Якщо вони критикують власну владу, їх вважають російськими агентами. Якщо вони критикують Росію, – їм варто бояться Кремля. Як змінили журналістів в Україні фальшиві і справжні вбивства колег та навіть окремий список імовірних убивств?
Липень 2016. Київ. Вулиця Івана Франка знаходиться в двох кварталах від шумного Університету ім. Тараса Шевченка. Зранку у вівторок, 20 липня 2016 року, через перехрестя їде червоний седан, у якому сидить відомий журналіст Павло Шеремет.
Він – родом з Білорусі, репортер Української правди і критик Кремля – прямує на радіо «Вести», де веде ранкову програму. Коли він проїде біля МакДональдзу, вулицю струсоне від вибуху. Закладена в машині бомба вбила Шеремета.
Сьогодні на перехресті стоїть група підлітків з гамбургерами в руках. Одна з дівчат нахиляється до букета квітів, поки не розуміє, що вони штучні. Під квітами поруч зі стовпом вуличного освітлення є кілька свічок і портрет Шеремети. Через два роки ситуація не дуже змінилася – ніхто не знає, хто є вбивцею або замовником.
Вбивство Шеремета налякало багатьох українських журналістів. Але ще більшого шоку вони зазнали у червні 2018, коли російського військового кореспондента Аркадія Бабченка, застреленого у спину, знайшли в калюжі крові перед його будинком.
Коли він через 20 годин з’явився на прес-конференції живий і здоровий, мало хто це зрозумів. Бабченко мав бути мертвим, як казали спецслужби, а за ним мали бути убиті й інші журналісти, які опинилися у таємному списку смерті.
Перші кілька років після Євромайдану українські журналісти вимагали змін у своїй професійній сфері. Минуло п’ять років, але ситуація значно не покращилася. Якщо ви критикуєте українських політиків, то ви – державний зрадник, якщо Росію, – то ви можете опинитися на мушці Кремля. Чи змінило це роботу українських репортерів?
Миротворець, що розпочав боротьбу
Грудень 2013. Кілька днів тому українська делегація у Вільнюсі відмовилася від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. На київський Майдан Незалежності, відомий як Майдан, сходяться десятки тисяч людей. Через три місяці на Майдані стріляють, а президент Віктор Янукович втікає до Росії.
У цей час на площі стоїть і Тетяна Попова. Під час «Революції гідності», як тепер називають усі події Майдану, вона відкрила хостел, де безкоштовно поселяла протестувальників. Пізніше вона почала купувати шоломи і бронежилети. Вона також моніторила засоби масової інформації та попереджала про фальшиві повідомлення.
Після революції вона стала заступником міністра інформаційної політики. У той час вона ще відчувала, що журналістам зможе допомогти. «Після Майдану нова українська влада була дуже відкрита, почали публікувати угоди, приймали більш прозорі закони», – говорить вона. Однак все змінилося напередодні літа 2016 року.
Активісти з українського сайту «Миротворець» опублікували персональні дані понад 4500 українських та іноземних журналістів, які отримали акредитацію в сепаратистських республіках Донбасу. В інтернеті з’явилися адреси, електронні пошти та номери репортерів, яких активісти вважали «ворогами України».
Попова була серед них, хоча вона не була журналісткою.
«Я почала отримувати погрози. Невідомі отримали дані про моїх дітей і погрожували їх вбити, бо я зрадниця». Реакція влади? Майже ніяка. Список пізніше зник із сайту, але Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ, підтримав проект «Миротворець», а критиків звинуватив у симпатіях до сепаратистів. Так журналісти-критики вмить стали зрадниками.
Через два місяці помер Шеремет. До цих пір ніхто не знає, хто міг замовити його вбивство. «Коли мені в Міністерстві сказали, що журналістів не можуть захистити, я подала у відставку. Я не погодилась з їхньою позицією, вони не захистили журналістів, тому мені краще було піти”, – каже Попова.
Сьогодні вона очолює неурядову організацію Information Security і відслідковує фізичні напади на журналістів. З січня по вересень 2018 їх було 57.
Нападають не лише випадкові провокатори, а й політики або поліцейські, а також служби безпеки. Тільки за останній тиждень провладні активісти напали на журналіста і кандидата в президенти Дмитра Гнапа, облили його фекаліями. Поліція, що стояла поруч, не втрутилась.
«І ситуація буде тільки гірша. Адже наближаються президентські вибори», – додає Попова.
Вбивство без жертви
Вересень 2000. Журналіст-розслідувач і засновник нової щоденної «Української правди» Георгій Гонгадзе після десятої години вечора виїжджає з квартири свого колеги, але додому до дружини і трирічних двійнят більше не повернеться.
Уряд тодішнього президента Леоніда Кучми у перші дні сказав, що зникнення може бути заплановане – чи то через якусь статтю, чи то через борги.
Через два місяці поліція знайде тіло без голови в лісі біля містечка Тараща.
Через кілька днів стає ясно, що це мертве тіло належить Георгію Гонгадзе. Чотирьох вбивць, пов’язаних з МВС, суд засудив, але слідчі досі не сказали, хто замовив вбивство журналіста. Йдеться про пряму причетність тодішнього президента Кучми.
Хоча з часу цього жорстокого вбивства минуло вісімнадцять років, багато журналістів до нього і досі повертаються і бачать паралелі.
«Бути журналістом-розслідувачем в Україні і писати про корупцію завжди було відносно небезпечно. Випадок Гонгадзе це лише підтверджує», – говорить Крістофер Міллер, український кореспондент Радіо Свободи і учасник Комітету захисту журналістів (КЗЖ).
Він теж після революції на Майдані мав відчуття, що ситуація покращилась навіть для журналістів. Але це тривало недовго.
«З’явилася корупція нової влади, ніхто її не розслідував, і люди знову були розчаровані», – говорить Міллер у розмові з кореспондентом SME. Війна на Донбасі ускладнила роботу журналістів, і не тільки тих, хто писав з фронту. «Чиновники і політики почали говорити журналістам, щоб ті були більш цензуровані і менше критикували їх, оскільки Україна перебуває у стані війни».
Але в той час, як справа Гонгадзе вже відшуміла, а розслідування вбивства Шеремета зупинилось на мертвій точці, українську медіасцену розхитало «вбивство» Аркадія Бабченка.
Колишній російський військовий кореспондент, що проживає в Україні, протягом багатьох років не працював за фахом, але був відкритим критиком Кремля.
Коли з’явилися повідомлення про те, що Бабченко лежить мертвий перед своїм домом, журналістів в Україні наче заціпило.
«Я почав боятися після вбивства Шеремета, але після вбивства Бабченка я реально перелякався», – говорить у київській кав’ярні Іван Яковина, інший російський журналіст, який виїхав з Росії до України. Він добре знає Бабченка. «Я написав некролог, дозволю собі сказати, найкращий в Україні», каже він.
Тижневик «Новое время», де він працює, на наступний день мав підготовлене свято, яке вони відразу ж скасували. Крістофер Міллер говорить про те, як він з усією командою журналістів не спав цілу ніч, і наступного дня вони намагалися з’ясувати якомога більше подробиць про випадок.
«Я саме розмовляв з його сусідом, який плакав, коли на моєму мобільному телефоні запікало відео з прес-конференції, де був Бабченко…»
Поки Бабченко говорить про фальсифікацію власної смерті як єдиного варіанту, фальшиве вбивство залишило в українських журналістів радше відчуття злоби.
«Звичайно, ми були щасливі, що він живий. Але це не лише знищило довіру до української спецслужби СБУ, це значно пошкодило репутації журналістів», – говорить Міллер.
СБУ вже мала свідчення про те, хто стоїть за замовленням вбивства, а сам виконавець співпрацював з ними з самого початку. Навіщо треба було інсценувати вбивство Бабченка, до сьогодні багатьом незрозуміло. Яковина навіть називає його “дешевим каскадерським трюком”.
Фальшиве вбивство також завдало шкоди репутації Бабченка. «Нікого вже не цікавить, що він пише. Він співпрацює з СБУ, і сьогодні він більше коментатор, аніж журналіст», – додав Яковина.
Список, у якому ви не хочете бути
Червень 2018. Емоції після фальшивого вбивства ще не вщухли, а українських журналістів через тиждень налякали списком з 47 іменами. Серед них були журналісти, активісти та блогери. Анонімне джерело повідомило, що існував список людей, яких потрібно позбутися. Можливо, список склали у Росії.
У списку також був Яковина. «Я був № 4. Мене це не надихало, але я цьому не довіряв із самого початку», – говорить він. СБУ підтвердила достовірність файлу і попередила деяких журналістів, що їхньому життю може загрожувати небезпека. Але сьогодні багато хто «список смерті» ставить під сумнів. «Якщо вас хтось дійсно хоче вбити, то не буде, звісно, записувати у список, був би дурним. Більше того, з банальними помилками в іменах», – говорить росіянин, що живе в Києві.
Крістофер Міллер також стверджує, що імена у списку взагалі не мають сенсу. «Якщо йдеться про критиків Кремля, то більшість тих імен навіть не є відомими в Україні», – говорить він.
Чи був цей список створений Росією, чи навіть українською владою, – не зрозуміло. Однак він спрацював для того, щоб хоча б трохи налякати журналістів.
«Ви дійсно задумаєтесь, чи за вами не стежать. Вже тільки тому, що хтось додає вас до списку, ви будете обережнішими. А це для журналістики зовсім не приносить користі», – додає Міллер.
Повстали з Майдану
Вересень 2018. Наталія Седлецька обговорює зі своєю командою в редакції «Радіо Свобода» тему наступної програми «Схеми». Молода репортерка у цій програмі, яку транслюють на громадському телебаченні, розслідує темні справи української політики.
Вона має гарний настрій – Європейський суд якраз заблокував рішення українських органів влади отримати всі дані за останні 17 місяців з її телефону. Якби влада до них добралася, це могло б загрожувати не тільки її джерелам – вони також знали б все про її повсякденне життя.
Журналістські розслідування тепер, на її думку, інакші, ніж до революції на Майдані. «Сьогодні достатньо кількох кліків – влада, на перший погляд, більш прозора. Але корупційні схеми складніші», – говорить вона.
І Крістіна Бердинських має схожі відчуття через п’ять років після Майдану. Коли була революція, і вона збирала історії протестувальників для свого проекту «Єлюди», у неї було відчуття, що відбулися великі зміни. Однак у певних речах змінилися лише способи.
«Тоді ще не скинутий президент Янукович взагалі не реагував на журналістські розслідування – він не відчував загрози від журналістів. Нинішня влада представляє себе як проєвропейську, а тому їй антикорупційні розслідування псують імідж», – каже політична репортерка, яка є колегою Івана Яковини з тижневика «Новое Время».
Обидві журналістки були об’єктом судового рішення, яке стосувалося даних з їх мобільних телефонів. Український прокурор Юрій Луценко хотів завдяки їм звинуватити керівника Антикорупційного бюро Артема Ситника у перевищенні повноважень – він нібито надав журналістам секретну інформацію про корупцію в прокуратурі.
Седлецька каже, що Луценко має багато причин недолюблювати обох репортерок.
Обидві вони стикнулися з погрозами. «Крістіно, ще одна стаття про Київгаз, і ваш пам’ятник буде стояти поруч з пам’ятником Гонгадзе». Повідомлення з таким змістом отримала у лютому 2016 року Крістіна Бердинських.
Коли вона повідомила про погрози в поліцію, ніхто не був залучений до розслідування. «Схожа ситуація була і з іншими погрозами, мені довелося про все писати публічно, щоб щось зробили. Лише публічність може захистити вас», – говорить вона.
І тиск з боку влади стає сильнішим за півроку до президентських виборів. Президент Петро Порошенко до звинувачень дуже чутливий, з незалежними ЗМІ не спілкується, лише декільком телеканалам дає одне інтерв’ю на рік.
«Ці люди прийшли до влади завдяки активістам Майдану. Висвітлення проблем їм може зашкодити», – говорить Седлецька. «Вони не хочуть, щоб ми щось розслідували, але хочуть надалі збагачуватись», – додає вона. Але суспільство теж стало більш чутливим і активнішим, ніж до Майдану. Політикам вже не вибачають стільки, скільки раніше».
Навіть тактика осоромлення журналістів не працює – поки довіра до політиків падає, довіра до ЗМІ в Україні, навпаки, вражаюче зростає.
«Політики створили атмосферу ненависті до всіх, хто їх критикує. Маніпулюють тим, що ми не патріоти. Це абсурдно. Ми критикуємо не країну, а тих, хто перешкоджає її розвитку. А це, на мою думку, справжній патріотизм», – каже Седлецька.
Текст вперше було опубліковано у виданні SME (Словаччина). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.
