На початку квітня 2014 року група проросійських активістів захопила будівлю Харківської державної адміністрації, проголосила себе «альтернативними місцевими депутатами» і проголосила Харківську народну республіку. Тоді здалося, що це східноукраїнське місто з понад мільйоном населення візьме за приклад Донецьк та Луганськ і приєднається до сепаратистського руху, що активно підтримується Москвою.  

Поліції врешті вдалося звільнити будівлю і проросійські настрої поступово у місті вщухли, передусім через інформацію про знищений війною Донбас. Через чотири роки після цих подій у Харкові панує стабільність. На диво успішно місто справилося з втратою російських ринків і з напливом біженців з Донбасу і в рамках України Харків належить до багатих міст. У той же час він потерпає від тих самих проблем, що й уся країна. Передусім це – корупція, реформи, що блокуються, неефективне державне управління.

 

Час дебоширів

У перші місяці 2014 року, коли у Києві відбувалися протести проти колишнього президента Віктора Януковича, Харків роздирали суперечки, кого підтримати. Міський голова з суперечливою репутацією Геннадій Кернес, який був членом Партії Регіонів Януковича, спочатку не вживав жодних заходів проти рекрутингу так званих «тітушок», вуличних дебоширів, які їздили до Києва нападати на учасників противладних протестів.

Він мав довготривалі зв’язки з кримінальним світом, зокрема з членами клубу бойових мистецтв «Оплот». Клуб насправді був погано замаскованою місцевою мафією, яку Кернес використовував для придушення опозиції і для реалізації власних планів. Так, наприклад, дебошири з «Оплоту» у 2012 році розігнали екологічних активістів, які протестували проти будівництва торгового центру на місці одного з місцевих парків.

Свою думку міський голова почав міняти, коли у місті почали з’являтися «гості» з Росії.

«Мені вдалося побувати на одному з проросійських мітингів, по дорозі на який я бачив приблизно двадцять автобусів з російськими номерами. З подіуму говорив чоловік в козацькій уніформі, але про місцеві козацькі традиції він нічого не знав і, навпаки, посилався на звичаї, характерні для донських козаків», згадує сьогодні місцевий історик, спеціаліст з історії Харкова 19-20 століть Филип Дикан. До проросійських демонстрацій приєднався також працівник автомийки з російського Ростова-на-Дону Арсеній Павлов, який згодом «прославився» як один з польових командирів у Слов’янську на прізвисько Моторола. У 2016 році він загинув від вибуху бомби у ліфті в будинку в Донецьку. Першим, хто протягом хаотичних подій весни 2014 року вивісив над будівлею державної адміністрації в Харкові російський прапор був, знову ж таки, скандальний російський журналіст з псевдонімом Міка Ронкайнен.

 

При Путіні краще би не було

Ядром проросійського руху, однак, були місцеві жителі. І зовсім не обов’язково вони були членами бандитських угрупувань на зразок засновника «Оплоту» Євгенія Жиліна (у 2016 році його було вбито в одному з дорогих московських ресторанів начебто через контроль над контрабандою вугілля з Донбасу).

«Я ходив на демонстрації Антимайдану, тому що мені не подобалося те, що відбувається в Києві. Невже не можна було почекати до президентських виборів на рік довше? Але я думав, що це наша внутрішня справа. Коли ж почали з’являтися люди, які говорили, що працюють на Москву, і що мають багато грошей, я потрохи від цього відійшов. В Росії я деякий час жив, і при тому, що мені не подобається сучасний президент України Петро Порошенко, так само я не думаю, що при Путіні нам би було краще», каже освічений авіаційний інженер Максим, який заробляє на життя як спеціаліст з ІТ. Своє прізвище він називати не хоче.

«Харків є містом, яке традиційно жило за рахунок торгівлі, це формувало його ідентичність. У демонстраціях з різних сторін взяли участь десятки людей. Для міста, агломерація якого налічує майже два мільйони людей, це не дуже багато. Більшість людей поводила себе пасивно і чекала, хто виграє», – стверджує антикорупційний активіст Дмитро Булах. Він вважає, що вирішальну роль зіграла структура суспільства.

«Ми є університетським містом, наша промисловість пов’язана з машинобудуванням для авіаційної та космічної галузей. Більшість робітників є висококваліфікованими людьми, часто – з дипломами про вищу освіту. За українськими мірками, вони належать до тих, хто має високі зарплати. Я жодним чином не хочу образити Донецьк чи його околиці, але рівень критичного мислення тут є дещо вищим», стверджує соціолог з Харківського університету Юлія Біденко.

Важливу роль зіграла позиція Геннадія Кернеса та представників місцевої політичної еліти. «Вона, на відміну від донецької верхівки, ніколи не мала амбіцій панувати у цілій Україні і завжди повинна була притримуватися балансу. Коли постав вибір між Києвом та Москвою, Харків вирішив, що Київ буде більш дружнім партнером», пояснює Юлія Біденко, звертаючи також увагу на негативний приклад Донецька та Луганська. «Як тільки люди побачили, що там робиться, усі симпатії до Москви одразу розвіялися», згадує харківська соціологиня.

Кажуть, що місто зробило свій геополітичний вибір. «Наприкінці 2013 року приблизно 22% жителів Харкова підтримували зближення з Росією і вступ до Євразійського союзу. Тепер їх є 6%. Навпаки, за об’єднання з Євросоюзом тоді голосувало приблизно 20%, тепер голосує 36% опитаних», пояснює Юлія Біденко.

 

Нема чого чекати

Цей вибір загалом мав дуже помітний резонанс в економіці. Місто заробляло на близькості до кордону з Росією: на транзиті товарів з та до сусідньої країни. На величезному Барабашівському ринку офіційно було зареєстровано більш ніж сто тисяч підприємців. «Сюди їздили на закупи люди з Бєлгороду та з Воронежу, так само, як власники магазинів з Донбасу. У 2014 році обидва торгівельних потоки зникли», – зазначає співвласник мережі ресторанів Андрій Максімов. Однак на одному з найбільших ринків Східної Європи це не викликало кризи.

«Люди їздять сюди і далі, тепер тільки з інших регіонів», – каже продавець одягу, який представився як Артур.

Російська анексія Криму і агресія на Донбасі розірвали також співпрацю у авіаційній та космічній промисловості. «Більше, ніж 70% наших проектів було пов’язано з Росією, не важливо, чи це були прямі замовлення з Роскосмосу, чи спільні проекти для Індії та інших країн», – пояснює Олексій з Асоціації молодих працівників космічної промисловості. Молодий експерт налаштований скептично щодо можливостей української космічної промисловості. «Коли мова йде про технології, Захід випереджає нас на добрих двадцять років. Ми можемо забезпечувати лише тих, хто не має грошей на американську апаратуру», – говорить Олексій. На його думку, подібна ситуація є типовою для більшості державних підприємств.

«Все більше країн приєднується до космічних проектів, і для нас це шанс. Потрібно лише працювати. Державні підприємства звикли чекати на допомогу держави, але нам нема на що чекати», – опонує йому Дмитро Шигалевський, виробничий директор акціонерного товариства ФЕД (FED), що виробляє агрегати для авіаційної та космічної промисловості. Підприємство знаходиться в приміщенні однойменної державної компанії. Тоді як приватна компанія працює у три зміни сім днів на тиждень, державне підприємство перевело своїх працівників, що залишилися, на триденний робочий тиждень.

 

Величезна корупційна система

Гірша ситуація з надіями, які в 2014 році принесло повалення влади колишнього президента Віктора Януковича. «Тоді люди були готові до конкретних реформ, оскільки було очевидним, що все потрібно міняти для того, щоб ми взагалі змогли зберегти суверенітет країни. Але цей шанс ми в решті решт упустили», – констатує Дмитро Булах. Він не задоволений навіть такими успіхами, як створення патрульної поліції, яка серед громадськості має відносно позитивну репутацію. За його словами, це свідчить про катастрофічну репутацію інших поліцейських підрозділів.

Не особливо функціонує і ще один здобуток революції, а саме – консультаційні центри для громадян, які є при майже усіх державних органах. За допомогою таких центрів активісти би повинні були мати можливість контролювати і впливати на діяльність держслужбовців. «Я обрана до ради при Міністерстві охорони здоров’я і, окрім іншого, ми обираємо головних лікарів великих лікарень. Але ми не маємо права обирати кандидатів, які не мають спеціальної освіти з менеджменту у галузі охорони здоров’я і тих, хто не має десятилітнього стажу керівництва лікарень. Отже ми можемо вибирати лише з тих, хто вже є головними лікарями», – розповідає Олена Гармаш, фармацевт за освітою.

Але більшість жителів Харкова не переймаються такими проблемами. «Я вже тепер стараюся не слідкувати за новинами політики, з мене вистачить того, що я бачив за останній час», – розповідає Віктор Юхно, будівельний інженер, який в квітні цього року заснував власну маленьку пивоварню, таким чином перетворивши своє багатолітнє хобі у професію. 11 місяців він оформлював свій бізнес, і декілька разів стикався з тим, що від нього вимагали хабара, подекуди – у замаскованій формі.

«Залишили мене в спокої лише тоді, коли зрозуміли, що я зовсім не маю грошей», – сміється Віктор.

Так само, як і більшість містян, Віктор Юхно не має жодних ілюзій стосовно міського голови Геннадія Кернеса. «Звичайно, що він не забуває про власну кишеню, але при цьому він ремонтує дороги. Помітно, що гроші місто має», – стримано відповідає він. «Таку думку ви можете почути в Харкові часто, але хіба це аргумент? Хіба ми повинні миритися з тим, що всі політики крадуть а цей, окрім того, ще щось будує?», – сердито говорить Юлія Біденко.

«Звичайно, що Кернес мав би піти з посади. Він створив величезну корупційну систему, що приносить йому основний прибуток. Те, що за лояльність до себе він платить підтримкою Києву, свідчить лише про рівень української сучасної української еліти», – каже Дмитро Булах.

При цьому усі погоджуються, що сучасний стан не можна порівняти з тим, що було до 2013. «Ми маємо значно потужніше громадянське суспільство, деякі корупційні справи вдалося довести до суду. Раніше про це би і мова не могло бути», – визнає Дмитро Булах.

Чотири роки тому, на його думку, українська держава перебувала у стані розкладу, і громадянське суспільство брало її функцію на себе. «Ви пам’ятаєте групи у Фейсбуці, які забезпечували солдатів усім, починаючи від шкарпеток і закінчуючи бронежилетами? Це замінило підтримку армії в тилу. Добровольчі батальйони заміняли цілі військові підрозділи. Наші антикорупційні організації до певної міри заміняють роботу прокуратури і поліції. Мені би хотілося дожити до часу, коли такі наші організації зможуть вже припинити свою діяльність», – пояснює він. – «Але думаю, що на це ще потрібен час».

Текст вперше було опубліковано у виданні Hospodarske Noviny (Чехія). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.