Виставка The Great and Grand у Мистецькому арсеналі у Києві була відкрита у липні 2013 року на честь святкування 1025-ої річниці християнства у Росії та Україні. У відкритті брали участь політики, бізнесмени і представники духовенства, зокрема був присутній президент Росії Володимир Путін і патріарх Російської православної церкви Кирило. Однією із представлених робіт мав бути мурал авторства Володимира Кузнецова під назвою «Коліївщина. Страшний суд». Незадовго до відкриття виставки незавершену картину на стіні, де було зображено корумповане духовенство і бюрократів, що горять у пеклі, повністю покрили чорною фарбою. Директорку музею, яка зі страху перед наслідками здійснює самоцензуру і знищує незавершену роботу митця, складно уявити у постмайданній дійсності.
Майдан був чимось більшим, ніж проявом опозиції до Росії чи рухом у напрямку до Європейського Союзу. Це був протест проти корупції, порушення прав людини, демонтажу держави. Майдан став найбільшим прикладом самоорганізації у незалежній Україні. Люди зрозуміли, що вони мусять взяти справу у свої руки, що вони несуть відповідальність. Багато осіб, які без жодного контролю зверху почали тоді взаємодіяти між собою, досі не припинили своєї діяльності. Протести на Майдані стали тренуванням з демократії, натхненням для подальшої діяльності. Раніше демократія була лиш теоретичним викликом. На Майдані були всі, з різними поглядами, але об’єднані боротьбою за волю України. Як виявилося пізніше, це вони кинули відчайдушний виклик демократії, уявляючи собі відмінні, часто взаємовиключні сценарії майбутнього країни.
- Проти Росії
Олег Сенцов займався у своєму житті різними речами. У дитинстві він цікавився органною музикою і коміксом, пізніше професійно грав у комп’ютерні ігри. Кілька років тому з бізнесмена він став кінорежисером і письменником. Як член Автомайдану, організації, що діяла на користь Євромайдану, Олег підтримував українських військових, постачаючи їм харчі, ліки, навіть допомагаючи в їх евакуації з захопленого солдатами без розпізнавальних знаків Криму. Після нелегальної анексії цієї частини України Росією, місцеві мешканці автоматично стали громадянами Російської Федерації. Серед них опинився й Олег Сенцов, батько двох дітей, кінорежисер та людина, чия популярність постійно зростала.
Він став ідеальним кандидатом для російської Служби Безпеки. Йому вигадали черговий, цього разу фальшивий, образ терориста і члена ультраправої політичної партії «Правий сектор», яку у Росії вважають терористичною організацією. Олег став також головним героєм показового процесу, який особливо уважно висвітлювали російські ЗМІ – він мав стати пересторогою для інших, яким би спало на гадку чинити опір російській політиці. Через вибір відомої особистості додатково підкреслювалося, що для нікого не буде поблажок, що кожен беззахисний перед російським правом.
Відповідно до обвинувачень, Олег нібито керував терористичною групою, метою якої було знищення кількох об’єктів у Севастополі, Сімферополі і Ялті. Його вину мали підтвердити свідки, яких тортурами змусили давати покази. Доказом нібито фашистських поглядів Сенцова стали два фільми, які належали як до кінокласики, так і до його особистої DVD-колекції: «Звичайний фашизм» (Ordinary Fascism) та «Історія Третього Рейху у кольорі» (History of The Third Reich in Color). У ході допитів Олега також били і принижували, проте він ніколи не підтвердив висунуті проти нього обвинувачення, не звів наклепу на інших. Не виявлено також жодних достовірних доказів, які б підтверджували його вину. З нього зробили найбільш відомого українського політичного в’язня, а історія несправедливо посадженого режисера з Криму стала найвиразнішим прикладом порушення прав людини в Україні російським урядом. З локальної проблеми справа Сенцова виросла до справи міжнародного значення. До звільнення Сенцова закликали кінорежисери, уряди різних держав, міжнародні організації. Дехто стверджує, що саме цей розголос став прокляттям, мовляв, чим більшим є зовнішній тиск, щоб відпустити Сенцова, тим меншими є його шанси на звільнення, оскільки Росія не піддасться на жоден тиск.
25 серпня 2015 російський суд засудив Олега Сенцова на двадцять років сибірської виправної колонії. Від 14 травня до 5 жовтня 2018 Олег оголосив голодування-протест, вимагаючи відпустити близько сімдесяти громадян і громадянок України, ув’язнених на території Росії з політичних причин. Інші джерела вказують, що їх може бути навіть більше. Без огляду на точну цифру, усі ці люди отримують значно менше уваги, ніж Олег. Також еколог, антифашист і активіст Олександр Кольченко, засуджений разом із Олегом на десять років ув’язнення, перебуває у тіні справи Сенцова. Безстроковий протест Олега був примусово завершений через 145 днів з огляду на жахливий стан здоров’я голодувальника. За цей час український режисер був визнаний почесним громадянином Парижа, а пізніше нагороджений Премією Сахарова, яку встановив Європейський парламент. Чи усі ці дії мають спричинити звільнення Сенцова, чи радше його справа стала ареною для доволі недалекоглядного вираження політичних поглядів інших осіб?
- Проти проросійських сепаратистів
Паралельну історію до долі Олега Сенцова становить випадок Сергія Захарова, українського митця стріт-арту. Олег, кінорежисер, арештований у Криму не за художню діяльність, а нібито за тероризм. Сергій – художник, якого впіймали у Донецьку проросійські сепаратисти за розміщення у громадських місцях карикатур на лідерів так званої Донецької народної республіки, які міняються як у калейдоскопі.
Сергій Захаров працював у Донецьку як оздоблювач інтер’єрів. Малярством і графікою він займався після роботи. Коли у 2014 р. сепаратисти почали захоплювати місто, єдиний колекціонер і покупець цих робіт виїхав до Москви. Проте Сергій не перестав малювати, лиш досі абстрактні фігури змінилися на більш конкретні форми карикатурних портретів донецьких лідерів. Як говорив сам художник, це не потребувало великих зусиль, адже ці лідери є справжніми клоунами. Більшим викликом стало розміщення намальованих і вирізаних із фанери постатей на вулицях Донецька.
Якось під час комендантського часу автомобіль, у якому були Сергій та його фотограф, був затриманий патрулем сепаратистів. Вони перевірили документи, але не перевірили багажник, у якому були готові до встановлення карикатури. Хлопців відпустили, але відтоді вони змінили стратегію: почали вішати карикатури лише вдень і лише по одній роботі за раз. Попри це, Сергій надто не переймався. Думав, що іде війна, а під час війни є важливіші речі, ніж ловити художників. З плином часу зацікавлення діяльністю Сергія почало зростати. То в Інтернеті з’явилися фотографії, на яких було зафіксовано його роботу, то подзвонив якийсь журналіст. Саме тому через кілька місяців активної діяльності Сергія схопили.
Два автомобілі, які мало хто може собі дозволити у Донецьку, вже чекали перед його студією, а в машинах сиділи озброєні чоловіки. Вони відвезли його до колишньої будівлі української служби безпеки, де Сергій підтвердив, що він є автором глузливого стріт-арту. Вони повернулися до його студії, щоб конфіскувати комп’ютер і автомобіль. Потім було вже гірше. Сергія утримували у різних місцях, катували, допитували, залякували смертною карою, принижували, змушували до примусової праці. Загалом, задавали два питання: «на кого ти працюєш?» і «хто з тобою співпрацював?». Судячи з акценту, більшість мучителів походили з Росії. Судячи з їх поведінки, цих росіян готували до таких ситуацій. Ніколи не було відомо, що трапиться за хвилину, хоча найбільш жахливі речі відбувалися тоді, коли кати перебували під впливом алкоголю.
Ким були інші люди, ув’язнені разом із Сергієм? Жінки і чоловіки, цивільні і солдати, п’яниці, впіймані під час комендантського часу, і колишні сепаратисти. Більшість з них звинувачували у шпигунстві. Дуже легко попастися, але дуже складно вийти на свободу. Можна стати шпигуном, маючи рибальську карту із позначеними місцями доброго клювання риби, або якщо у телефоні є фотографія українського прапора.
Вперше Сергія відпустили, коли він пофарбував один з конфіскованих автомобілів у військовий камуфляж. Він мусив звернутися за своїми документами до будівлі, де все розпочалося, до колишньої служби безпеки. Повна відсутність організації і комунікації. Коли Сергій прийшов туди, йому сказали, що про його звільнення нічого не відомо, тож його закрили ще на півтора місяця. З підтримкою знайомих Сергієві зрештою вдалося успішно вибратися, хоча більш докладно про це він не хоче говорити з огляду на безпеку осіб, які йому допомогли. Сергій отримав назад свій паспорт. Незабаром він виїхав з Донецька, щоб вже сюди не повернутися. Відтоді у Донецьку стало менше вільного мистецтва.
На відстані понад сто кілометрів від захопленого сепаратистами Донецька є Маріуполь. За п’ятнадцять кілометрів від Маріуполя проходить лінія фронту. Однак це не перешкоджає діяльності кількох місцевих організацій, які підтримують громадянське суспільство. До війни єдиною перспективою у таких містах як Маріуполь була робота на заводі. Тепер тут діють нові культурні простори, такі як Платформа Тю, навіть мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГогольФест переїхав сюди з Києва. Маріуполь розташовано у так званій червоній зоні, а це означає, що люди перебувають тут на власну відповідальність. Жодне посольство тут вже не допоможе. Київ, у порівнянні з малими містами цього регіону, виглядає як магазинна вітрина.
2 ½. Проти проросійських сепаратистів і ультраправих українських націоналістів
«Ізоляція» – це неурядова неприбуткова організація, що підтримує культурні і мистецькі ініціативи. Вона виникла у 2010 році на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку. Її метою було спричинення позитивних змін через культуру. У 2012-2014 роках «Ізоляція» стала креативним кластером творчих ідей. Попри співпрацю з численними зарубіжними митцями, місцевий контекст відігравав у їх діяльності ключову роль.
Щось почало змінюватися, коли у 2013 році «Ізоляція» організувала подію на тему інтернет-журналістики, що викликало спротив проросійських активістів. Вони оточили будинок і за згодою місцевої поліції рушили всередину. Дехто з нападників змінив агресію на цікавість, помітивши, що речі, які відбуваються в «Ізоляції», не є такими поганими, як їх описують. Ситуація стала ще більш абсурдною, коли поліція почала переписувати прізвища учасників заходу, а не нападників. Пізніше «Ізоляція» підтримала Майдан, організовуючи покази документальних записів «Вавилон13» з подій у Києві. Останнім великим заходом, який відбувся у донецькій резиденції, був триденний Літературний фестиваль під назвою «Мова і насильство». На нього запросили татар, представників місцевих вірувань, людей, що підтримували анексію Криму. Метою було створення безпечного простору для діалогу і взаєморозуміння.
У травні 2014 під впливом Майдану проросійські діячі запалили вогнища у бочках. У червні «Ізоляцію» захопили представники Донецької народної республіки, які спершу переконували, що вони прийшли, аби надати гуманітарну допомогу, а пізніше почали ув’язнювати частину працівників «Ізоляції», знищувати архів і книжкові фонди організації, грабувати оснащення, розбирати на металобрухт та інші елементи перші колекції сучасного мистецтва.
Леонід Баранов, «міністр безпеки» так званої Донецької народної республіки, не любив мистецтва, але мусив контактувати з ним, принаймні, впродовж певного часу, оскільки саме його відділ зайняв будівлі «Ізоляції». Тримаючи у руках каталоги із роботами митців, він не вірив, що це може бути мистецтвом, що люди, які це створили, здорові. На його думку, таке мистецтво, як і порнографія чи наркотики, мали каратися у Донецькій народній республіці. Тож захоплення колишнього заводу ізоляційних матеріалів було добрим кроком. Діяльність «Ізоляції», замість підтримки того, що є слов’янським чи російським, лиш задурманювала голови молоді, яка має працювати, одружуватися й активно зміцнювати своїми дітьми Донецьку республіку, вважав він.
У той час, коли Леонід Баранов відчував огиду до мистецтва, працівник «Ізоляції» Михайло Глибокий перебував поза Донецьком. Під час його відсутності міський аеропорт було стерто з лиця землі у ході боїв, було захоплено місцеве телебачення, створено міністерства, яких раніше ніколи не було, прізвища окремих працівників «Ізоляції» опинилися у списках розшукуваних сепаратистами осіб. Михайло не повернувся додому. Він не почував себе там у безпеці. Вирішив оселитися у Києві, куди також переїхала й «Ізоляція», і де вона перебуває і досі. Колишня резиденція у Донецьку залишається тренувальною базою сепаратистів та слідчим ізолятором. Ймовірно, що у тому місці утримують українського журналіста Станіслава Асєєва.
Після переїзду «Ізоляція» реалізувала і реалізовує багато проектів, які стосуються тематики сепаратизму і радикалізму. З 2015 року ціллю «Досліджень Донбасу» є активізація місцевих громад східної України через культурні ініціативи, боротьбу зі стереотипами, звернення до різних типів реципієнтів, розвиток публічної демократії. У цьому ж році «Ізоляція» заявила про свою присутність у Венеції. Під час Бієнале сучасного мистецтва, у рамках інтервенції #onvacation, відвідувачі носили в «окупованих» павільйонах 1500 комплектів військової форми з вищевказаним хештегом. Проект викликав асоціації з російськими солдатами без розпізнавальних знаків у Криму, які відповідно до офіційного повідомлення Росії перебували там лише на відпочинку. Кожен з відвідувачів мав шанс зробити собі селфі у цьому спеціальному вбранні. Серед розміщених в соціальних мережах фотографій з хештегом було проведено лотерею. Нагородою був відпочинок в окупованому Криму. Через рік, у рамках проекту Social Contract, було оновлено постамент, який залишився після пам’ятника Леніну, знищеного у грудні 2013 року на хвилі декомунізації. П’єдестал став сценою як для трьох художніх робіт, так і для світоглядних змін. Спершу не було навіть офіційної згоди, щоб організувати що-небудь у цьому місці. Пізніше, вже сама директор відділу культури виступала на відкритті. У самому кінці місцеві мешканці з власної ініціативи відновили художню інсталяцію, яку знищили хулігани. Зрештою у 2018 році виставка «Ми були тут» звернула особливу увагу на участь представників ЛГБТ у війні, що зіткнулося з агресією радикальних угруповань.
Леонідові Барану це б не сподобалося.
Подібну долю розділила художня група СТАН, яка у 2014 році мусила переїхати з Луганська до Івано-Франківська. Раніше їх залякували проросійські сепаратисти, тепер ультраправі угруповання. Єдиною різницею є те, що на Сході України їх обзивали американськими агентами, а тепер підозрюють, що вони російські шпигуни. Вони безсило жартують, що насправді є кремлівськими агентами, які, використовуючи американські гроші, популяризують європейські цінності.
- Проти ультраправих націоналістів з України
Молодий митець Микола Рідний, у своїй творчості займається, зокрема, ультраправими рухами, їх символікою та поведінкою.
Його найновіший проект «Озброєні і небезпечні» – це платформа, що накопичує короткометражні фільми різних авторів. Усі роботи, складені з документальних і художніх сцен, зосереджуються на тематиці мілітаризації суспільства, зокрема відношення молоді до насильства і зброї.
Чому саме така тематика? Микола вважає, що існування ультраправих формацій напряму впливає на його життя. Зрештою мистецькі виставки у Києві неодноразово атакують радикали. А чому вони атакують? Бо у них немає інших ворогів.
Крайніх націоналістів ототожнюють із захисниками України, а прагнення боротися за батьківщину мало хто хоче критикувати. Так само виглядає справа з будівлями, які займають ультраправі організації. Утворення сквотів у приміщеннях, які не використовують, досі асоціювалися з анархістськими рухами. Тим часом націоналістичний сквот на вулиці Рейтарській у Києві викликає чимало емоцій. Чи ми маємо бунтувати проти неолібералів, які викуповують будинки у місті, спричиняючи тим самим облагородження цілих районів? Чи, радше, протистояти ультраправим радикалам, які нелегально займають ці будівлі?
Попри те, що, на думку Миколи, ультраправі табори набирають сили, вони не досягнуть настільки сильної підтримки у суспільстві, як це показують у ЗМІ. Більшість людей надають перевагу менш радикальним варіантам. Може, тому замість того, щоб називати речі своїми іменами, журналісти використовують формулювання «невідома група осіб». Це явище призводить до того, що такі угруповання залишаються, фактично, безкарними. А якщо вже про них говорять, то у їх існуванні звинувачують російську агентуру. Питання, чому Росія мала б підтримувати ультраправі, антиросійські рухи в Україні, залишається без відповіді.
- Проти українських лібералів
Давніше в Україні крайні політичні погляди були маргінальними. Тепер тебе можуть атакувати навіть за більш екстравагантний колір волосся. Олена Мамай і Валерія Зубатенко організували виставку на тему «Педагогічні акти», яку приймав арт-простір «Скло» в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Експозиція мала стосуватися теми насильства в Україні. Незабаром після відкриття, 14 квітня 2018 року адміністрація університету назвала «Педагогічні акти» пропагандою насильства і наругою над національними символами. Виставку було закрито, а роботи досі не повернулися до рук кураторів і митців. Один з творів віднесли до поліції. Арт-простір «Скло» досі закрито.
Також заходи, організовані київським Центром візуальної культури (VCRC), часто зазнають перешкод з ідеологічних мотивів. У лютому 2012 року, після відкриття виставки «Українське тіло», присвяченої тілесності у сучасному українському суспільстві, VCRC викинули з Києво-Могилянської академії, а виставку закрив президент академії. У тому ж році фотографії, на яких було зображене щоденне життя сімей ЛГБТ в Україні, атакували виделками, а всю виставку у кінотеатрі «Жовтень» під назвою «Своя кімната» закрили. У 2014 році керівника VCRC Василя Черепанина жорстоко побили невідомі нападники, які кричали йому «сепаратист», «комуніст». Через п’ять років кільканадцять чоловіків у масках, учасників ультраправих груп, розгромили виставку Давида Чичкана під назвою «Втрачений шанс». Виставка стосувалася проблеми декомунізації, війни на Сході України, а передусім – двох Майданів: ультраправого і ліберально-анархістського. Майдан – це досі складна і непроста тема, тому організатори цього заходу про всяк випадок покрили представлені роботи пластиком. Через два дні після відкриття виставку було знищено. З десяти робіт три було вкрадено, три збереглися, усі решта були знищені. Акт вандалізму з ідеологічних мотивів доповнив роботи митця. Виставка збагатилася відеозаписом усієї події, а знищені роботи набули нового значення.
Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.
