своїм минулим, ми мусимо визнати його», заголовок матеріалу, написаного шеф-редакторкою журналу С’юзен Ґолдберґ. Текст опублікований у спеціальному випуску NatGeo, присвяченому людським расам. На обкладинці зображені сестри-двійнята одна зі світлою, інша з темною шкірою, які обіцяють перевернути наші уявлення про расові відмінності між людьми. (На жаль, українську версію NatGeo закрили три роки тому, але історію про дівчат можна почитати англійською). «Боляче ділитися жахливими історіями про минуле журналу, але, вирішивши присвятити квітневий випуск темі раси, ми подумали, що мусимо дослідити власну історію, перш ніж дивитись на інших», пояснює Ґолдберґ.

Пропонуємо не читати, а послухати цей текст:

У листопаді 1930 року, розповідає вона, NatGeo послав репортера та фотографа висвітлювати величну подію: коронацію ефіопського імператора Хайле Селассіє. Вони підготували матеріал на 14 тисяч слів із 83 фотографіями. «Та якби церемонія з ушанування темношкірої людини відбулась 1930 року в Америці, про це точно не написали б жодних статей. Ба, гірше, якби Хайле Селассіє жив у Сполучених Штатах, його навряд чи пустили б на лекції Національного географічного товариства у Вашингтоні. Він також не міг би стати членом товариства, куди афроамериканців не приймали ще у сорокових», пише редакторка, посилаючись на книжку Роберта Пула Explorers House: National Geographic and the World It Made.

Австралійські аборигени, яких у 1916 році National Geographic називав дикунами з найнижчим рівнем інтелекту серед людських створінь.

Вона десята головна редакторка NatGeo з часів заснування журналу 1888 року, проте до С’юзен редакцію не очолювала жодна жінка й жодна людина єврейського походження. Американські медіа й зараз далекі від надання рівних можливостей людям із різним кольором шкіри: Говард Френч із школи журналістики Колумбійського університету докладно розповідає про це у The Guardian. Наприклад, згадує, як тридцять п’ять років тому чорношкірого журналіста в редакції The New York Times із подивом запитували, чи справді він власноруч пише свої замітки.

За статистикою 2014 року, від 13 (газети та радіо) до 22 (телебачення) відсотків працівників американських медіа є кольоровими; це набагато менше, ніж їх є серед громадян країни (37%). Серед прогнозів розвитку медіа в 2018 році, зібраних Nieman Journalism Lab, чи не найбільше стосується зростання кількості та посилення впливу жінок, і кольорових зокрема, як у редакціях, так і в медійному контенті.

Раса не біологічне, а соціальне явище, яке залишається нищівним для людства, впливаючи на політику, людські взаємини та наше сприйняття самих себе, цитує Ґолдберґ письменницю Елізабет Колберт, авторку «Шостого вимирання».

«Те, як ми пишемо про расові відмінності між людьми, важить. Читачі кажуть мені, що NatGeo був їхнім першим вікном у світ. Наші дослідники, фотографи та автори переносять читачів до місць, яких ті ніколи не уявляли. А це значить, що ми зобов’язані бути точними і правдивими в кожному матеріалі. Особливо ж ця відповідальність посилюється, коли ми беремося за такі дражливі теми як раса», веде далі редакторка.

У матеріалі 1956 року про історію штату Вірджинія, розповідаючи про будинки, зведені руками рабів, автор NatGeo називав їх «пам’ятниками сторінкам історії, якими пишається кожен американець». У 1962 році в журналі вийшло фото, на якому фотокореспондент Френк Шрайдер показує чоловікові з острова Тимор камеру один із численних кадрів, на яких «дикуни» зачаровані технологіями «білих людей». Дослідити ці та інші приклади редакція NatGeo запросила викладача Університету Вірджинії Джона Едвіна Мейсона, який спеціалізується на історії фотографії та водночас на історії Африки.

Фотокореспондент Френк Шрайдер показує чоловікові з острова Тимор камеру.

Занурившись в архів видання, Мейсон з’ясував, що до 1970-х National Geographic ігнорував кольорових мешканців Сполучених Штатів, хіба що зрідка згадуючи їх як робітників і обслугу. Водночас «тубільців» інших країн змальовували за допомогою набору штампів як екзотичних, здебільшого оголених дикунів-мисливців, проводячи межу між цивілізованими «нами» та дикими «ними».

NatGeo «небагато  робив для того, щоб вивести своїх читачів за межі стереотипів культури білої Америки», коментує історик. «Американці мали уявлення про світ із фільмів про Тарзана та расистських карикатур, і авторитетний журнал просто відтворював ці уявлення. National Geographic з’явився на піку імперіалізму, коли світ був поділений на колонізаторів і колонізованих. Різниця часто полягала у кольорі шкіри», цитує видання Джона Едвіна Мейсона.

Є питання не лише до того, що виходило на сторінках журналу, а й до того, про що він мовчав. 1962 року NatGeo писав про Південну Африку, не згадуючи про масове вбивство чорношкірих у Шарпвіллі. «У матеріалі немає голосів чорношкірих південноафриканців, констатує Мейсон. А ті, що в ньому фігурують, є виконавцями екзотичних танців, слугами чи робітниками». За п’ятнадцять років журнал змальовував ситуацію в Південноафриканській республіці зовсім інакше: тут згадали про утиски чорношкірих і дали слово опозиції, яка боролась за їхні права.

Історик резюмує: показуючи своїм читачам широкий світ і залишаючись у рамках расистських упереджень, журнал «відкривав людям очі і в той самий час закривав їх».

Зараз люди з будь-яким кольором шкіри мають голос на сторінках видання. 2015 року NatGeo роздав фотоапарати молодим гаїтянам, аби вони знімали реалії свого світу власноруч. Щось подібне було немислимим ще кілька десятиліть тому.

«4 квітня минає п’ятдесят років зі дня вбивства Мартіна Лютера Кінґа, пише С’юзен Ґолдберґ. Це добра нагода розібратись, чим для нас є раса. Ситуація стрімко змінюється: за два роки вперше в історії Сполучених Штатів Америки менш ніж половина дітей у країні буде білими. Тож поговорімо про те, чому ми не припиняємо поділяти людей за кольором шкіри. Про те, як ми можемо збудувати інклюзивне суспільство. Киньмо виклик сьогоднішньому використанню расизму як політичної стратегії та доведімо, що ми заслуговуємо на краще, ніж це».

Розвинути тему NatGeo планує у своєму майбутньому циклі матеріалів про те, як у двадцять першому столітті змінюються ролі расових, етнічних та релігійних груп. У наступному випуску йтиметься про три з половиною мільйони американських мусульман, згодом про зростання впливу латиоамериканців та про життя азіатів у Сполучених Штатах, а також про те, як змінюється культура корінних мешканців Америки. Це, на думку редакції, є сучасним підходом до місії, яку журнал виконує з дев’ятнадцятого століття: «описувати подорож людства, досліджуючи його минуле, теперішнє й майбутнє».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.