10647075_10152793004970873_2871924061907880057_n FavoriteLoading 

Розкажу вам про один свій улюблений сайт – називається Wait But Why. Якщо ви теж його читаєте, так навіть краще: можете переглянути те, що я тут напишу, покивати головою і погодитися, або покрутити головою і не погодитися. Якщо ні, то почитайте те, що я тут напишу, й зазирніть на http://waitbutwhy.com.

Фактично це блог, який уже три роки веде чоловік на ім’я Тім Урбан, хоча його напарник Ендрю Фінн, що відповідає за комерційну складову, наполягає на формулюванні content site.

Ім’я автора я з’ясував щойно, щоб повідомити його вам. Раніше воно мені не було потрібне, хоча я вже рік читаю це видання. Тобто не заходжу на нього час від часу, щоб глянути, що нового, а читаю повністю, кожен матеріал від початку до кінця, як газету «Правда». Що, в принципі, не надто важко, оскільки публікації там з’являються every sometimes, часом раз на тиждень, а часом рідше.

У проміжках між sometimes я спокійно забуваю про існування Wait But Why, бо знаю, що не пропущу нову публікацію завдяки email-розсилці. Зазвичай я не підписуюсь на email-розсилки, але це видання переконало мене потужним аргументом – обіцянкою, що не буде спамити, а присилатиме лише цікаве. Розсилка, крім мене, має ще 332 тисячі добровільних підписників.

Думаю, якщо одного прекрасного дня розсилка припинить приходити, я забуду про це видання назовсім – якщо, звісно, ніхто з моїх друзів не порекомендує чергову публікацію, як це сталось тоді, коли я довідався про Wait But Why уперше. Колись я мав у браузері закладки з купою корисних сайтів, а потім якось забув відновити, перевстановлюючи систему, й виявилося, що вони не потрібні. Тепер я не запам’ятовую адреси і назви ресурсів, сподваючись на ключі до замінника пам’яті – пошукові запити в Google. Які, втім, забуваються, і починається це чорт-забирай-як-же-ж-воно-називалося.

Сформулювати, про що цей блог, непросто. У кожному з довжелезних – якби роздрукувати, вийшла б поважна брошура, – дописів автор шукає відповідь на якесь питання, яке стосується часом науки, часом технологій, часом космосу, а часом зовсім несподіваних речей. Яка ймовірність того, що на інших планетах є життя. Який вигляд мали ваші предки. Чому люди постійно запізнюються. Чи люди, які заморожують себе у рідкому азоті, роблять правильно. Якою насправді є іракська історія. За яким принципом треба обирати ім’я для дитини.

Словом, у цих питань немає нічого спільного, крім однієї штуки: я ніколи цілеспрямовано не шукав на них відповідей. Жодна з цих тем не є насущною та актуальною в інформаційному потоці сьогодення, жодна не стосується мене безпосередньо. Мовчу вже про принцип географічної наближеності: за запитом «Ukraine» пошук на сайті видає три матеріали – один про імена для дітей, один про повернення мертвих до життя (згадка про збитий боїнг) і один про Росію. Напевно, Тім знає про існування України, але ні про неї, ні для неї спеціально не пише. Не кажучи вже про те, що мова, якою він пише, не є для мене рідною й вимагає певного напруження.

Інакше кажучи, цінність номер один цього видання в тому, що воно заносить у мій інформаційний простір речі, про які я не знав або ніколи не думав, ніяк із ними не перетинався і не перетнувся б. Таким чином воно добряче ламає мій порядок денний, адже навіть діагональне читання кожного допису займає не менше години. Не дарма Wait But Why позиціонується як ресурс для прокрастинації.

Це означає, що сотні тисяч людей – тих самих користувачів інтернету та соцмереж, які, на переконання теоретиків нових медій, не читають більше двох-трьох абзаців, – кидають усі свої важливі справи та на годину-дві залипають на кілометровому простирадлі. Причому з мультимедійними лонгрідами, де шматочки тексту змінюють фотки на весь екран або відео, яке саме собою починає рухатись, дописи Wait But Why не мають нічогісінько спільного. Тут є два різновиди ілюстрацій – примітивні графіки та не менш примітивні, намальовані в пейнті малюнки, які, втім, мають чарівну властивість усе пояснювати.

Серед старих медій тексти такого обсягу публікували хіба що розумні товсті журнали, однак у жодному з них не міг би бути надрукований жоден пост Wait But Why, навіть найпопулярніший. По-перше, автор начхав на всі жанрові рамки: його дописи – це й аналітика, і наукова публіцистика, і есеїстичні роздуми з елементами побутової філософії, і завзята полеміка з самим собою, і що завгодно інше. Зазвичай матеріали побудовані за певною логікою, однак ніщо не заважає зламати цю логіку та перестрибнути з однієї теми на іншу, а потім повернутись до початку. Як ніщо не заважає йому, наприклад, написати посеред тексту «АААААААААААААААААААААААААААААААААААААА…» (і так десять сторінок). Жодної поваги до канонів.

По-друге, стилістичної єдності також жодної: в одному абзаці автор жартує і грає вар’ята, в іншому раптом починає простими, але серйозними словами пояснювати якусь наукову штуку, а в третьому зізнається в чомусь дуже особистому. Нас не так учили писати, і ми не так учимо.

У доброго редактора викликала б серйозні сумніви й експертна компетентність автора: він упевненим тоном говорить про складні матерії, такі як астрофізика або мікробіологія, а в наступному абзаці зізнається, що нічого про це не знає. Пояснює нам речі, які сам щойно десь вичитав. Та хто він такий взагалі? Навіть у Повній Біографії на сайті TED Talks, де цей, виявляється, милий дядечко виступав, про нього є одне слово – blogger.

Заждіть, але ж ми весь цей час говорили, що в нових медіа важать імена, авторитети, що збирають персональну аудиторію. А цей Урбан, ну, ніхто. Чому його виступ має мільйон переглядів за місяць (і про нього навіть «Українська правда» пише), а кожен пост, навіть про якусь дурню, поширюють десятки тисяч разів? Навіщо люди заходять у віртуальну крамницю на його сайті і купують футболки з мальованими у пейнті чоловічками? Чому не закривають хрестиком, щойно побачивши примітивний сайт із дизайном у стилі «я сам так намалюю», за яким не стоїть, як за будь-яким сучасним трафікогенератором, армія SMM, SEO, SERM та інших фахівців?

Раціональних причин для цього, як і для того, що два з половиною мільйони відвідувачів заходить на Wait But Why щомісяця, деякі дописи мають по триста тисяч поширень, а Ілон Маск напрошується до Тіма Урбана на інтерв’ю, немає. Запитайте будь-якого ґіка, що раз на sometimes залипає на новому дописі Wait But Why, і він пояснить: це цікаво, свіжо, своєрідно (ні на що не схоже), cool і fun.

На кожному з умовних етапів стрімкого розвитку онлайн-медіа є набір підходів і правил, відтворюючи які, проект має шанс повторити чужий успіх. Але завжди є проекти, які нахабно порушують ці правила або взагалі їх не враховують, і досягають власного успіху, а часом і започатковують зовсім новий тренд або етап (навіть не знаю, чи приклад Цукерберґа не буде надто банальним). Чудодійним інгредієнтом у таких випадках є серендіпіті – коктейль із таланту, натхнення, віри в себе, ризику і професійної чуйки.

Серендіпіті, річ категорично не намацальна, не звучить переконливо для інвесторів, окрім хіба що зовсім венчурних. Тому закономірно, що більшість проектів, які мають шаблоноламальний потенціал, гинуть у зародку, бо їхній творець зневірився й найнявся нічним редактором на сайт Коломойського. Цей природний добір, надто жорстокий в скрутних українських умовах, успішно проходять одиниці експериментальних проектів (я, власне, загадав один – BirdInFlight). До того ж наші національні комплекси диктують нам сувору настанову в жодному разі не винаходити велосипед.

Натомість, запозичений на Заході (часто – через Росію) готовий «велосипед» виявляється класичним предметом карго-культу. Закінчується все тим, що стартапер, не спромігшись урухомити випиляну лобзиком фанерну модель велосипеда, злізає з неї, нарікаючи на місцевий меналітет і провінційність. Раз, думає він, я зробив усе як на баззфіді, а баззфід у мене не вийшов, значить, народ наш до баззфіда не доріс.

А фішка в тому, що велосипед якраз і треба винаходити щоразу. Бо закони фізики, завдяки яким педалі крутяться і змушують крутитись колеса, міняються швидше, ніж їх встигають описати. Ми можемо більш-менш передбачити напрямок мейнстриму, але не мутації, які раз у раз перетворюють аномалії на новий мейнстрим, а старий мейнтрим на відстій.

І раптом виявляється, що новий правильний велосипед – із квадратними колесами. Особливості, які мали поховати сервіс – обмеження у 140 символів для Twitter або виключно квадратні фото для Instagram, – стають перевагою, а ідеальний Google Wave не знадобився ну зовсім нікому. А люди, які заробили собі на автомобіль, проводячи тренінги на тему «як писати коротше і робити з усього на світі інфографіку», сідають переробляти свої презентації.

Коротше, ви можете спробувати зімітувати стиль Wait But Why (як намагався це зробити я в цьому тексті) і навіть навчитись малювати чувачків у пейнті, але краще спробуйте заплющити очі, прислухатись до себе й запитати, чи не ховається в глибинах вашої уяви якась божевільна ідея, на яку точно не поведеться аудиторія, бо для цього немає жоднісіньких передумов, але яка, попри це, вам подобається. І якщо ідея знайшлася, можна спробувати. Скоріш за все, у вас нічого не вийде. Але – може. Якщо не спробуєте, не вийде 100%.