10513276_439252456214659_5436056269634895923_n FavoriteLoading 

ЗМІ часто висвітлюють теми, пов’язані з незрячими, особливо в “тематичні” дні, але значна частина цих матеріалів схожа на прояви гострої кризи жанру. 


 

Щороку 15 жовтня світ, якщо так можна сказати, відзначає Міжнародний день білої тростини. Що таке ця біла тростина і взагалі, що це за такий день, можна прочитати, наприклад, тут. Є, втім, ще один день, який офіційно визнала Організація Об’єднаних Націй (ООН) – Міжнародний день сліпих. Трохи про цей день можна прочитати тут або увівши відповідний пошуковий запит в будь-якій пошуковій системі.

Так-от, коли настає якийсь з цих днів (часто – це Міжнародний день білої тростини), журналісти намагаються привернути увагу до проблем незрячих, але вдається їм це, чесно кажучи, не дуже. Наприклад, 15 жовтня цього року на “плюсах” вийшов сюжет з промовистою назвою “Життя людей з вадами зору в Україні”. Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, для чого це взагалі було знімати? В сюжеті, тривалістю менш ніж три хвилини, піднято одразу кілька тем, але жодної – конкретно: почали з розповіді проскандинавську ходьбу (до речі, крутезна штука, сам нещодавно відчув, що воно таке), яку адаптували чи адаптовують для незрячих. Продовжили темою спеціального ознакування станцій метрополітену, далі перейшли до спеціальних туристичних маршрутів для незрячих, а закінчили рівненським тролейбусом, який розказує, за яким він маршрутом їде. Але жодну з цих тем не було висвітлено конкретно, через що вийшло, як у приказці: “Біг пес через овес. Не шкодило ні псові, ні вівсові!”

Інший матеріал з’явився на “5 каналі”. Його суть, якщо коротко: незрячі просять владу забезпечити їх роботою. Звикли, очевидно, до того, що колись, ще при “совку”, працювали УТОСи, де незрячих просто ізольовували від умовно здорового суспільства. Ну але що там та ізоляція, зате робота була…

Я б проігнорував цей матеріал, але кидається в очі його назва – “Як заробляють незрячі українці”. Ну прямо складається враження, що так вони всі й живуть. В журналістів не вистачило креативу і вони не змогли пошукати незрячого бізнесмена, медика, вчителя чи представника іншої професії. Обмежилися розповіддю про жахи УТОСу, який, я вважаю, треба ліквідувати, як і спеціальні вищі навчальні заклади для незрячих, і в українців склалося враження про жалюгідне становище сліпих, через що їх треба жаліти і сприймати, як щось неповноцінне.

Промоніторивши ці та низку інших матеріалів я зробив з того свої висновки, а тому пропоную до обговорення та висвітлення теми, які будуть і цікавими, і реально зможуть допомогти незрячим.

Насамперед, журналістам треба відмовитися від матеріалів, в яких фігурують не проблеми, а люди. Незрячі, як і всі інші, діляться на активну меншість і пасивну більшість. Колеги, треба визнати: ми працюємо для активвної меншості. Матеріали про успішних незрячих не дадуть, насправді, жодного ефекту. Мені кажуть: “Це дасть приклад іншим, і вони не сидітимуть в чотирьох стінах, а будуть розвиватися”. Неправда, друзі. Це обман. Треба говорити про те, що зробить менш активних незрячих більш активними, тобто, про проблеми, які їх зупиняють. Як наслідок – активних людей з вадами зору побільшає, і лише тоді за ними потихеньку почнуть підтягуватися ті, кому до душі пасивність. Це як революція: спочатку є кілька тисяч ініціативних, але згодом до них підтягуються мільйони, бо розуміють – так далі не можна.

Тепер я, нарешті, назву ці проблеми. Одна з них – це громадський транспорт. Розпочну з поганого: в більшості українських міст в маршрутках не озвучуються назви зупинок. Як наслідок – незряча людина повинна або мати при собі смартфон з GPS, або цікавитися своїм місцем розташування в пасажирів. А якщо врахувати, що користуватися смартфоном, щоб мати можливість його слухати, в переповнених маршрутках нереально (винятки – власники бездротових навушників), то до пасажирів треба звертатися частенько. Понад те, в багатьох містах, як виявляється, відсутнє озвучення зупинок і в електротранспорті! То ж одна з тем для журналістів на черговий День білої тростини чи ще там якийсь день – проблема з доступністю громадського транспорту. У Львові, наприклад, про озвучені маршрутки говорили ще кілька років тому, а вони як мовчали, так і мовчать досі. Нема грошей? Дивно, адже на пам’ятники, які розколюють суспільство, знаходяться десятки мільйонів гривень, натомість на систему озвучення громадського транспорту кілька сотень тисяч (і це в гіршому випадку!) знайти нереально. До прикладу, деякі маршрутки “говорять” у Хмельницькому. Щоправда, з пільговим посвідченням туди краще не заходити… Цікаво б провести обговорення теми “платний проїзд в обмін на хороший сервіс”…

Далі – більше. Реально зробити так, аби громадський транспорт на кожній зупинці “повідомляв” свій номер, аби пасажири, котрі чекають на вулиці, точно знали, що саме приїхало. Такі системи були б актуальними не лише для незрячих, але й для тих, в кого з зором, м’яко кажучи, поганенько. Таких в Україні теж багато, і їм би це також підійшло.

І про хороше. А чи знаєте ви, що “Укрзалізниця” та метрополітен (київський – це точно, за інші міста не знаю) дають незряччим (втім, як і іншим людям з обмежиними фізичними можливостями) супровід? Достатньо подзвонити до чергового по вокзалу чи підійти до турнікета в метро – і сервіс забезпечено! У вагон посадять, на станції прибуття зустрінуть і проведуть, куди треба. Є, щоправда, один нюанс – працівникам столичної підземки заборонено покидати межі своєї станції, однак вони, за необхідності, просять про допомогу інших пасажирів. Що стосується залізниці, то супровід може зайти прямо у вагон і зустріти там людину, або ж зустріти її на вокзалі і посадити у потяг. Такий сервіс, насправді, вражає. Чому би про це не зробити хороший матеріал? Скажу більше – багато незрячих не знають про такі послуги, через що самостійно бояться пускатися в дорогу. Та й батьки своїх незрячих дітей частенько бояться пускати у широкий світ. Тому тут ЗМІ якраз і мають виконувати просвітницьку функцію, аби дати трохи світла в темні і недалекі голови наших співгромадян, а також з’ясувати, де ще надаються подібні послуги, а де не надаються і якщо не надаються, то чому.

Ще одна тема – це, наприклад, супермаркети. Багато незрячих не ходять туди бо мають певний страх. А й справді: багато відділів, купа людей… Але багато супермаркетів не відмовляють їм, якщо ті попросять про допомогу. Працівник супермаркету пройдеться з клієнтом, допоможе вибрати, підведе до каси, ще й потім проведе до виходу. Але ж про цей позитив у ЗМІ – ні слова.

І ще до теми супермаркетів і взагалі покупок. У Бразилії, наприклад, шрифтом Брайля маркують низку товарів, в тому числі й деякі продукти харчування. Мені якось друг привіз звідти каву, на якій було написано назву, об’єм, найменування виробника і номер телефону. Для порівняння, в Україні шрифтом Брайля марковані ліки, та й то не всі. Тому є ще одна тема для тих, кому цікаво писати про незрячих.

Інша проблема – це відсутність спеціальних служб супроводу. З одного боку – це добре, бо змушує незрячих постійно працювати над освоєнням нових територій своїх міст або шукати інші способи викрутитися з ситуації, але з іншого – бувають термінові випадки, коли треба незрячій людині кудись піти, а поруч нема нікого, хто зможе допомогти. Цю проблему, між іншим, непогано вирішили у Харкові. Детальніше – в сюжеті. Матеріал просто чудовий, одна тема, чітко, зосереджено, круто одним словом.

Тем є ще багато, всього до купи зібрати не вдається, але одне мушу сказати точно: треба виходити з “совка” і перестати писати про незрячих, як про восьме чудо світу. Теми про те, як незрячі влаштовують концерти чи плетуть з бісеру є банальними і нецікавими і не дають нікому ніяких поштовхів. ЗМІ мають велику силу і якщо вони запобігають масштабнним корупційним схемам в економіці, то допомогти незрячим вони зможуть тим більше.

І наостанок – якщо вже робити матеріали про незрячих, то без жалісливих нот. А ще краще писати про це не лише в “тематичні” дні.


 

Цей матеріал — републікація блогу Володимира Пирога на Zaxid.net від 19.10.2015. Оригінал тексту тут.