До Другої світової війни у Харкові, що на Сході України, жило 137 тисяч євреїв. У невеличкому музеї показано їхню нелегку долю. Наприклад життя п’ятирічної Ніни, мати якої вбили нацисти через донос сусіда.

Пересічна людина не помітить поміж вивіскою «Нотаріус» та рекламою послуг проктолога напис «Харківський музей голокосту». Приміщення в будинку, яке довго ніхто не ремонтував, нагадує трагічну долю десяток тисяч єврейських мешканців цього східноукраїнського міста.

«Наприкінці 80-х років ми усвідомили, що майже нічого не знаємо про те, що сталося з єврейським населенням Харкова під час нацистської окупації. Відповідно ми не знаємо ким були ці люди», – розповідає працівниця музею Юлана Вальшонок.

Згідно з переписом, у 1939 році в Харкові проживало 137 тисяч євреїв. «Ми точно не знаємо, скільки їх загинуло. Більшість намагалася втекти перед нацистським вторгненням, або їх організовано евакуювали разом з заводами, де вони працювали», – пояснює Юлана Вальшонок.

В грудні 1941 року, за декілька тижнів до облоги Харкова нацистами, євреям, які залишилися, було наказано переселитися за місто у пусті гуртожитки тракторного заводу.

«Табір оточили колючим дротом і стежили за ним. Їжу людям не давали. Кожен день приїздили вантажні машини, забирали людей і вивозили за декілька кілометрів далі у місце, що носило назву Дробицький Яр. Там були викопані ями, біля яких їх страчували. Через два тижні живих людей не залишилось», – розповідає Юлана Вальшонок.

Непримітний пам’ятник

Після звільнення міста радянською армією було створено спецкомісію, яка нарахувала 16 тисяч страчених. «Загалом є шість ям. Ми думаємо, що там поховано приблизно 30 тисяч людей», – додає працівниця Музею Голокосту.

Комісію тоді не дуже цікавило, хто взагалі був вбитий у Харкові. Протягом усього часу там стояв лише непримітний пам’ятник з написом: «Жертвам фашизму». При цьому не було жодної згадки про те, що мова йшла про євреїв, не кажучи вже про індивідуальні долі людей.

З архівних записів збереглася приблизно чверть, тому засновники музею Леонід Леонідов та Лариса Воловик почали збирати документи і фотографії.

«Збереглося дуже мало документів, часто це лише колективні фото, наприклад, присвячені початку навчального року. Тому кожен експонат для нас на вагу золота», – пояснює Юлана Вальшонок. Одним з найцінніших експонатів є звичайний коричневий шалик. Ніна Криничевська, якій вже понад 80 років, ніколи його не носила, але це єдине, що залишилося їй від мами.

Ніна походить зі змішаної сім’ї, її батько – українець. Він залишився в Харкові після окупації і приєднався до підпільного руху опору. Жінку разом з п’ятирічною дитиною він відправив на село до своєї матері. Але вже через декілька тижнів її здав один з сусідів. Мати стратили, вона пережила інших євреїв лише на декілька тижнів.

Маленьку Ніну бабця віддала до дитячого будинку. «Так вона зберегла їй життя. Дитина зникла з очей сусіда, а оскільки сама бабця працювала в цьому дитячому будинку, там вона далі піклувалася та про внучку», – пояснює Юлана Вальшонок.

Сюди ходять і кадети

Ніна і сьогодні ходить на лекції про історію та релігію євреїв, які організовує Юлана Вальшонок.  «Вона належить до повністю асимільованих радянських євреїв, які не мають до єврейської релігії чи єврейства як такого жодного відношення. Їм було дуже важко зрозуміти той факт, що людину можуть вбити лише через расове походження», розповідає донька Лариси Воловик, засновниці харківського музею.

Музей має лише один зал, решта експонатів знаходяться в депозитарії. При цьому ведуться роботи над відкриттям ще одного приміщення. На брак інтересу музей не скаржиться.

«До нас їздять цілими школами, навіть з сіл приїжджають. Регулярно сюди приходять кадети з військового університету», – розповідає Юлана Вальшонок. За її словами, жодного зростання антисемітизму, про який часто говорять російські ЗМІ, немає. «Хтось декілька разів пошкоджував пам’ятні дошки, які ми кріпили, але останній подібний інцидент був більш, ніж вісім років тому. Тепер все спокійно».

Текст вперше було опубліковано у виданні Aktualne.cz (Чехія). Репортаж створено в рамках проекту ГО “Львівський медіафорум” за підтримки Visegrad Fund.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.