2014 для України був болісним роком: після революції, що призвела до втечі президента, Януковича, незалежна з 1991 року держава зазнала анексії Криму Росією, яка у східній частині країни ще й надала дієвої допомоги сепаратистам – прибічникам сусідньої держави. Цей трагічний рік водночас прискорив зміцнення української національної свідомості та виникнення української політичної нації. Іноді – на шкоду інтересам національних меншин.
Мабуть, ще ніколи гімн України не співали разом стільки людей, як у перші тижні 2014 року, коли в Києві десятки й сотні тисяч мітингувальників вимагали, щоб Україна рухалася не в бік Росії, а в напрямку Європейського Союзу, а голова держави, прихильник Росії, Янукович пішов з влади. І це був час, коли нового значення набули слова, якими послуговувалися організації українських націоналістів, «Слава Україні! – Героям слава!».
Тоді як у дні революції процес зміцнення української національної свідомості прискорився, події наступних місяців – потрапляння Криму до рук Росії, а також створення східноукраїнських псевдодержавок – надали цьому процесу ще більшого розмаху. «У 2014 році, під час Майдану, багато хто говорив, що українська нація народилася саме тоді, коли навчилася себе захищати. Хоча така національна консолідація і була видовищною, вона аж ніяк не була повною», – каже Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента», на думку якого паралельно з національною консолідацією поглиблювалася і поділеність суспільства, адже східноукраїнські сепаратисти-русофіли воліли зруйнувати країну.
«Коли я кажу про виникнення української нації, я маю на увазі політичну націю, адже у консолідуванні нації брали участь і ті, що говорять як російською, так і мовами інших національних меншин” – пояснює він. На думку Фесенка, за кілька наступних років після 2014 ситуація стала ще більш складнішою та неоднозначною. Подібно до середини 1990-тих років і до часів після революції 2005 року, по закінченні революції 2014 року теж настав період розчарування. Але, попри усе, збереглося українське національне ядро. Розчарування, скоріше, зачіпає політичних керівників та партій, тоді як більшість людей не залишили мети – збереження державності. Мабуть, ця тенденція зараз навіть посилюється», – стверджує аналітик.
У Києві – теж українською
Підвищення національної свідомості показує, наприклад, те, що у колись переважно російськомовному Києві усе частіше використовують українську мову, і щоразу більше стає таких місць, в яких відвідувачів обслуговують лише українською або англійською мовами. На думку киян, зміни стали відчутними особливо після 2004 року. В цьому важливу роль відіграє мовна політика, яка почалася ще під час президентства Віктора Ющенка, а після початку президентського терміну Петра Порошенка тільки посилилася. Зараз набагато суворіше дотримуються вимог законодавства, пов’язаного з питанням мовної практики держслужбовців. «Раніше, особливо за часів Леоніда Кучми, цьому приділяли небагато уваги. А ще таке: у Києві зараз значно більше студентів, що прибули до столиці з Центральної та Західної України. Навіть у східних регіонах головною мовою освіти стала українська мова, тоді як раніше це було зовсім не так. Я теж викладав у Харкові, і хоча офіційною і тоді вважалася українська мова, більшість викладачів – за проханням студентів – викладали російською», – розбирає причини цих змін Фесенко.
На думку фахівців, цей тренд продовжується. Оскільки зміни у мовних звичках пов’язані ще й зі зміною поколінь, наступний великий стрибок відбудеться тоді, коли у ділове життя потраплять нинішні тинейджери, що виховуються у все більш україномовному середовищі.
Між тим, зростає і кількість шкіл з українською мовою навчання. «За часів Кучми це було не так, і в Криму, поряд з численними російськими, існувало лише кілька татарських і одна українська школа. Тепер ми бачимо, які це мало наслідки. 2014-й рік багатьом політикам, що належать як до урядової партії, так і до опозиції, ясно показав, що слід приділити більше уваги питанню поширення україномовної культури та освіти. Зараз на порядку денному з’явився закон про мову, в якому на йдеться і про санкції. Якщо хтось сьогодні порушує закон, який регулює використання мов, то для порушника це не матиме жодних наслідків: ні коли в київському ресторані немає меню українською, ні коли лікар не бажає надавати свої послуги пацієнтові українською мовою», – наголошує Фесенко, за словами якого існує питання, щодо того, як функціонуватимуть нові правила. «У Києві їх буде легше дотримуватися. Натомість, маю застереження стосовно того, що відбуватиметься на Сході. Проте наслідком 2014-го року є й те, що в українському суспільстві є певний страх перед наданням автономії, будь то кримським татарам, або мешканцям Закарпаття, серед них – угорцям. Адже, українці побоюються, що можуть повторитися події 2014-го року. Ця політика також зробила свій внесок у погіршення угорсько-українських стосунків», – ділиться своєю думкою аналітик.
Мобілізовують історія та релігія
Станіслав Кульчицький, історик Академії Наук України, теж дотримується думки, що під впливом подій 2014-го року міцнішає українська національна свідомість. «Росіяни, яких раніше вважали братським народом, раптом стали ворогами, адже вони захопили значну частину країни. Ми захотіли свою історію, бо вона теж мобілізує, а ще – релігію, бо вона також не може існувати під ворогом», – каже історик, пояснюючи нам, чому Київ наполягав на тому, щоб українська православна церква набула незалежності від російської. «Міцнішає громадянське суспільство, формується українська політична нація. Останнє, однак, розпочалося ще за часів «перестройки», наприклад, завдяки діяльності РУХ-у. Цей процес, однак, був дуже повільним, оскільки в радянський період ніхто б не дав виникнути незалежному руху», – пояснює Кульчицький.
Проте він підкреслює і те, що процесові утворення політичної нації ще далеко до повного успіху. «Коли у Франції членом тамтешньої політичної нації вважає себе 100 відсотків населення, в Україні цей показник зараз становить лише шістдесят відсотків. Решта, в першу чергу, відчуває себе частиною територіальної громади окремої області чи міста. А, існують ще й такі – сім відсотків опитаних – що вважають себе представниками Радянського Союзу», – каже Кульчицький. Одна з причин цього полягає в тому що Україна з радянської держави перетворилася не на демократичну державу у західному розумінні цього слова, а на олігархічне суспільство. Через це чимала частина громадян не здатна себе ототожнити з теперішньою українською державою.
Покоління, що вимирають
Проте Кульчицький вважає, що процес міцнішання української політичної нації є невідворотнім. «Є закономірності, і Україна, зрештою, стане більш схожою на ту Європу, яка у своєму розвитку на 100-150 років випередила східну частину континенту. Правда, це станеться після відходу двох поколінь. Перша генерація вже зникла, а процес може навіть прискоритися, якщо ми звільнимось від влади олігархату, а середній клас наростить м’язи і стане по-справжньому незалежним», – наголошує історик.
Текст вперше було опубліковано у виданні HVG (Угорщина). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.
